Окупаційні місяці вчительки музики з Балаклії. Частина 2

Це родинне фото мирного для Балаклії 2021 року. Дипломи засвідчують перемогу  на міжнародному конкурсі «Веселкова мрія».  Але широка війна вже стояла на паузі, звалася АТО, ООС, доки не перетворилася на повномасштабну.

– Тетяно Андріївно, поговоримо про музику в окупації.Що звучало для Вас між сиренами повітряної тривоги і вибухами?

 – Коли почалася окупація, спочатку ніхто не думав і не вірив, що це буде так довго. Постійно сподівалися, що ось-ось місто визволять ЗСУ. Тим паче, що  Балаклія була оточена нашими військами з трьох боків, а з четвертого були вороги, і вони мали можливість підвозити до міста зброю, забезпечення. Щодня стріляли, за містом ішли бої. Ми мали надію, що це стріляють наші, щоб нас визволити. А взагалі відчуття були пригнічені. У мене навіть з’являлися такі думки: не дай, Боже, буде тут панувати росія, – тоді  моя праця, якій я присвятила все життя, стане нікому не потрібною, навіть небезпечною. Але ці хвилини розпачу я проганяла від себе повсякденними справами, і зневіра проходила.

Місяців два я не могла ні грати, ні співати. Нічого не хотілося та й не моглося. А потім вирішила, що все-таки треба себе тримати і не давати волю песимістичним думкам.

Ще до війни наш земляк, відомий поет і прозаїк Леонід Васильович Тома подарував мені кілька своїх віршів: «Може, буде колись натхнення – написати мелодію та заспівати». Так з’явилася пісня «Балаклійський вальс». Пісня про рідну Балаклію створена і виконана під час карантину 2020 року. Ми подарували цю пісню поету на його 70-річчя, яке він святкував того року. Записали  її з Андрієм  вдома. Потім уже пісня була розкладена на голоси й оброблена для «Веселої Слободи». Вальс кілька разів перемагав на конкурсах  пісенних і композиторських».

Музика Тетяни Шерстюк, слова Леоніда Томи. Виконує родинний дует мами й сина Тетяни та Андрія Шерстюків.

 

Сини Тетяни Шерстюк виростали у постчорнобильську добу, коли світ чи  не вперше пошукав на картах, а де ж вона, ота Україна, з якої йшла радіаційна загроза від ніби  «мирного атома».  За 10 років до аварії написаний роман-хроніка «Ланцюгова реакція» Володимира Яворівського.  Події твору розгортаються на будівництві мирної атомної електростанції в колишньому глухому закутку Полісся. Спокусившись «надсучасною» проблемою, гарантованою публікацією, тодішній молодий письменник їде спостерігати будову та характери її будівників  і пише книжку за кілька місяців. З гіркотою він зізнається згодом, що, мовляв, якби було хоч якесь маленьке знаття про те, як примітивно будувалися ті станції, що відбувалося за «кулісами». Щоб не чути потім від ліквідаторів наслідків атомної катастрофи: «Ми зі своїм Чорнобилем нікому не потрібні».

Ланцюгова реакція – це не просто хімія перетворень, навіть керованих, не тільки ядерна фізика, а й запущений досить давно  механізм морального знищення. «Дивіться: все видно тепер, –/Структура, основа, причина./На стику розсмиканих ер/Стоїть і моя Україна». Думаєте, це про сучасну  загрозу застосування ядерної зброї? Поему «Атомна хата», яку щойно процитувала, Леонід Тома написав 1986 року.

«Балаклійська воєнна рапсодія»  – така назва написаного поетом у період тимчасової окупації 2022 року.  Ось кілька строф: «Приходь. Знімай піджачок сіренький, /Не ховай винуваті очі, краще заспівай./На стрісі горобці про своє цвенькають,/Ми з тобою згадаємо про втрачений рай./На високій ноті зірветься голос,/Чарки наповнимо через край./Так на світі порожньо й голо…/Ти прийшов усе-таки: заспівай!»

Тетяна Андріївна, авторка музики до кількох віршів свого земляка, розповіла і про таке:

«Леонід Васильович разом з дружиною, попри те що мають квартиру в центрі Балаклії, часто під обстрілами їздили на велосипедах в інший район міста, що називається Лагері. Там батьківська хата і город, на якому дбайливі господарі, незважаючи на війну, виростили добрий урожай. Також вони частенько бували  у Вербівці, де живуть діти, онуки та друзі, хоч дорога до Вербівки, також окупованої, була дуже небезпечною через постійні вибухи. Це та сама Вербівка – село, де народився й похований відомий поет-лірик Анатолій Перерва. На його вірші у мене теж є пісня «Літо за літом». 70-річчя нашого земляка відзначали уже без нього, у нашій музичній школі. Буквально за кілька днів до тієї пам’ятної зустрічі літераторів з Харкова і Києва, які знали й шанували Анатолія Антоновича, я її написала. Син почув, що я працюю за інструментом над новою мелодією. «Хто буде виконувати?» Я засміялася: «Та ти ж і будеш». Це був квітень 2019 року. І Андрій став першим виконавцем пісні.

На творчій зустрічі з Леонідом Томою в Балаклії

Ми ж говоримо про важку весну 2022-го. Зникло все – інтернет, світло. Здавалося, треба дбати лише про фізичне виживання. Ми жили із сином у квартирі мами, яка у квітні померла, а до своєї квартири я приходила майже щодня. Навіть коли там уже не було вікон, я відкривала фортепіано і грала мелодії українських пісень. «Чорнобривці»,  «Два кольори», «Ясени», українські народні пісні. Це було чути на всю площу. Потім мені говорили: «Як ти не боїшся, це ж українські пісні!»  Я відповідала: «Та це ж тільки мелодії, я ж не співаю». Це мені давало стимул до життя.

–      Поки було світло, чи могли Ви дивитися телебачення чи хоча б тихенько слухати музику?

–             Так, телевізор ми могли деякий час дивитись, але, окрім марафону новин, де висвітлювались військові дії в Україні, більше нічого не передавали. Та й ні до чого більше не було інтересу. Всі чекали успіхів наших воїнів, за яких молилися. Тож про те, щоб слухати музику, не могло бути й мови. Та співати все рівно хотілося. Незважаючи на відсутність чи наявність світла, ми з Андрієм частенько співали напівголосом наші пісні, як кажуть, під настрій. Бувало, що душа прохала лірики, і ми співали протяжні пісні. А одного разу, пам’ятаю, кажу йому: «Давай співати козацькі пісні! Піднімати бойовий дух! Може, наш спів Господь донесе до наших захисників – і вони нас почують!» Майже годину ввечері ми натхненно співали всі, які знали, козацькі, стрілецькі пісні. А незабаром почулися вибухи. Ми зрозуміли, що це наші стріляють. «Чуєш? – кажу, – Нас таки почули!» Розуміємо, що це збіг обставин, але ж так приємно було! А вранці ми дізналися, що наші військові суттєво просунулися вперед у напрямку Балаклії.

Коли я ще могла написати своїм дівчатам і хлопцям – артистам із «Веселої слободи», то дізналася, що повиїжджали всі.

Тетяна - одна із солісток колективу, яка з родиною проживає в Харкові, тривалий час разом із синочком переховувалась у метро, оберігаючи дитину від вибухів. Потім, виснажена й пригнічена, переїхала із сином до Польщі. Взяла із собою збірку моїх обробок. Не лише сама співає, а навіть навчила польську подругу купальських пісень, записала й вислала мені відео, як вони удвох співають. Я тоді була в окупації, і це відео мене зворушило до сліз. Інша учасниця, Альона, рятуючи від війни двох донечок, приїхала з Харкова до батьків у Балаклію, бо думала, що там безпечніше, але потрапила під окупацію. Дивом вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, а потім  за кордон. Ще одна моя співачка, Аліна, жила разом з мамою, молодшою сестрою та хворою бабусею в будинку, над яким щодня пролітали ворожі снаряди. Виїжджали під обстрілами, було дуже страшно. І таких історій багато. Але кожна має надію на повернення додому й продовження творчості.

Ми з Андрієм були найдовше в окупованій Балаклії. Усі інші учасники нашого колективу виїхали з міста раніше.

–До яких країн та областей України вони потрапили?

–  Дехто одразу евакуювався в інші райони Харківщини, які не були окуповані. Інші перебували в Полтавській, Івано-Франківській, Львівській, Хмельницькій, Волинській областях. А частина опинилася за кордоном: у Польщі, Чехії, Данії, Литві, Латвії, Німеччині, Словаччині, Іспанії, Швейцарії. Як кажуть, «нашого цвіту по всьому світу»!

Дівчата й хлопці писали й досі пишуть і телефонують: «Як ми хочемо співати! Як нам цього не вистачає зараз!»  І сумно, й радісно стало на душі від їхніх слів. Дійсно, дехто з дівчат, які співали українських пісень, могли говорити в інтерв’ю  для телебачення або радіо теж українською, а між собою в повсякденні спілкувалися російською. Зараз усі перейшли на українську мову. І це мене також дуже радує.

Ще до часів повномасштабної російської агресії ми брали участь у багатьох пісенних конкурсах дистанційно, бо ще пандемія обмежила можливість поїздок, особистої присутності. Уже досить тривалий час існують онлайн-конкурси. У них є свої традиції, переваги й недоліки. Записуємо відео і надсилаємо. Звичайно, є економія коштів на дорогу, перебування й харчування, але немає живої реакції на виступ не лише журі, а й глядачів. Не тільки під час карантину, а й під час великої війни такі конкурси продовжили своє існування.

Спочатку була природна реакція: які конкурси?! Іде війна. Але не пройшло й місяця, як почали організовуватися різні пісенні та багатожанрові патріотичні конкурси й фестивалі: «Україна  –  єдина країна», «Україна понад усе», «Україна – це ти», «Все буде Україна!», «Розправ крила, Україно!», «Червона калина», «Українські барви», «Українська весна», «Країна Кобзаря» та інші.І я брала в них участь зі своїми колективами та солістами. Організатори збирали кошти з учасників, але витрачали їх на допомогу ЗСУ, про що потім звітували. Так ми збирали на авто, одяг, на інші потреби. Іноді були фіксовані мінімальні суми, іноді – хто скільки може. Це ж не просто кошти на те, щоб тобі вислали електронний диплом учасника чи й переможця та виплатили гонорар журі, а дійсно, для наших воїнів. І мій син Андрій брав участь у декількох конкурсах – і сам, і зі мною в дуеті, і з братом співали дуетом, і я зі старшим сином, і родинне наше тріо, і навіть я сама як солістка, ну й, звичайно ж, «Весела Слобода» і хор «Веселка».

 

«Разом із моїм Андрієм заспівує Євген Ладика, гарний і позитивний хлопець. Зараз із рідними він в Івано-Франківську. Батько з першого дня повномасштабної війни на фронті захищає Україну. Тож перебувати в окупованому місті родині було дуже небезпечно. Як не тяжко було полишати рідний дім, але довелось виїхати. Молодший братик Павлуша – також мій учень, учасник хору "Веселка", дуже сумує за співами. Мама хлопців теж училась у мене, закінчила музичну школу, грала на акордеоні. В Балаклії залишився дідусь, який відмовився полишати рідне місто та дочекався його визволення.

Балаклія з висоти пташиного польоту

 Фактично я надсилала ті відео, які ми встигли до вторгнення записати, і вони ще не розглядалися на фестивалях. Журі оцінювало дистанційно. Оскільки на тимчасово окупованій території не працювали ані Укрпошта, ані Нова пошта,  ми отримували електронні версії дипломів, які зможемо колись роздрукувати, поповнити свою колекцію відзнак, серед яких чимало Гран-Прі, а всі інші відзнаки –дипломи лауреатів І ступеня.

Однією з улюблених наших пісень є «Дай, Боже, радості»  композитора Геннадія Татарченка на слова Андрія Демиденка.Мій син Андрій кілька разів виконував її на концертах і з нею також посів перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Велика родина – моя Україна» ( Київ)».

Слухала розповідь Тетяни Андріївни і згадувала, як у виконанні її сина звучала арія Папагено з опери Моцарта «Чарівна флейта». Звичайно, мовою оригіналу. Свого часу мені пощастило потрапити на цю оперу в Нюрнберзі, у незвичному місці, яке мало нагадувати і містянам, і численним туристам про Другу світову війну й нищівні бомбардування авіацією союзників. Нюрнберг відбудував свої пам’ятки, навіть якщо від них залишалися фрагменти, наприклад,  фасад Фрауен-кірхи на центральному майдані. У таких пам’ятних спорудах обов’язково присутні великі фотографії об’єктів до і після нальотів. Але храм жіночого монастиря святої Катерини, заснованого у ХІІІ столітті, вирішили так і залишити без купола і даху. Руїни розчистили, зміцнили, і влітку під зоряним небом тут стоять ряди простих дерев’яних крісел, звучить музика різних епох і стилів. Але обов’язково – сонячний Моцарт. Зінгшпіль, жанр, у якому написана «Чарівна флейта», перекладають як «народна пісня».  Тож природний вибір для Андрія Шерстюка, який виріс на піснях свого народу. Чому б не освоїти пісню Папагено  – птахолова і супутника принца в подорожах?

 – Мабуть,  20 лютого, перед самим початком повномасштабної війни, ми записали з Андрієм пісню «На зорі мене, мамо, збуди» на сцені Будинку культури – готувалися до концерту-привітання жінкам на свято 8 Березня. Вирішили подати цю пісню й на фестиваль  родинної творчості «Роде наш красний». Цей фестиваль – одне з моїх улюблених надбань. Я його започаткувала  спершу в своїй музичній школі, потім він став районним, далі – відкритим, а 2021 року вийшов на всеукраїнський рівень. Цьогорічний, дев’ятий фестиваль, як і минулого  року, через карантинні обмеження відбувся онлайн. Долучилося багато талановитих творчих родин із усієї України. Фільм-фестиваль мав вийти 27 лютого, але почалося вторгнення. Я не встигла  до обраної дати  зробити задумане. Завивали сирени, постійно накривали місто обстріли, але між повітряними тривогами я бігала до комп’ютера, монтувала фестивальний фільм. Дехто з учасників уже навіть і не згадував про цей фестиваль і не чекав підсумків та відзнак. Але я його все ж змонтувала й опублікувала всього на три дні пізніше, аніж обіцяла. Зробила й заспів інакший: почала молитвою «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» у виконанні свого дитячо-юнацького хору. І вже в квітні, з окупованої Балаклії, я розсилала електронні дипломи. Ось така творчість під  час війни.

–      Цієї осені Ви взяли участь  у ІІ всеукраїнській онлайн-конференції «Культурні практики установ культури України під час воєнних дій» Українського Культурного Центру Досліджень. Що цінного почули для подальшої роботи?

–      Хоча наразі культурні установи Балаклійщини тимчасово не працюють через наслідки ворожої окупації, я все ж намагаюсь долучатися до методичної та просвітницької діяльності. Беру участь у семінарах і конференціях. Дана конференція була дуже цікавою й змістовною. Колеги з різних регіонів України поділилися досвідом роботи під час воєнного стану, розповіли, як чинили спротив ворогу на окупованих територіях та яким чином повертають заклади до роботи. Безперечно, виступ кожного спікера був дуже важливим і пізнавальним. Є чому повчитися у шановних колег.

–      Тетяно Андріївно, розкажіть про кліп, який зняв на свою авторську пісню Ваш старший син В’ячеслав 2020 року, а зараз  «Твій час» сприймається по-новому і набирає нові перегляди й схвальні коментарі  на ютуб-каналі.  Там рефрен «Повертайся додому».

–      Такі пісні в різних контекстах мають своє значення. Переосмислюється ця ключова фраза. Син іще в шкільні роки почав займатися творчістю. Ще в 13 років він написав першу свою пісню, ми з нею їздили виступати до Києва, де В’ячеслав посів перше місце на Всеукраїнському фестивалі «Первоцвіт». Вона на вірші Надії Лебідь «Ти – дитина України». І там такі слова: «Де б не був ти, у краю якому, повертайся кожен раз додому». Я коли почула знову «повертайся додому», сказала йому: «Синочку, у тебе творча арка пішла через роки, з’єднала різні десятиліття твого життя». У цій пісні дорослого мого сина було про те, щоб люди, які шукають щастя в інших країнах, поверталися в Україну, щоб своє щастя вони творили власноруч у себе на батьківщині.

І слова, і музика, і виконання – все В’ячеславове.

 

«Цікаво, що зйомки кліпу посприяли створенню нової сім’ї. Роль молодої мами у кліпі зіграла знайома синової родини, грузинка за походженням актриса Анна Майсурадзе. Вона народилася і вчилася в Харкові, працює в Харківському академічному театрі музичної комедії. Чоловіка зіграв актор Харківського театру імені Пушкіна Богдан Білецький. Вони познайомилися на цих зйомках. Так склалася їхня пара, Богдан і Аня одружилися. Знімали в Харкові та  на Зміївських кручах над Сіверським Дінцем – розкішні ранкові тумани.

Тепер «Повертайся додому»  –  це звернення також і до переселенців, які обдумують свою долю. І до тих, хто живе й працює за кордоном.

        Нам дуже хочеться додому. Незважаючи на те, що є ще проблеми зі світлом, зв’язком і водою, ми плануємо повернутися найближчим часом. Ще не все в місті розміновано, працюють сапери, тож треба бути надзвичайно обережними. Слідкуємо за новинами в інтернеті. Хочеться працювати, вчити дітей, співати для земляків. Будь-яку творчість під час війни – музичну, поетичну чи художню, емоції, які переживають люди, створюючи мелодію, вірш чи картину, треба приймати як живу історію нашої України, нашої культури».

На цьому фото не помічаєш дзеркала. Мирне життя залишилося, ніби у задзеркаллі. До нього не доторкнутися й не повернутися. Воно буде інакшим після війни, з новими піснями. І переспіваними старими, бо нові учні вчитимуть із Тетяною Андріївною Шерстюк «Дай, Боже, радості, /Світлої радості/Кожному серцю/і кожному дому!»

 Читайте також: Окупаційні місяці вчительки музики з Балаклії