Колона Трьох Орлів – перший пам’ятник у концтаборі Майданек ще при СС

У квітні 2015 року мені випала можливість взяти участь у  проєкті товариства з Любліна  «Wspolne kozеnie» («Спільне коріння»).  Він мав назву «Великдень у Польщі». На поїздку припадали великодні свята за обрядом західним і східним, але останньою екскурсійною точкою став 11 квітня музей-концтабір Майданек.

«Заплануй візит»,  звертається Державний музей Майданеку на своєму сайті, розповідаючи про нацистський концтабір на околиці Любліна. Майданек функціонував від листопада 1941 року до липня 1944 року і був одним з найбільших у Європі. Він став першим подібним музеєм майже за рік до закінчення Другої світової війни.    

З ким опинилася я в цьому трагічному місці у квітні 2015-го?

 Товариство «Спільне коріння» підтримує зв’язки з поляками в різних країнах. 2015 року, коли вже розгорталися бойові дії на сході України, люблінці вирішили запросити у пізнавальні подорожі громадян України і Росії. Нашу країну представляли члени Харківського товариства польської культури та жінка з такого ж товариства, що колись було зареєстроване і діяло у Донецьку. Після розгортання АТО вона 2014 року переїхала до Дніпра. Росіяни польського походження (дехто й справді  — з родин репресованих) дісталися до землі своїх предків, долаючи тисячі кілометрів,   –  з Іркутська, Красноярська, Горноалтайська. Отоді я вперше почула від реальної людини, а не з телеекрану чи соцмереж: «А зато Крим наш!». Ця псевдополька із Сибіру скористалася запрошенням і вже після першого ж дня, маючи оплачені польською стороною квитки на зворотну дорогу, подалася до Гданська навідувати свою російську рідню.  Ще встигла пихато заявити, що теж збирається емігрувати до Польщі. Отаке «неспільне коріння».

Ми тоді мешкали в польських родинах Любліна й передмістя, щоб більше дізнаватися про їхні свята й повсякдення.

 По-сімейному зустріли Wielkanoc (Великдень) за римо-католицькою (західно-християнською) традицією. Потім з Любліна вирушили у кількаденну подорож  найважливішими містами Польщі. Краків з королівським Вавелем, Ченстохова з Ясногурським монастирем і молитвою за Україну, Варшава з відвідинами Сейму-Сенату варті окремих розповідей.

У Велику суботу, тобто напередодні Пасхи християн східного обряду організатори  влаштували промовисту подорож у спільну історію багатьох народів.

Навесні 1943 року в Майданеку  влаштували так званий «благоустрій». Старі консервні банки для їжі замінили на миски, видали ковдри. З’явилися навіть клумби. Метою було створити ілюзію порядку й  нормального життя в таборі.

Скульптор Альбін Марія Бонецький (1908 – 1995) вирішив скористатися цією ситуацією, запропонувавши зробити ще одну окрасу – монументальну колону. Завдяки швидким термінам будівництва у спеціальному бараку можна було виконувати будь-які роботи. Німці погодилися на новостворену історичну пам’ятку. Орел – їхній символ.  Для в’язнів справжня мета була зовсім інша – врятувати вкрай виснажених працею і голодом. Бонецькому повідомляли, які в’язні потребують допомоги. Потім під час перекличок скульптор зачитував їхні номери, пояснюючи табірним наглядачам, що ці люди потрібні для спорудження колони.   Заховані в «майстерні» Бонецького, вони нарешті могли відпочити, відновити сили. Під час перевірки вдавали, що працюють:  чистили інструменти, місили цемент або виправляли дроти. Ці дії не вимагали особливих зусиль, але рятували від смерті.

Бонецький  заховав часточку праху з крематорію у табакерку й замурував у колону, щоб так увічнити пам’ять знищених людей.  Колону зробили із шестиметрової каналізаційної труби, щоб її було видно з максимальної відстані. Птахи були символами сили, боротьби та братерства. Колона фактично стала першим пам’ятником-мавзолеєм на честь  жертв Майданека.

Після ліквідації табору в 1944 році орли були знищені місцевим населенням і солдатами, які вважали їх символом Третього Рейху. Ідея відремонтувати монумент і встановити на його вершині копії птахів була реалізована 1969 року. Орлів виготовили з металу.  Однак Бонецький поставив під сумнів форму скульптури.

Він дошкільням з батьком і мамою опинився в сибірському засланні. Революційний переворот приніс важку, але все ж можливість повернутися сім’ї Бонецьких до Польщі.  Альбін став скульптором, а з початком світової війни долучився до конспіративної роботи. Арешт, концтабір, порятунок, Варшавське повстання, знову німецький табір, а після визволення  – Париж, шлюб із жінкою, чиї рідні загинули в Освенцимі, еміграція до США. Такий «конспект» мистецької долі.

Перед смертю він надіслав до Польщі малюнок з проханням повернути птахам колишню форму. Але навіть на фото він не встиг цього побачити.  2011 року Державний музей у Майданеку провів комплексну консервацію пам’ятника. Трьох птахів виготовили заново, цього разу за проєктом Бонецького. Його втілив  люблінський скульптор Вітольд Марцевич.

Нашим гідом став молодий історик Марек Дуда. У Майданек ми заїхали білим мікроавтобусом, який був того сліпучо-сонячного ранку єдиним на так званій Чорній дорозі. Уже потім трапилися нам поодинокі відвідувачі. Дехто розмовляв англійською. Марек Дуда розповідав польською. Сибіряки, з чиєї волі екскурсії у Кракові й Варшаві були здебільшого російськомовні (за винятком Сейму і Сенату), у Майданеку змирилися. Вимикати телефони у таких місцях вони не привчилися, бо більшість вперше мандрувала на Захід, тому на дзвінки час від часу лунали відповіді: «Привєт, дарагой! Вот ідьом із газовой камєри. Как гдє?! В концлагєрє в Люблінє».  Отакі мені трапилися поляки з рф.

1944 року в Любліні було знято документальний фільм «Цвинтар Європи». Продукція операторів Війська Польського при участі центральної студії документальних фільмів у Москві. Зокрема, у зйомках був задіяний відомий кінодокументаліст Роман Кармен. Субтитри — польською. Перша інформація: “25 липня 1944 року Люблін знову почав відродження демократичної державності Польщі”.  Сльози, квіти, обійми,  юрби людей на вулицях, якими повагом їдуть і кіньми, і машинами солдати Червоної Армії та Війська Польського. Люблінський замок — місце ув’язнення і розстрілів.

Після ридань над тілами убитих — кінохроніка фіксує  застереження на дошці, припасованій до колючого дроту (напис німецькою і польською): «Увага! Територія табору.  Стій. Не наближайся. Не фотографувати. Без попередження будеш застрелений». Голос коментатора пояснює — це Майданек.

Назва  походила від частини Любліна, що іменувалася  «Майдан Татарський». У 1941-44 роках  табір займав сотні гектарів.  Спершу призначався для радянських військовополонених, які працювали на дорогах і в майстернях, наприклад, шили одяг для німецької армії. У квітні 42-го —  уже табір смерті з газовими камерами і крематорієм. Труїли газом Циклон Б.  Його запатентували у 20-х роках  як засіб від шкідників. Ним дизенфікували приміщення німецьких трудових таборів. Але саме на території Польщі, в Освенцімі, а потім Майданеку застосували газ Циклон Б для масового знищення людей. Знищення  люблінських євреїв нацисти назвали дожинками.  Над табором лунали  марші і мазурки. На попелі замордованих буйно сходила капуста.

Після евакуації вцілілих в’язнів у 1944 році на готовій  базі влітку негайно розгортається табір НКВС. Деякий час німецька табірна інфраструктура служить для фільтрування вже радянських в’язнів перед їхнім етапуванням на Урал та до Сибіру.

Восени 1944-го Майданек оголошують музеєм. Пізніше неподалік від крематорію будують мавзолей. Під його дахом утрамбований курган людського попелу.

Ми зупинилися біля стенду,  названого «В’язні Майданека». У поїздку організатори запросили дочку одного із бранців нацистів. Доки інші блукали експозицією, я записала з пані Аліцією Кот інтерв’ю.  

Аліція Кот. Батько був у 1943 році в’язнем Майданека. Ми мешкали у  малому селі. За партизанську діяльність село оточили і чоловіків забрали до табору Майданек. Батько вижив, на відміну від багатьох інших. Була весна, тепло, вони — молоді. Їх виокремив німецький агроном, якому було необхідно постачати харчі на фронт. Хтось мав працювати. Так  декому вдалося повернутися, хоча багато згинуло, бо змучив голод. Наприклад, після повернення додому мій   кузен з”їв забагато і помер.

Моя старша сестра була чотирирічною, коли батько був на Майданеку.

Ірина Мироненко. Ваш батько розповідав, що поряд були українці, росіяни в цьому таборі?

А. К.  Він розповідав мало, але говорив, що  були люди різних національностей. Вони не утримувалися разом, були розділені у  окремих бараках. На тих спеціальних полях вони не мали між собою контактів, не можна було того порядку порушувати.

І.М. Після війни батько відчував переслідування за те, що був в’язнем, чи життя його склалося благополучно?

А. К.  Ні,  його не переслідували, бо  сюди потрапив з волі окупантів. Міг навіть брати участь у зібраннях для вшанування пам’яті замучених. Існували щороку зустрічі в’язнів Майданека. Батько міг не потрапити до табору, якби заховався. Бо так було, що німці оточили мале село із сотні хат,  хапали, кого знаходили. Їм потрібні були заручники на випадок акцій партизанів. Із села забрали тільки чоловіків. Поселення було компактне, люди добре знали один одного.

Із того малого, що розповідав батько: один натренований табірний пес міг замінити трьох німців-охоронців. Мав блискавичну реакцію, миттєво збивав з ніг того, хто зробив три кроки в бік від колони в’язнів.

В одній із польських родин, яка приймала учасників нашої поїздки, був великий собака з кличкою «Іван». Господарі пояснювали, що то асоціація із царем Іваном Грозним, але не забуваймо, що досі у Центральній і Західній Європі заробітчан зі сходу називають «Іванами». Є навіть приказка про трудову міграцію: «Іван до Любліна, Ян   –  до Лондона».

У поселенні  Stara Wsia (Cтаре село) неподалік від Любліна у родині Тадеуша і Маріанни Нєвольських жила я і польська білоруска з Горноалтайська.  Нас не просто оточили увагою і турботою, а сприймали на рівні хоч і далекої, але нарешті знайденої рідні. Родина має чотирьох дітей і аж десятьох онуків. Сини поряд з батьками, працюють в агробізнесі й автомайстерні з батьком,  а родина доньки перебралася до Великої Британії. Цієї весни Нєвольські, з якими підтримую зв’язки, надіслали великодні фото своїх гостин в Англії.

11 квітня 2015 року після екскурсії до концтабору і блукання старими вуличками Любліна, прощального обіду і навіть гостювання у друзів моїх нових друзів ми ще встигли на іменини до внучок Нєвольських — 15-річної Кінги і дворічної Антосі.

Ніби сам собою написався вірш для Кінги.

***

Метелики б'ються у скло крематорію.

Гриби “козаки” у березах ростуть.

Малюй мені, Кінго, футбольну історію —

смугасті футболки сприймаються тут,

у місті з Майданеком, мабуть, двозначно.

Це форма для Мессі і роба для бранця.

Твої іменини — частуємось смачно.

Магнолії тіні лежать на фіранці,

і сонце встає великоднього ранку

над тортом-м'ячем, де свічки кольорові.

Червоне шампанське розлите у склянки —

для Кінги, для квітів, для миті любові.

Шукала, що напишуть на головній сторінці Любліна 11 квітня 2024 року, в міжнародний день визволення в'язнів нацистських концтаборів. Польські міста люблять інтернет-бренди. Побратим Харкова Познань заявляє про себе : «Тут варто жити». Люблін романтично переконує, що він – «місто натхнення».  Жодної згадки про Майданек, бо поряд у календарі – вшанування жертв смоленської авіакатастрофи і жертв Катині. Теж весна у світовій історії.  Не повірила, що люблінці зовсім не згадують Другу світову війну. Так натрапила в соцмережах на виставу шведського театру «Альбатрос» у приміщенні музею. Вона про порятунок єврейського хлопця і має філософську назву «У тіні ненависті квіти ростуть». Також знайшла   великий фотозвіт про передвеликодні зібрання для молоді саме на території Майданека. Особливо ефектні фото, зроблені в темряві, у скорботну п’ятницю.  Зверніть увагу, що на фото поряд із польськими прапорами – кілька українських.

Мені теж випало бути у тих місцях у дні роздумів про Христа і його нерозумних  послідовників різних століть, дивитися, як по той бік колючого дроту на вулиці з назвою Дорога Мучеників, гуляють мами з візочками. Майже впритул до колишнього табору смерті.  

Могла б подумати, що то занадто трафаретна вигадка, якби прочитала у когось: летіли журавлі в холодному небі над концтабором. Але навіть мій диктофон у піднятих над головою руках упіймав і зберіг їхні пронизливі голоси. Ключ повертався додому, летів у бік України.

Читайте також: Таранівка: широнінці, праведники миру і боєць «Кракена»

Михайло Цимбалюк: «Не дай нам Бог томитись од нав’язаного миру»

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti https://www.facebook.com/gromada.grp

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/

Читайте також:

Telegram: Contact @gromada_group