Авторетропорятунок від Дмитра Харченка

24 лютого Дмитро евакуював родину на ретро автомобілі з Харкова.

Дружина, донька і теща поїхали за кордон, син залишилися у Львові, де почав за кермом волонтерити батько. 10 березня з’явилося звернення в соцмережах: «Саймон Віллоубі. Великобританія. Привіт, мене звати Саймон, і я намагаюся допомогти своєму українському другу Дмитру Харченку. Він любитель класичних автомобілів, живе в Харкові, Україна, і використовує своє лондонське таксі, щоб перевозити людей, які намагалися врятуватися від російських бомбардувань, до польського кордону. Він уже зробив кілька поїздок, але закінчуються гроші на пальне та ремонт (зважаючи на те, що його таксі 24 роки). Кожна зібрана копійка піде безпосередньо йому та дозволить йому продовжувати свою гуманітарну справу». Так усі гуртом зібрали 2650 фунтів.

Писати і читати про Дмитра краще  під гарячу чашку калинового чаю або глінтвейну із слобожанським медом, який ще зовсім недавно був соняховим пилком, не звіяним остаточно лютою небесною технікою – бджолам теж щось залишилося. Якщо ж ні меду, ні калини під рукою немає, то смакуватимуть цитати із колись дебютної, а тепер уже екранізованої  повісті Кузьми (Андрія Кузьменка). Вона вперше вийшла у видавництві «Фоліо» у Харкові  2006 року.

«Випукла люстра посередині височенного, як австрійські перекриття львівського вокзалу, даху «Побєди» включалася таким самим помпезним і великим тумблером, щоб не промахнутися в темноті».

Львівський вокзал для Дмитра Харченка був волонтерською точкою, зустрічей, навіть іноді розгубленості й одночасно обурення: як можна отій його пасажирці податися оглядати красоти Львова, а потім  йому, волонтеру, а не особистому психоаналітику й провидцю, дорікати: чому не попередив, що розклад може змінюватися, що краще сидіти й не рипатися на вокзалі та  слухати оголошення про потяги, а не музику з кав’ярень на плоші Ринок.

Чи розповідали люди Дмитрові свої історії в дорозі зі Львова до польського кордону у перший місяць широкої війни? Відповідь була такою.

«Звісно, розповідали. Березень, бомбардування, перший місяць великої війни. Люди вкрай втомлені фізично й  емоційно. Їм потрібна була людина, яка їх вислухає, дасть відповіді на питання, а що там, за кордоном, який шлях, яке майбутнє. Тому я слухав, пригощав цукерками, водою, зігрівав у авто після очікування на вокзалі й довгого шляху до Львова. Возив по дорозі до крамниці чи пункту обміну валют (багато хто віз гривні у кишенях зі всіх карток). І вже на пункті перетину то була інша людина. Впевнена у майбутньому, людина, яка бачить, що про неї  турбується хтось незнайомий  або вже знайомий.  Я просив усіх розповідати про враження від подоланої  дороги, щоб  їхній досвід  передати наступним людям. Іноді робив фото з кордону і пост у фейсбуці».

.

Ро́уд-му́ві (англ. road movie — букв. «дорожне кіно») — фільм-мандрівка  України через війну ще розгортається в реальному часі.

Кілька волонтерських місяців Дмитра Харченка, фахівця з дипломом ХІРЕ, а не медика,  мали постійні точки дотику до  історій тих, хто відвоювався і проходив складну реабілітацію на Львівщині чи Франківщині.

Якщо вам доводилося перенести важку операцію і видибувати у шпиталі чи лікарні невідкладної хірургії, можете пригадати, як хотілося найпростішого: проїхатися машиною вулицями міста, з’їсти морозива в улюбленій ще від студентських часів прогуляних  лекцій кав’ярні «Кристал» неподалік від каскадних сходів. 

Як у Дмитра з’явилася ідея влаштовувати авторетропрогулянки Трускавцем чи передмістям Львова для скалічених війною наших воїнів?

 «До мене звернулися друзі  з Харкова, Вікторія і Слава, волонтери ще 2014/15 років. Сказали, у львівському військовому шпиталі хлопець без кінцівки у дуже поганому психологічному стані.  Швидко знайшов Тараса, затоваришував. Кожного ранку їхав до нього, і ми мандрували по території шпиталю на візочку. Потім його перевели до Трускавця, де вже катався  містом на ретро авто. Те, що там бачив, тих молодих хлопців з пораненнями, підказало: я повинен робити щось більше, а потім змусило шукати шлях до ЗСУ.

Я знайшов спільну мову з екскурсоводами Львова і центром комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю  у селищі  Великий Любінь. Але  переконався, що колективна поїздка складна і важка для поранених. Окрім однієї поїздки до Самбора продовження не було. Тепер Ford Consul зберігається у друзів, у пана Остапа Бойка у ретро музеї під Львовом. Цей актив теж повинен працювати на оборону країни».

Дмитрове  ретро авто  Ford Consul 1957 року випуску. Машина зійшла з конвеєра тоді, коли в Союзі ще випускалися «Побєди». Це про них у Кузьми: «Ми зайшли в гараж. Красуня «Побєда» стояла, накрита різноманітними шматами, на яких збереглися ще записки древніх ацтеків. Художник недооцінив свої можливості і дунув на капот, піднімаючи таку хмару пилюки, що сам у ній розчинився».

Ford Consul – легковий автомобіль середньої цінової категорії британської філії компанії Ford, випускався  від 1951 до 1962 року. Свого британського дипломата (така машина світилася у першому фільмі про Джеймса Бонда) Дмитро знайшов у Луганську. «Авто для душі». Сам якось пожартував для телевізійників: «Є авто, яке возить дупу, а це – душу». 

Ford Consul використовували працівники посольства Великої Британії, потім він перейшов до приватного власника. Від 2012 року служить Дмитрові. Не шукатиму англійських романів з описами цього ретро авто, бо під рукою – повість Кузьми. Отож, сідаєте ви у «Побєду»  – «і попадаєте   у велику і простору квартиру з двома диванами. Заднє віконце, розміром з люстерко для бриття, яке входить у комплект бритви «Харьков», створює незабутню атмосферу спокою і комфорту. Крізь нього не видно нічого ані з салону, ані з вулиці. Таке віконце. Над заднім диваном аркоподібне склепіння даху машини підкреслює нескінченність всесвіту і створює ілюзію прекрасного чистого неба, яке загинається у вас за головою і падає нафіг кудись за диван, тим самим стверджуючи гіпотезу, що земля кругла».

На отій круглій землі завжди цінувалися ті, хто може її захищати. Отак і Дмитро Харченко після місяців волонтерства пішов у ЗСУ. Запитала, що робить. «Працюю на Перемогу.  Позивний РЕТРО". 

У Дмитра і друзів у докарантинні часи виник задум повторити маршрут героїв книжки «Я, «Побєда» і Берлін». Правда, треба було спершу відремонтувати  стареньку Піцунду (так слівцем Кузьми охрестили вони машину). 

 

Коли кордони були закриті  у зв’язку з коронавірусом, Дмитро з дружиною проїхав 3 200 кілометрів  на Ford Consul по Україні для підтримки внутрішнього туризму. Це додало впевненості: якщо ретельно підготувати ретро авто, воно доїде до Берліна.

Вторгнення і обстріли Харкова Піцунда пережила у гаражі. Наприкінці вересня поїхала до Івано Франківська, до місць, де ріс Кузьма. Зимувати, чекати нашої Перемоги і зустрічі з авторетрозльотівцями, які зараз в ЗСУ і добробатах.

Дошкульний критик ІБТ (тобто харківець Ігор Бондар-Терещенко) писав у рецензії на повість Кузьми: «В далекі мандри українці, як правило, беруть із собою лише себе. З чого й складають усі звіти про закордон. І тому історія України буремних часів прикордонного рекету, «безнадійно довгих, як романи Толстого, черг на кордоні» та інших принад дрібного заробітчанства, розповідається Кузьмою не по-європейськи іронічно чи стьобно, а з непідробним галицьким гумором, авторським гонором і радісним гамором».

Отак колись у мирні часи переповідатимуть історії, як купували авто для фронту. І будуть з’ясовувати, що ретроавтозльотівці продовжували підтримувати один одного у важкі моменти. Он яку техніку прикупили в Ірландії батько і син Харченки та їхні помічники  - львівські  автофанати на ті самі 2650 фунтів з усього світу!

 

 

Дмитро Харченко  написав мені, коли над моїм домом роздиралася сирена: «Життя, це мить, неможливо відкладати  на потім».

 

Не буду для фіналу  винаходити колесо – просто процитую пісню Кузьми «Старі фотографії»: «І справжнім друзям не забудь, подзвони. Бо добре чи зле – завжди з тобою вони».