Залізниця, дипломатія і делегатка з рибою

Перші залізничні мости були дерев’яними.  Щитами з дерева намагалися захистити колії від надмірних снігопадів, щоб кучугури не переповзали на рейки. 

 Мало пройти майже сто років, щоб остаточно витіснити дерев’яний шпалопідбійник, схожий на селянську лопату для хліба.

Станційні споруди.

Перший поїзд прибув до Харкова 1869 року, а наступного вже збудували перший вокзал. 

Для Південної залізниці унікальною є дерев’яна будівля на станції Буди. Станція була відкрита 1870 року для обслуговування будівництва самого міста, а згодом Харківського коксохімічного заводу і Будянського порцеляно-фаянсового заводу. Станцію було електрифіковано у 1978 році під час електрифікації лінії Мерефа — Люботин — Мерчик.

Існували й  оригінальні за призначенням  проєкти.  Комплекс на станції Спасів Скит, де для престарілих залізничників, ветеранів транспорту був створений інвалідний будинок. Спорудили його на честь порятунку царського сімейства.

17 жовтня 1888 року між станціями Таранівка та Бірки зазнав аварії імператорський поїзд, на якому Олександр ІІІ з родиною повертався до Санкт-Петербурга з Криму. До 1943 року існував і храм, поряд із колією – залишки каплиці. Її відбудували 2003 року.

Згадаймо і одного з великих постачальників залізниці – барон Едуард Бергенгейм, творець заводу керамічної продукції, яка розходилася по всій Російській імперії.

До речі, дядько відомого фінського політика  Манергейма.  У Харкові  ця плитка зберіглася не тільки в музейних колекціях, а й  продовжує служити надійним покриттям в управлінні Південки на деяких поверхах. Раніше її можна було зустріти і на перонах станцій. Ще 1870 року Бергенгейм вступив до Товариства Курсько-Харківсько-Азовської залізниці, щоб (як кажуть зараз) розвивати бізнес на великій території.

Перший проєкт будівлі управління було створено  1910 р. в стилі бароко. Стиль  тяжів до епохи гетьмана Івана Мазепи, його храмів, з якими і перегукувався б фасад, запропонований  Олександром Дмитрієвим. Українське бароко було неприпустиме в структурі, яка, образно кажучи, слугувала нервовою системою імперії, забезпечувала її життєздатність, могутність, конкурентоспроможність.

 

 Формений одяг жандарма поліцейського управління на залізниці початку ХХ століття

 Ніяких асоціацій з Україною,  підпорядкованість образу південної петербурзької копії. Тому 1914 року було втілено інший проєкт групи архітекторів, до якої входив і Дмитрієв. Він став  зразком неокласицизму. У споруді застосували чимало технічних  нововведень.  Американський ліфт доїхав тільки один – почалася Перша світова війна. Але експлуатувався він і через 100 років, у наші дні.  З  перших предметів, які були на станціях, меблів не зберіглося, їх можна побачити на фото і малюнках. Наприклад,  підставку для книги скарг. До речі, анонімні скарги за інструкцією не розглядалися. Можливо, хтось письмово скаржився і на скасування 2010-го року поїзда-рекордсмена “Харків-Владивосток”. Його було занесено до книги рекордів Гіннесса як найдовший у світі цілорічний регулярний маршрут, започаткований 1957 року. Наполягала на скасуванні Росія — її територією поїзд рухався аж понад 9 тисяч кілометрів, приносячи прибутки Україні. 

Дитячі залізниці як школи професії ліквідовані в багатьох країнах, але разом з Харбіном і Гаваною така структура живе в Харкові як Мала Південна.

Важливі пасажири Харківського вокзалу.

 4 жовтня 1921 року. З Харкова до Польщі виїхала українська місія на чолі з 0лександром  Шумським, Очікувався приїзд до тодішньої радянської столиці України польської місії. До дипломатичного доручення Олександр Якович був наркомом внутрішніх справ. Йому ще не виповнилося й тридцяти, хоча встиг до того   покерувати  наркоматом освіти, аби знову повернутися до просвітницької праці після кількох років роботи в Польщі. Ім’я Олександра Шумського, як і його наступника в освітньому наркоматі — Миколи Скрипника, пов’язують з українізацією, а потім і розстріляним відродженням. “Панську Польщу”, де вів дипломатичну роботу, пригадали, фабрикуючи проти Олександра Шумського 1933 року обвинувачення у причетності до так званої Української військової організації.  Соловки, загибель 1946 року.

Але повернімося до подій  становлення вітчизняної дипломатії ХХ століття.  До якої ж Польщі вирушала українська місія з Харкова 4 жовтня 1921 року? Після радянсько-польської війни Варшава провела перепис населення. За його даними, в сільському господарстві було зайнято більше 75% громадян, а в промисловості й на транспорті — лише 11%. Вугледобувна і текстильна галузі ситуації не рятували. Східні райони – українські, білоруські та литовські – за рівнем економічного розвитку значного мірою відставали від західних, близьких до Німеччини.  І хоча кілька місяців на польській території проіснували органи УНР у вигнанні, Варшава зробила ставку на інших українців, визнала УСРР. 

До  Харкова 1921 року на дипломатичну роботу приїхав історик і дослідник польської літератури Францішек Ян Пуласький. Його український колега Олександр Шумський в юності починав освоювати фах ветеринара, але політика здалася принаднішою юнакові з бідної родини на Житомирщині. За деякими джерелами, материнська лінія була польською та ще й шляхетською. Повірений у справах Польщі в Українській СРР  Пуласький народився на Поділлі, був сином історика й археолога, власника маєтку на території сучасної Хмельниччини. Маєток загинув 1918 року, а разом з ним багатий батьківський архів.

Важлива й драматична  тема  представлена у Меморандумі Олександра Шумського “Тези нашої політики стосовно окупованих Польщею та Румунією українських областей”. У ньому вихідною точкою зовнішньої політики визначається “невизнання Радянською Україною і всім Союзом належності цих областей до Польщі і Румунії, як приєднаних силою зброї всупереч праву націй на самовизначення”.  Після створення Союзу РСР про самостійну дипломатію  республік уже не йшлося. У серпні 1923 року консульства і дипломатичні представництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ.        

Консульство Республіки Польща у Харкові працювало до 1937 року. Останнім довоєнним консулом  був Тадеуш Бжезінський, батько  американського політика польського походження Збігнєва Бжезінського». Колишній український дипломат Олександр Шумський був тоді на засланні.

03 листопада 1920 року в Харкові почався майже тижневий перший  всеукраїнський з’їзд жіноцтва (робітниць і селянок). Діставалися вони до міста переважно залізницею.

 Формений одяг радянської залізничниці

 

Більше тисячі делегаток витримали у своїх лавах присутність 32-ох представниць інтелігенції.  Було заслухано доповіді про завдання комнезаможів та обов’язки селянок, про допомогу Червоній армії все тих же трудівниць з молотом і серпом.  Обговорювалися доповіді про боротьбу з неграмотністю та виховання дітей,   соціальне забезпечення родин червоноармійців. Кожну доповідь супроводжували відповідні резолюції. Ритуальність події священно дотримувалася. Старі газети підказали ще й альтернативне залізниці гасло “Незаможник, на куркульського коня і на Врангеля”. У роки моєї роботи на радіо був у нас постійний багаторічний слухач Іван Іванович Попов. Переказав він якось почуту ще в молодості в Сумах  частівку, де переплелася українська мова з російською, а в кількох співаних фразах розкривалася вся безодня існування:

Эх, яблочко да на тарелочке!

Продали куркуля за копєєчку.

Куркуля продали — середняк на чеку.

А бідняк під амбаром дожидає мірчику.

Мірчиком, як пояснив харків’янин Іван Іванович, називали мірку — не більше склянки зерна. Отож коли був “середняк на чеку”, майже тиждень у Харкові обговорювали завдання комнезамів та обов’язки селянок. Мабуть, хтось із них  міг чути (20-тий рік ще не всім рота зашив):

На сільраді серп і молот,

а у хаті смерть і голод.

А на хаті один куль,

та й то кажуть, що куркуль.

Куль — це обмолочений і обтрушений від уламків сніп жита або пшениці, що використовується для покрівлі. Отакий куркуль під дірявим дахом!

Хто ж брався до червоного обмолоту людських душ, які красуні, комсомолки, спортсменки 20-х років? Зважте, що виборче право без різниці статі було деклароване  у березні 1917 року, тобто це аж ніяк не надбання “Великої Жовтневої”.  Дослідники (особливо дослідниці гендерних проблем) пишуть про унікальність Харківщини, де завжди траплялися численні  ентузіасти місцевої громади, які боролися за жіночу політичну активність та освіту.  Харківське Товариство взаємодопомоги працюючих жінок нагадувало своєрідну агенцію для незаможник інтелігенток ще  1902 року. Слід зауважити, що харків’янки раніше,  ніж інші громадянки Російської імперії  мали фактичне виборче право. Голова Міської Думи історик  Дмитро Багалій звістку про те, що монархія повалена, отримав телеграмою з ДержДуми  1 березня 1917 року, і того ж вечора була проведена таємна нарада гласних, де  вирішили організувати Міський Комітет із гласних і представників громадських організацій.  В оновленій Думі одна з активісток висловлювала (цитую) “тверду надію на залучення жінок до справи будівництва нового муніципального життя”.  Із старим життям поспішали “побити горшки” та нарешті смачно колективно пообідати з агітаційної порцеляни. Тепер це колекційні унікальні предмети — тарілка з написом “Хто не працює, той не їсть” або фігурки скульптора-кераміста Наталії Данько “Робітниця, яка вишиває прапор” чи “Міліціонерка”. Мені особисто подобається назва її композиції “Селянка з рибою і газетою “Правда”. Чим не пасажирка-делегатка всеукраїнського з’їзду жіноцтва, який 1920 року третього  листопада проходив у Харкові?!