Окупаційні місяці вчительки музики з Балаклії

Тетяна Андріївна телефоном розповіла: «Сподіваюся, що скоро вже будемо вдома. Ще проводять там роботу сапери, багато небезпечних вибухових предметів знешкоджують. Знайома з Балаклії розповідала, що не так давно там знаходили орків. Вони попереодягалися  в цивільне і ховалися між людьми, яких залякували розстрілом, якщо не будуть їх у себе тримати, прикривати.

 –  Зараз ваша родина в Києві?

 –  Так, наразі ми всі в столиці, і те, що ми тут усі разом, дуже заспокоює й зігріває. Адже ми з родиною В’ячеслава не лише не   бачились більше, ніж пів року, а навіть не могли нормально спілкуватися телефоном.  В’ячеслав, старший син, має дві вищих освіти: музичну (співак) та юридичну. Пише пісні й за можливості виступає.  Але війна зруйнувала всі плани й творчі задуми. Треба було рятувати сім’ю, де підростає синочок – мій коханий онучок. Син продовжує працювати в Харкові, аби утримувати родину та допомагати нашим ЗСУ. Ми намагаємося допомагати армії фінансово, наскільки можливо, бо розуміємо, наскільки це зараз важливо, по-іншому просто не можна.

 – Ви офіційно продовжуєте працювати?

      – Так, у Балаклійській музичній школі, хоча вона зараз у простої через війну. Припинилися заняття, пів року була Балаклія в окупації. Я не погодилася на співпрацю з окупаційною владою. Хоча серед колег були такі люди, які дали згоду й готували школу до роботи за новими, російськими навчальними програмами. Але їм не вдалося здійснити свої наміри, бо  місто звільнили Збройні Сили України, а ті «ждуни» цього не чекали. Викладачі, які не погодилися на співпрацю,  виїхали з міста подалі  або хоча б у села поблизу Балаклії. Не звільнялися ми  з роботи. Нам виплачували певну частину зарплатні, у зв’язку з воєнним станом. Школа не втратила свого статусу. Міністерством вона не закрита. Сподіваюсь, ми продовжимо там працювати. Хоча всі заклади тимчасово законсервовані. Ранньою весною, яка була цього року дуже холодна, місто опинилося в окупації, була пошкоджена й   розмерзлася опалювальна система. Та й ні з ким зараз продовжувати навчальний процес. Майже всі діти роз’їхалися. Хто за кордоном, хто десь в інших областях України. Дуже сумую за своїми хористами.

Хор української пісні «Веселка» Балаклійської музичної школи. 2019 рік

Я ще працювала в міському Будинку культури. Хоча мене, як і всіх сумісників, звільнили, тільки-но почалася велика війна. Та я не втрачаю зв’язок зі своїми вихованцями – артистами народного гурту народної пісні «Весела Слобода». І я, і мої дівчата й хлопці сподіваємося повернутися до своєї діяльності, пов’язаної з розвитком народно-пісенної культури Слобожанщини.

Тетяна Андріївна з «Веселою Слободою».  Сидять: ліворуч – старший син В’ячеслав, праворуч – молодший син Андрій. 2015 рік

 Зараз наводжу порядок із своїми напрацюваннями. Було багато планів, які хотілося реалізувати, але не вийшло. Хотілося підготувати до друку третю збірку своїх обробок українських народних пісень і реалізувати другу, яка побачила світ  2021 року, але майже всі її примірники залишилися вдома. Ці обробки створювалися для мого улюбленого гурту «Весела Слобода», який існує вже понад два десятиліття, і який я вважаю своїм найбільшим надбанням. Приємно, що не вщухає  інтерес до нашої спільної творчості, яка  неодноразово ставала темою для дослідницьких робіт.  Ще багато неопублікованого матеріалу, потрібно систематизувати історію колективу та й власної творчої біографії.

–  Щоб це зробити, треба повернутися додому. Ваша квартира дуже постраждала?

 –  Порівняно з тим, що в декого взагалі немає де жити, то в нас іще слава Богу. В мене дуже хворіла мама, і це головна причина, чому ми не змогли виїхати тоді, коли ще була можливість. Вона не підводилася з ліжка, треба було її доглядати. І ми з молодшим сином перейшли жити до матусі.

Мирний мамин 85-й (останній) день народження. 2021 рік

 

З одного боку, там безпечніше, бо другий поверх. Але в маминій квартирі не було газової плити, лише електроплитка та мультиварка. Тож коли через пошкодження високовольтних ліній ми тижнями сиділи без світла, доводилося ходити до своєї квартири, щоб приготувати їжу на газу. Це недалеко, через дорогу. Але поки дійдеш – серце завмирає, бо орків навкруги повно: і піших, і на машинах, які «повіджимали» в жителів міста, позривали номерні знаки, понамальовували свої рашистські символи – і  їздять на них, неначе на власних. Готуєш їжу – й серце калатає: хоч би встигнути, поки не почався обстріл. Квартира на четвертому поверсі, кутова. Порівняно з Харковом чи Києвом, це не дуже високо, але в Балаклії це одна з найвищих і центральних точок, бо місто розташоване на такому пагорбі, а моя квартира – в самому центрі. Тож коли починався обстріл – здавалося, ніби весь будинок ходором ходить. Страшно було, що може «прилетіти» в квартиру.

І таки «прилетіло». Пам’ятаю, пішла, як завжди, додому, щоб приготувати обід. Встигла повернутися, бо через пів години почалося. Так бахкало, такі були вибухи!  Ми сиділи перелякані в коридорі, ще й сусідка до нас прийшла, бо вона самотня, їй взагалі страшно самій у квартирі під час обстрілу. Здавалося, снаряди падали прямо біля нас. Ми молилися.  Вранці я вирішила піти додому, щоб приготувати сніданок і взяти деякі речі. Приходжу, відкриваю двері, навіть спочатку не зрозуміла, що трапилося. Неначе я не в своїй кімнаті. Повно скла, якихось уламків, і в цій купі скла лежить на підлозі наша з сином фотографія. Аж серце защеміло – ми з ним у цьому безладі. І на балконі все потрощило. В мене там стояла шафка з каструлями, її повністю рознесло. Усе, що було на балконі, опинилося в хаті. Вікно в кімнаті повністю вибите, пошкоджені рами. Книжкова шафа, інші меблі поруйновані. Що робити? Почала прибирати. Повиносила дрібного скла 4 чи 5 відер. Плюс інші уламки. Металеві судочки для холодцю взагалі поскручувало в трубочку – настільки сильна була вибухова хвиля.  Осколки летіли прямо в кімнату. Навіть лопнула опалювальна труба, вилетів сифон з мийки.  Якби ми ночували там, то в кращому випадку були б поранені, а то й страшніше. Молилася, що живі залишилися. У багатьох квартирах кількох будинків повилітали шибки. У декого згоріла квартира чи приватний будинок.

Звичайно, нам ремонт влетить в копієчку, але все ж можна якось навести лад. Треба буде замінити балкон, поставити нові вікна.  Коли виїжджали, ключі залишила сусідові. Він телефонував потім, що вікно затулили фанерою. Будемо, коли повернемося, все відновлювати.

Ми виїхали з Балаклії за місяць до її визволення. Хоча розраховували, що не будемо полишати рідне місто, а будемо чекати, доки не прийдуть наші Збройні Сили. Ми вірили в це! Чому виїхали? Досить тривожно було від початку, а щодалі – то ця тривога ставала нестерпнішою. Напруга наростала не лише від скажених вибухів, до яких, на жаль, звикли. Значно важчим був моральний стан. Дихати було важко. Скрізь чужинці, як таргани, – і по місту, й по ринку. Спочатку їхній шпиталь був у нашій музичній школі, а пізніше вони його облаштували в першому міському ліцеї, прямо перед вікнами квартири, де ми жили. Ми бачили машини, які приїздили з пораненими, бачили, як переться й сушиться їхня форма. Боляче, що  фотографувалися вони з радісними обличчями та зброєю в руках на фоні школи, де вчилися мої діти.

Два з половиною місяці я не торкалася фортепіано. Та якось відкрила кришку,  присіла на стілець і почала щось грати. Одразу помітила, що вже й пальці не так слухаються, і звук інший у тиші після вибухів. На очі потрапив аркушик з віршем, який ще восени подарував мені наш відомий в Україні земляк – поет і прозаїк Леонід Тома. Дві строфи. Сама собою народилася мелодія. Було два куплети про мирне життя, мені не вистачало третього. Я його дописала, щоб було більше надії та оптимізму. 7 квітня у Леоніда Васильовича день народження. І я ризикнула записати йому подарунок. Одягнула вдома вишиванку, подивилася, щоб ніде нікого біля будинку не було – ні провокаторів, ні орків, щоб до мене не прийшли. Поставила телефон і заспівала. Потім виклала в соцмережах на закритій сторінці, тільки для друзів. І надіслала Леоніду Томі. На щастя, тоді ще був, хоч і слабенький, інтернет, і Леонід Васильович не лише отримав мій подарунок, а й надіслав слова щирої вдячності. Він з дружиною й зараз живе у Вербівці, селі під Балаклією. Подружжя пережило окупацію, нікуди не виїжджало.

 

 

 

Найстрашніше було те, що зникали люди, особливо чоловіки й хлопці. Сусіда  з третього поверху забрали за три дні до нашого від’їзду.

Свого часу він служив в армії, воював на Донбасі в зоні АТО. Потім працював комунальником. Немає сумніву, що його хтось здав. Чоловіка забрали прямо на роботі. Досі його не знайшли. Не знаю, чи обіцяли рашисти якусь винагороду тим, хто наводив на людей з патріотичною проукраїнською позицією, чи це були просто завзяті прихильники «руского міра», які хотіли вислужитися перед «новою владою». Звичайно, було моторошно від думки, що скоро можуть прийти й за нами. Певний час у нашій музичній школі був військовий шпиталь, а у мене в класі чимало українського – вишиванки, український прапор і багато афіш, серед яких  –  афіші благодійних концертів на підтримку постраждалих у зоні бойових дій на сході України та скриньки для збору коштів. Іще з 2014 року була в нас серія таких концертів – ми збирали кошти для підтримки наших військових. Там є й  мої фото, і фото синів разом з нашими захисниками. Ми зі старшим сином організовували ці концерти. Тож потенціально була зачіпка для рашистів, щоб зацікавитися мною й моєю родиною.

 

Тетяна Шерстюк з учнями біля пам’ятника Шевченку в центрі Балаклії. 2020 рік

 

Не зняли ми ті афіші, не забрали предметів української символіки, бо не до того було: мамі ставало все гірше. Надворі було дуже холодно, майже ніхто нікуди не ходив, окрім ринку. Тільки ми надумали навідатися до школи – уже зайшли до міста окупанти. Зробили там свій шпиталь і  вже просто нікого туди не пускали.

Часом, коли я ходила на ринок (бо щось же їсти треба було), багато хто в мене запитував: «А до тебе ще не приходили?» Знайомі ніби жартома питали: «А тебе ще не розстріляли?» Це напружувало ще більше, ніж обстріли. Ми на слух навчилися визначати, де стріляють «вони», а де наші. І коли стріляють наші, була надія, що за нас хтось б’ється, ми комусь потрібні, нас не залишать у біді. А коли йдеш вулицею, то стежиш боковим зором, чи  ніхто тебе не «пасе», чи ніхто за тобою не йде, чи немає поблизу орків. Телефон намагалася ховати вдома, а брала із собою старий кнопковий, з номерами синів та ще кількох людей. Там ні фотокамери, нічого такого нема. Але потім не стало зв’язку, світла і води. Ще з початку війни ми набирали у відра сніг і розтоплювали його, щоб хоч якась водичка була. Навесні стали просити в Бога дощу й раділи, коли він ішов. По-перше, під час дощу не літали літаки й не бомбили наше місто й навколишні села, а по-друге – можна було набрати води, яка стікала з водостічної труби чи з шиферини на парапеті під’їзду. Тож усі сусіди з відрами поспішали за дощовою рятівною водою.

Лише в одному місці можна було спіймати інтернет, поговорити з рідними телефоном. Це так звані «Комсомольські сходи», які простягаються з площі Ростовцева вниз аж до річки Балаклійки. Туди збиралася вся Балаклія, навіть приїздили з навколишніх сіл. Але говорити можна було тільки про щось нейтральне. Ні про які прильоти чи руйнування не могло бути й мови. Бо, наприклад, ось стою я, а за півтора метра – російські солдати. У будь-який момент могли підійти й забрати телефон та й саму людину. Мене це, слава Богу, обминуло, але були такі випадки з моїми знайомими. Можливо, коли сходилося дуже багато людей, «вони» остерігалися когось затримувати, щоб виглядати дійсно «асвабадітєлями». Часто телефони забирали також на блокпостах. Чи для себе, чи щоб просто понівечити й розбити. Кажуть, біля їхніх блокпостів валялися купи розбитих телефонів.

В обох квартирах було багато українського. Де б ми не ховали, можна було б знайти. Десь півтора десятка українських прапорців. А ще – більше двадцяти вишиванок, вишитих моєю матусею для мене та моїх синів – її онуків. Були й рушники. Усе це не можна було залишити на видноті.

Мама померла в середині квітня. Поки ми оговталися – росіяни  закрили виїзд із міста. Не можна було найняти транспорт і безпечно виїхати. Довелося залишатися й пристосовуватися до жахливих умов життя, постійних обстрілів та психологічного терору. І раптом у липні я дізнаюся, що мою ученицю (їй 16 років) забрали й посадили до в’язниці. Дівчина, змалечку позбавлена батьківського піклування, потрапила кілька років тому до нової, люблячої родини у затишний дім учительки місцевого ліцею та її чоловіка. Дівчина мала цієї весни закінчувати музичну школу. Саме в той момент, коли родина збиралася виїхати, мама з донькою пакували речі. І тут прийшло кілька російських військових з автоматами, почали погрожувати, забрали телефони. Учителька зі свого заздалегідь усе повидаляла, а в дівчини знайшли «Слава Україні!» Прийшов додому чоловік – усіх разом і затримали  за проукраїнську позицію. Напевне, навів хтось із сусідів. Потрапили вони до підвалу нашої поліції. Протягом трьох днів, доки їх там утримували, жінку постійно допитували, намагалися примусити працювати «на них» і погрожували розстрілом. Випустили її й доньку лише тоді, коли на одному з допитів жінка знепритомніла. Чоловіка тримали в катівні близько трьох тижнів. Він так і залишився в Балаклії, а дружині з донькою в подальшому вдалося виїхати. Про всі жахи, які там чинили окупанти, я дізналася з перших вуст. Зараз усі ці історії про допити та крики з катівень можна прочитати й побачити у відеорозповідях у соціальних мережах.

Багатьох знала, хто, м’яко кажучи, не підтримував мою точку зору, а навпаки, радів, що «рускій мір» прийшов. Отож загроза була реальна. Почала думати, як вирватися з сином, бо хлопців не випускали з міста. Андрій наприкінці січня отримав диплом магістра і ще навіть не встиг влаштуватися на роботу. Він закінчив музичне училище як академічний співак, а потім факультет мистецтв в педуніверситеті імені Г. С. Сковороди за фахом «музичне мистецтво». Співаки – це в нас сімейна професія. Я ж без потрібних контактів не могла організувати наш виїзд, та й зв’язку не було. Тому дистанційно цим займався старший син, який, перебуваючи на той час  у Києві, зв’язався з волонтерами. У нас було два варіанти порятунку. Або перейти Печенізьку дамбу (вона була ще цілою), через яку треба було 4 кілометри йти пішки, або їхати через Куп’янськ, російський кордон і з росії вже – в Євросоюз, а звідти  – в Україну. Мені  не хотілося  виїжджати  з України. До того ж, це й дорого, й довго. Ми ризикнули йти через дамбу.

Ми найняли машину і поїхали спочатку до Куп’янська. Там переночували. У Куп’янську на ту пору було дуже тихо, туди навіть  виїздили з Балаклії, щоб сховатися від війни. Вразило те, що Куп’янськ уже починав пристосовуватися, морально переходити в росію. Скрізь були білборди «Мы с Россией, один народ». Уже працювали ресторани. Можна сказати, «пєсні-пляскі», російська поп-музика. Їздили Z-тівські машини. Уже хочеться, щоб цю букву видалили з алфавіту, настільки вона впеклася мені в печінки! Бачила, що люди звикають до цього. Там не стріляли. Було тихо. Але все чуже. Це було жахливо! Я вперше потрапила до Куп’янська, але таке місто, яким я його побачила, просто зненавиділа. На всіх будинках висіли триколори, був відсутній український мобільний зв’язок – працювали тільки російські мережі. Щоб поговорити з рідними, треба було в певне місце прийти. Там люди заробляли на цьому. Хлопчик років 12 підходить і питає: «Ви хочете Інтернет? Вас підключити? 50 гривень пів години, щоб поговорити чи щось написати рідним». Я заплатила й поспілкувалася зі старшим сином. Переночували, рано-вранці пішли на автовокзал, де знайшли той автобус, на який нас В’ячеслав зареєстрував, і поїхали на Печеніги. Було дуже важко пройти всі російські фільтраційні блокпости. Скільки їх ми проїхали – не можу порахувати. Дуже багато. Буквально через кожен кілометр чи два перевіряли документи, пасажирів, речі в багажниках. У нас був маленький мікроавтобус, на 8 пасажирів. Я вже почала заспокоюватися, що рухаємося вперед. Але, як виявилося, найстрашніше чекало попереду.

Я всю дорогу молилася і читала псалом 90-й, той, який оберігає.

Ось і останній блокпост. Під’їхали. Перевірка. Рашист забрав телефон і почав у  ньому «лазити». Як я не старалася видаляти «компромати» –  фотографії, коментарі, але залишилися слова, написані знайомою: «Я тобою пишаюся, ти завжди була щира україночка». Мабуть, це був Л/ДНРівець, розумів українську і навіть сам розмовляв легко: «Так ето ви щира україночка?» «Ну, певно що я». «Подивимося, що ще. А в какую ето перемогу ви вєрітє –  «запануємо ми, браття»?», – запитав з єхидною посмішкою. Почала я викручуватися: «Та не знаю, не бачила, хто там що написав». Він далі риється: «Ага, «Слава Україні!» Много в вашем тєлєфонє інтєрєсново напісано в наш адрєс». Він читає, а весь автобус завмер. «Я забєру ваш тєлєфон. Оставлю єво у сєбя. Ви сабіраєтесь возвращацца?» «Не знаю». «Ну ілі ви пройдьотє со мной. Там уже сидит директор школи. Ви же учительница?» У мене були у вайбері дитячі групи, я з дітками листувалася, він це прочитав.

 

Після звітного концерту в Балаклійському Будинку культури, 2014 рік.

Дітки на фото в українських костюмах, я їм писала: «Шкодую, що ситуація, яка склалася, завадила нам закінчити навчальний рік, але вірю, що ми скоро зустрінемося й будемо співати наші пісні». Читає він далі: «Там у нас і завуч єсть, і другіє учителя. Думаю, што  ви дополните іх компанію». Кажу: «Та забирайте вже телефон, тільки нас випустіть». Сиджу й відчуваю, що ніякого страху немає. Якийсь стан відмороженості. Тільки думка: «Читай, падлюко, що там ще про вас пишуть». Тут мені телефонує одна жінка. «Отвєчайтє!» «Та це бабуся, вона погано чує. Вона вже десять разів мене набирає. Ви краще далі дивіться». Якось так єхидно у мене вирвалося. І раптом він каже : «Ви што, нє понімаєте, што ето всьо нужно удалять?» «Та я ніби все повидаляла». «Ну я же нашол». Потім ще довго мовчки стояв, крутив мій телефон у руках. Серце завмерло: що буде далі? І раптом  жбурнув мені телефон: «Удаляйтє!» Грюкнув дверима. І ми поїхали. І досі не можу збагнути, як сталося таке диво. Напевне, молитва таки має велику силу! Проїжджаємо ми буквально 20 метрів  –  і нас висаджують з автобуса. Я підійшла до водія-волонтера, який нас вивозив. Було мені соромно, що через мене могли постраждати інші люди. Вибачилася, що затримала всіх у дорозі, доки мій телефон вивчав отой із блокпосту. «Будьте обережніші»,  – тільки й сказав волонтер, ніби відчував щось. Тільки ми пішли дамбою – зразу почався обстріл. А ми йдемо і не звертаємо уваги. Переважала думка, що ми вирвалися з ворожих блокпостів. Йдемо страшною спекою. У сина згоріла шия, частина спини. Ми ж майже не показувалися на сонце, а тут таке палюче проміння. Уже боліли руки й плечі від сумок, які змогли взяти з дому. Перейшли отой страшний місточок завширшки 80 сантиметрів, а глянеш униз – велика прірва, аж голова паморочиться. Кажуть, у когось і сумки з рук випадали від напруги. Переходимо – і ось уже наш прапор, український. Боже! Сльози душать. Підходимо до військових: «Слава Україні!» Вони відповідають нам: «Героям слава!» Емоції просто накрили. Неймовірна радість! Забрали нас разом з усіма, хто перейшов дамбу цього дня, до автобуса, й  повезли до Харкова. Там зареєстрували, провели з кожним співбесіду із службою безпеки, потім  ще й нагодували смачним обідом і  відвезли до метро. Ну а там уже була домовленість, що нас заберуть на машину. Так ми дісталися до Києва. Переночували в Дарниці, а тепер живемо біля Феофанії – спокійний район, навіть машини рідко їздять. Часто ходимо до парку, де насолоджуємося тишею, бо це найкращий спосіб психологічної реабілітації після п’яти місяців життя в окупації.

 

Осінь 2022. Київ

Було відчуття, що потрапили з пекла в рай. Ходимо й не озираємося, немає Zтівських машин, а йдуть наші військові, і чути нашу українську мову.

Мабуть, на цьому треба закінчувати першу серію. Ще поговоримо про творчість під час війни».

 

Читайте також: На відкритті ХТЗ звучала пісня майбутнього вчителя в Мельбурні