Михайло Цимбалюк: «Не дай нам Бог томитись од нав’язаного миру»

Статтi | 07 квітня, 2024 у 15:45 | 841 | Автор: Ірина Мироненко

Фронтова книжка Михайла Цимбалюка. її автор під час відпустки. Колаж Ірини Мироненко

Що позаду в захисника-добровольця? Що рятує бойового медика від розпачу серед болю і втрат війни?

Мій співрозмовник до того, як повоювати на Харківщині з окупантами, був у наших краях відносно мирної пори.

2018 року Харківський поетично-пісенний клуб «Апостроф» на чолі з Ларисою Вировець запросив до Харкова авторів із Хмельниччини. Називалася ця дводенна зустріч «Подільська осінь в Харкові». Звичайно, було багато віршів і пісень. Приїздив тоді до нашого міста письменник і журналіст Михайло Цимбалюк. Читав вірші, посміхався молодим аудиторіям і новим друзям, гуляв з ними Харковом.

**М.Цимбалюк і його книжки. Фото 2020 року з відкритих джерел**

Із віршів М.Цимбалюка.

…я бачив світ. Та куце те минуле,

в якому хтось мене шукав і не знайшов.

На зміну дрейфам – штормові проходи,

здобув терпіння й гарт – нічого не зігне.

Я так радів, як сам когось знаходив!

Чого ж радів, якщо хтось не знайшов мене?..

Траплявся біль – умів перемовчати,

потішитись за інших гучно – мав за честь,

замовчував я красномовно втрати,

а як переболіть незнайдення чиєсь?

Для ілюстрування інтерв’ю перебрала багато фотографій. Ось цей знімок з літа 2021 року притягує погляд зрізаними соняхами, які позатикали між білими дошками сцени, ніби подбали не тільки про природне оздоблення літературного свята в урочищі Бакота на Дністрі, а й приберегли синицям насіння на холодну-голодну зиму. Уважний погляд знайде ще й васильки біля сходів – найкраще придорожне й невибагливе зілля для церковного кропильця на Спаса, а далі й Покрову, щоб розліталися веселковими краплями свячена вода на яблука й обличчя вірян, а далі й на форму захисників нашого вишнево-яблуневого раю.

**М.Цимбалюк у жовтій футболці. Фото із соцмереж**

Після повномасштабного розгортання війни М.Цимбалюк відразу пішов добровольцем захищати рідну землю.

Осінь 2022-го. Він – бойовий медик, закінчив у юності медучилище. Перебував у лавах тих, хто визволяв тимчасово окуповану Харківщину. Через рік вийшла книжка Михайла Цимбалюка «Синдром відкладеного життя».

**Відзнака для бойового медика. Фото надане Мих. Цимбалюком**

Медаль «Знання, душу, серце – людям» – це недержавна загальноукраїнська відзнака з особливим статусом, ініційована всеукраїнським об’єднанням «Країна» для гідного вшанування медичних працівників. Девіз відзнаки: «Світячи іншим, згоряю сам».

Природно, що Михайло Цимбалюк обрав для книжки словосполучення, близьке до його нинішньої фронтової роботи – «Синдром відкладеного життя».

Відкриває її цитата з давньогрецького драматурга-трагіка Есхіла, який теж брав участь у воєнних кампаніях. Есхіл зробив такий висновок: «Правда – перша жертва війни».

Знаходжу на мистецько-літературному порталі Захід-Схід зримі рядки Михайла Петровича: «Тятивою очікувань пружиться ранок.//Охололи від стрільб учорашніх стволи».

І ще строфа:

«А я ж бо крила обрубав,

аби не вадили в роботі,

бо сіяв, поливав та жав,

аж тріскало від спраги в роті».

Про правду і війну, невідкладність життя під обстрілами, сиренами й говоримо телефоном.

Обкладинка книжки. Автор у відпустці – на презентації у Хмельницькій обласній універсальній бібліотеці. Фото надане Михайлом Цимбалюком

Ірина Мироненко. Пане Михайле, у Вас великий журналістський досвід. Ви могли б як доброволець працювати для військових медіа. Навіть уявляю Ваш голос в радіоефірі. Але 2022 року Ви покинули роботу в Польщі й повернулися в Україну, стали військовим медиком. Фельдшерська професія була у Вас ще під час строкової служби в юності, а добровольцем Ви ж пішли у 55? Що завадило стати військовим журналістом?

Михайло Цимбалюк. Я справді маю трохи радіожурналістського досвіду. Саме в статусі радіожурналіста я вперше приїжджав на Харківщину, але то був не 2018 рік, про який Ви згадали, а ще 1996 рік. Тоді тут до Дня журналіста, 6 червня, відбувався всеукраїнський журналістський фестиваль. Ми приїхали з Василем Горбатюком (нині від – директор Хмельницького літмузею) і Світланою Кабачинською. Знайомі багатьом її публікації у виданні «Дзеркало тижня». Тоді разом із журналістами з усієї України ми мешкали в Старому Салтові.

І.М. Це ж треба! Ми були на одному березі Печенізького водосховища і тоді не познайомилися. Я теж була на тому фестивалі, писала репортаж для Харківського обласного радіо.

М.Ц. А я тоді працював над молодіжною радіопрограмою «Вибір» на обласному радіо в Хмельницькому. Потім, через кілька місяців після відвідин Харківщини, став завідувачем інформаційно-аналітичного відділу в редакції радіомовлення. На початку літа 2023 року після двотижневої реактивно-залпової роботи у тих краях моя батарея поверталася понтонним мостом через Сіверський Донець у Старому Салтові. На жаль, я там нічого не впізнав, бо оку ні за що було зачепитися, аби згадати відвідини того місця ще за 27 років.

І.М. Фестиваль проходив на базі відпочинку Заводу імені Малишева. Не знаю долі тієї бази, яка носила ім’я одного з директорів потужного машинобудівного заводу, хто її викупив та чи перебудував під свою маєтність. Там ще 2021 року проходив міжрегіональний фестиваль співаної поезії. Але ми про інше, про 22-й рік і чому саме обрали як доброволець медицину, а не журналістику на фронті?

М.Ц. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я в Польщі працював не журналістом. На жаль, професійну діяльність я припинив (зітхає) 2019 року. Чому? Тому що, на превеликий жаль, у сфері журналістики почали діяти чи нові етичні норми, чи, швидше, перестали діяти багато тих етичних норм, якими я керувався в роботі. Скажемо так, некомфортно мені стало, особливо від того, що просвітня, аналітична журналістика, яку я сповідував під час роботи в державних і так званих незалежних редакціях і в пресслужбах, навіть вплітав у роботу піаргруп, до яких мене інколи запрошували, все це виявилося незатребуваним. Люди повелися на шоу, на реаліті, обрали якусь неадекватну і нераціональну перспективу. Коли обрали не те, в чому я переконував, керуючись логікою розвитку і творення, мені залишилося самому вчинити так, як чинив би мій читач-слухач, якого я подумки виколисував, викохував у своїй журналістській підсвідомості.

Зрештою, я робив спроби стати пресофіцером. Але без офіцерського звання (в університеті я не відвідував кафедри військової) на такі посади не беруть, вік уже не той, щоб здобути офіцерське звання, а військово-облікової спеціальності «прес-сержант» не існує. Тож я за своєю військово-обліковою спеціальністю приписаний до військового середнього персоналу.

І.М. Ви написали у своїй книжці, що серед однокурсників із Хмельницького медучилища один був в армії ворога. Чому, на Вашу думку, чимало перекиньчиків, ворожих найманців серед тих, хто виріс і вчився навіть далеко від кордону з рф?

М.Ц. Мій однокурсник – це викормиш російського середовища: радянська армія, в якій ми колись служили, потім у нього військово-медична академія в Ленінграді, офіцерська кар’єра в тій же академії. Це вже був Санкт-Петербург. Відродили імперську назву і під неї усілякі надбудови приліпилися. Коли ми колишнім курсом зібралися на 25-річчя випуску з нашого медучилища, то цей Сашко Суховецький уже був підполковником. Поводився він досить зверхньо. Правда, ми зробили його маску в кучугурі снігу біля ресторану. Потім повернулися за стіл, була мирова. Що цікаво, він щоліта приїжджав до матері й до батьків дружини, зупинявся в селах на нашому Поділлі. Востаннє ми спілкувалися із Сашком у 2014 році, і він пригрозив прийти з миротворчою місією восени того ж року. 2014 рік ви ж пам’ятаєте, що тоді було. То він це сказав таким тоном, що не обіцяв нічого доброго для нас. Зважте, що це говорив лікар, хоч і офіцер. А що говорять інші російські військові українського походження, то взагалі не хочеться й коментувати.

Природа манкуртства, запроданства, схиляння перед недругом взагалі - це прояв так званої «простоти». Як говорять, будь простим і до тебе потягнуться люди. Але є простота у викладі думок, у спілкуванні, а є у відчуттях і помислах, яка є такою собі примітивною посередністю. До чиїх рук ця посередність потрапить, той з неї і ліпить людину. На жаль, у нашій країні за душі посередностей, точніше – голоси змагалися хіба що політики під час виборів. А ворог, ми знаємо, не дрімає ніколи.

І.М. Не хочеться, щоб у нас на мінорі йшла вся розмова. Хоча, звісно, які вже тут дотепи й анекдоти. Але з іншого боку, Ваші жарти в книжці «Синдром відкладеного життя» дотепні й гіркі одночасно. Ось виділяють на ваш медпункт машину із «Швидкої допомоги». Цитата з книжки: «Там вона почала служити, мабуть, ще виїжджаючи приймати на цей світ декого з нас». Справді, жарти, анекдоти, записані у хвилини перепочинку комічні відео допомагають військовим?

М.Ц. Допомагають. Згадується 2022 рік, КПП військової частини, куди нас привезли із військомату. І хтось каже: «Тепер переходимо на дворазове харчування». Витримав паузу й закінчив фразу: «…по вівторках і п’ятницях». Ми тоді щиро розсміялися, а коли доводилося поголодувати на позиціях через неможливість приготувати їжу за браком часу чи від нестачі продуктів або з міркувань маскування, цей жарт згадувався і голод не так смоктав, бо ми над ним віджартувалися.

На війні притуплюються пороги болю і почуття, а інші навпаки – загострюються, наприклад, справедливості. І на гумор це теж впливає. Нагадаю приказку: «Хто в армії служив, той в цирку не сміється». У нас іноді чорний гумор, наприклад: «Одна нога тут, друга – десь там». На цьому тлі видається безглуздим і немічним гумор різних шоу і гуморин, того ж 95-го кварталу. Нісенітниця – «гумористичний фронт».

І.М. Це якраз ті, хто в цирку сміється. І цей цирк від нас багато років не їде.

М.Ц. Квартальцям є чому повчитися у моїх побратимів.

І.М. Про назву Вашої книжки. Ви одразу, з перших днів повномасштабного вторгнення у ЗСУ, відчули, що є діагнози приховані, індивідуальні, а є отой спільний, винесений у назву книжки, – «Синдром відкладеного життя». Які його ознаки?

М.Ц. Стокгольмський синдром і «мій» синдром мають переносне значення. Перебуваючи в заручниках злочинця, люди-жертви стають на його бік, коли їх намагаються визволити правоохоронці. Це класичне визначення. Є жертви режиму, раби диктатора, які не хочуть демократичного устрою, тягнуться до агресивної сильної руки. А описаний психологами синдром відкладеного життя – це класична лінь. Людина себе налаштовує: з понеділка кину палити, з початку місяця розпочну пробіжки, у новому році почну вивчати англійську. У більшості ці самообіцянки нічим не закінчуються, не мають продовження. Лінь краде у людини час. Так і пів життя вона злиже. А війна краде життя. Як буквально – обриває його, так і переносно – ти мусиш відкласти творчість, подорожі, відпочинок, будівництво, весілля. Можливо, це точніше назвати «синдром вкраденого життя», але я і мої воїни поряд не силоміць приведені в лави оборонців України, а свідомо пішли на це, саме відклавши життя на потім. У мене перед великою війною на клавіатурі ноутбука було дві книжки – вони відкладені. Готувалися ми з родиною відгуляти весілля молодшої доньки – відклали. Дехто з моїх побратимів заклав фундамент нового будинку. Є навіть такі, що відкривали бізнес в Канаді – повернулися.

Ми зовсім не стомились од війни.

Лиш піт лицем наводить камуфляжі,

І жалять совість напади вини

За дні, коли рашистів мало ляже.

………………………………………..

Уже від нас стомилася війна,

Крадеться перемовними торгами.

Московська ж пластилінова броня

Горить під звуки наших арторгáнів.

Не доведи зморитись од війни.

Нехай там що виспівують кумири.

Не дай нам Бог вини серед пітьми

Томитись од нав’язаного миру.

І.М. Чи зараз, у 2024-ому, втома від війни таки накопичилася небезнечно і на фронті, й у тилу?

М.Ц. Тут залежить від людини, від місця, де вона перебуває. Так, ми фізично втомлені всі. Але значно гірша втома моральна. Я пам’ятаю своїх побратимів, якими вони вирушали на передову в позаторішньому березні. Бачу й себе у дзеркалі та на фотографіях. Це велика різниця.

І.М. Триптих «У товаристві жінок». Так я б назвала фото із Вашої Фейсбук-сторінки

**Престур до Луганська. День незалежності 2013 року**

**Затоплене при будівництві ГЕС село Бакота на Хмельниччині. 2021 рік**

**Відпустка бойового медика – це ще й презентації власних книжок. 2023 рік**

М.Ц. На війні втомлює хронічна нервова напруга. Втомлює небажання захищати країну тих чоловіків, які не задіяні у виробництві, на транспорті, в комунальній сфері. Втомлює корупція, злочинна бездіяльність і нерозпорядливість наших чиновників високого рівня. Можливо, це й розхолоджує чоловіків, які никаються, ховаються від армії. Більшість моїх знайомих прийшли самі, не чекали повісток.

І.М. Де писалася книжка «Синдром відкладеного життя»?

М.Ц. Тезами писалося в блокноті у прифронтовому лісі. Щоденника я веду регулярно, а на війні у мене виробилася звичка не відкладати нічого, що годиться зробити сьогодні. Уже в медпункті, після повернення з позицій, у години відпочинку почав готувати рукописа книжки, аби відправити до друкарні, щоб уже у відпустці мати готову книжку та йти із нею до читачів. Таким шляхом я відправляв з Польщі додому верстку своєї попередньої поетичної збірки «Ближні обрії». Це журналістський досвід – працювати з поліграфістами й дизайнерами на відстані, по телефону. Хоч я й відійшов від журналістики, але як кажуть, руки майстра пам’ятають (посміхається).

І.М. Після виходу першої для Вас фронтової книжки (загалом 10-ї у творчій біографії) устигаєте щось писати, тримаючись за власний життєвий висновок «любов прицільніша в горнилі поля бою /за лук ненависті нащадків азіят»?

М.Ц. Це рядок із майбутньої збірки «Калібри любові». Працюється не так активно, як того хотілося. Коли не вдається писати – читаю. У хатах, де ми поселяємося на Слобожанщині, часто трапляються книжки. Крім того, замовляю книжки через Нову пошту моїх земляків-подолян. З великим задоволенням прочитав я книжку нарисів харків’янина В’ячеслава Романовського про митців Слобожанщини.