«Ми залишилися без дому» – співачка із Салтівки все-одно пише пісні

16 листопада 1924 року з Харкова прозвучав перший радіоконцерт. Почалася історія українського радіомовлення. Солістка - вокалістка Творчої спілки «Асоціації діячів естрадного мистецтва України», композиторка і поетеса-піснярка Ірина Балабай – учасниця багатьох програм Харківського обласного радіо останніх десятиліть. З її дозволу цитую приватного листа до мене: «Пишу Вам, а перед очима наше радіо, усі ви  –  радійники, такі доброзичливі, відкриті, як одна родина, і  я у вас у гостях з новими піснями чи якимись подіями, чи просто проходила повз  привітатися».

 

 Ірина Балабай і «голос Харківського ефіру та метро», актор Анатолій Подорожко. 2009 рік, День радіо

 

Музичний слух і голос у неї – родинний спадок. Мама гарно співала, особливо українські народні пісні, окрім того  грала у театральному гуртку післявоєнного  сільського клубу.   Чудово співав  та грав на гітарі  батько Ірини. На його день народження, на яблучного Спаса, збиралися  рідні за столом на подвір’ї під розлогим  кленом.

 

Лідія Іванівна та Михайло Григорович Радіонови під улюбленим деревом.   1997 рік

 Той мереф’янській дім, який і мені пощастило побачити, пахнув лісовими і луговими цілющими травами, добре відомими господарям. Спеціально влітку їздили подалі від міста електричками, потім ішли пішки лісами над Сіверським Дінцем, знали безлюдні місця, звідки можна привезти лікарських рослин, зберегти їх на холодну пору для чаїв та відварів. Спогади про тих, хто з найрідніших пішов від нас, не тільки гірчать, а й додають світла – вони були у нас, жили для родини й для людей. Отак і будувала, з таким налаштуванням, запитання до Ірини. Таким і вийшло наше спілкування між Харківщиною та Києвом. 

 – 2022 рік почався для Вас трагічно - під Щедрий вечір померла Ваша мама. Напередодні 8 Березня Ваша родина втратила житло у Харкові. Згадую Ваш диск «Свята моєї родини».  Втрати щодоперекреслюють світле, родинне. Хто і що допомагало долати ці важкі випробування? 

– Моя родина і дала мені сили долати все те, що  відбулося в житті. У нас завжди була дружна і любляча родина, ми з моєю старшою  сестрою Аллою так були виховані, ми з чоловіком  так виховали свою доньку і так виховуємо свого онука. А ще добрі люди, які зустрілися на нашому шляху за ці місяці війни, допомогли нам не впасти у відчай. Прихистили нас, дали все необхідне. Ми цього ніколи не забудемо!

 – Ви тепер у Києві разом із представником уже третього покоління співаків вашої родини  –  5річним Михайликом та його мамою, тобто вашою дочкою Анною, теж співачкою?

 – Так, ми тепер у Києві разом. Михайлик дорослішає на очах, весь час згадує рідний дім, який згорів, і рідний Харків. Він  добре розуміє усе, що сталося, хоч йому лише 5 років.

 

14 жовтня 2022 р.  Михайлик Кириленко " Їхав, їхав козак містом"

 

Михайлик пам’ятає, як ми тиждень сиділи під обстрілами на Північній Салтівці, і весь будинок просто трясло!  А потім нас вивезли волонтери, і ще місяць ми жили у знайомих знайомих в іншому районі Харкова. Коли ж  обстріли стали нестерпними і вже прилітало і в той район, ми ледь виїхали до Києва. Дорога була важкою і небезпечною.  До речі, наша собачка Раєчка теж на поїзді поїхала з нами.

Київ. Осінь 2022 року

У Києві продовжуємо займатися творчістю, намагаємося відволікати онука. Аня, моя донька, теж співачка, викладач вокалу та хору продовжує працювати онлайн в  школі мистецтв .

– Михайлика назвали на честь прадіда, тобто Вашого батька   –  Михайла Григоровича Радіонова? Розкажіть трішки про Ваших батьків. Що вони пережили під  час Другої світової війни?

– Аня дуже любила свого дідуся, і вирішили з чоловіком, що коли буде хлопчик, назвуть його Михайликом. Мої батьки родом з Харківщини, Первомайського району. Коли  почалася війна 1941 року, матуся була ще десятирічною дівчинкою.

   

Післявоєнне мамине фото

Мій дід Іван, її батько, пішов на фронт, а мама залишилася з молодшим братиком та своєю мамою  –  моєю бабусею. Пережили вони і німецьку окупацію, і евакуацію кілька разів, холод, голод, і теж згоріла хата. Важко було, мій дідусь Іван так і не повернувся  з війни, вважався зниклим безвісти. І моя, замолоду овдовіла, бабуся Надія усе життя його чекала, так і не вийшла більше заміж. Мамі важко прийшлося, ще підлітком почала працювати  у колгоспі заробляти на життя, піднімати  братика Миколу.

Сім’я тата теж пережила немало лиха. Старший батьків брат, мій дядько Василь пішов на фронт, був командиром танка,  героїчно загинув в боях за Лебедин Сумської області. Моя бабуся, татова мама Уляна була із  хворим серцем і після звістки про смерть старшого сина померла. Без матері залишилися мій тато і ще 2 його сестрички –  Ганна 13 років та Олександра 4 років.

Їхній тато Григорій на фронт не пішов, бо ще з фінської війни був поранений. Працював у колгоспі та допомагав військовим. Теж пережили і окупацію, і евакуації.

Коли почалася війна,  тато  був ще підлітком. Спочатку він допомагав на залізничній станції розвантажувати вагони, працював у колгоспі, пережив у селі окупацію, а після визволення Харківщини  1943 року пішов на фронт. Він був сапером.

Визволяв від  німецько-фашистських окупантів рідну Україну та Європу. Був двічі поранений. Перемогу зустрів у Празі.

Взагалі покійний тато зовсім не любив розповідати про війну, і тільки вже  в поважному віці трохи згадував. На жаль, я всього не пам’ятаю, а нотатки, які я робила про наш рід Радіонових, залишилися вдома.

У тата було багато нагород : медалі, ордени та грамоти. Але він цим ніколи не хизувався, а коли його не стало я знайшла в його записах таке: «Я воював  не за Сталіна, а за вільну Україну, за її український народ».   Тато з мамою дуже любили Україну і нас такими ж виховали.

 

Серед татового творчого доробку були серії таких робіт «Хати моїх односельчан», «Голодомор», «Гетьмани України» «Пісні про Марусю Чурай», безліч пейзажів та робіт на морську тематику.  Вони всі згоріли,  разом з квартирою  навесні 2022 року від влучення російської ракети. Збереглися лише ті, що залишилися в деяких музеях та приватних колекціях. Згоріло близько півтори тисячі  робіт. 

 –  Чи проходять цього року Ваші концерти, зокрема і для воїнів ЗСУ?

– Скажу  відверто: концертів немає, як і у більшості артистів.  Та й не до виступів було. Довго оговтувалися після подій  у Харкові,  не було сил не те що співати, а  взагалі навіть з кимось говорити. Психологічно було дуже важко. Коли трошки ожила – звернулася до кількох волонтерів з пропозицією організувати благодійні виступи, але поки що «в режимі очікування».

Коли 2014 року  нашою творчою родиною провели свій перший концерт на підтримку ЗСУ, тоді ми були одними з перших таких ініціаторів в Україні. Вдома, у Харкові нам було простіше, бо  була своя апаратура, свій звукорежисер і  знайомі волонтери  автомайдану.

Я багато розповідала про свої благодійні концерти на радіо й телебаченні. Здавна люблю атмосферу теле- і радіостудій.

 

 

 

Дует мами і доньки. День радіо 2009 рік, Харків

 

Зберіглося фото в київській студії з відомим поетом–піснярем, заслуженим діячем мистецтв України  Віктором Володимировичем  Герасимовим. Він – президент Творчої спілки «Асоціація  діячів естрадного мистецтва України». До речі, закінчив Харківський інститут мистецтв (нині національний університет ім.Котляревського)  як соліст-інструменталіст.

 –  Так, Віктор Герасимов – це вже історія музичних програм Українського радіо. Зразу згадалася пісня «Маки червоні» на його слова у виконанні тріо Мареничів:  «Маки червоні,  вогні на пероні. Відходить поїзд у далеку путь». Повернімося в той час, коли маки ще не облітали від вибухів. Де і коли знімалися кадри до Вашої пісні «Я бажаю вам миру»? У яких несподіваних і пам’ятних для Вас місцях її випадало виконувати?

 – Відеокліп  на пісню «Я бажаю вам миру знімався на моїй улюбленій Північній Салтівці, там, де ми жили. Ці чудові мальовничі кадри нашої річки та поля залишилися  на цих кадрах чистими і світлими назавжди. Зараз ці місця не впізнати, зруйновані та згорілі будинки, все розбите, обпалене,  всюди воронки. Ми навесні бачили не залишки зламаної техніки, а й реальні ворожі танки – з вікна квартири. Це страшна картина.

Моя власна пісня «Я бажаю вам миру», написана у 2014 році, вперше прозвучала у військових  частинах. Виконувала її на концертах у Харкові й області, а також у Києві, Львові, Збаражі, Одесі, Тростянці. Це  були воєнно-польові імпровізовані майданчики  і великі концертні зали, міські майдани і сцени на березі моря. Найбільше пам’ятаються ті виступи, де під неї підіймалися глядачі і стоячи  підспівували та аплодували.

 

 

 – Що для Вас цікавіше  –  написати музику на текст відомого пісняра ( наприклад, Степана Галябарди) чи  бути авторкою слів і музики та самій виконати пісню?

 – Створення авторських пісень – це надзвичайно цікавий процес, який проходить від втілення ідеї   самої пісні до її виконання. Це просто невід’ємна частина мого творчого життя. Я задумала і написала, бо відчула цю пісню, якою саме вона повинна бути. Для мене творча співпраця приносить теж велике задоволення, тому залюбки написала музику на поезію відомих поетів- піснярів. Один з таких творів «Зрозумій, ти  – мій»  на вірші відомого поета – пісняра Степана Петровича  Галябарди, мою музику та аранжування лідера гурту «Аква – Віта»  Ігора  Балана. Прихильники люблять цю пісню, вона надзвичайно ніжна і романтична.

 

 

 

– Раніше Ви були частою гостей студії Харківського обласного радіо. Чи були у Вас на будь-якій радіостанції цього року  зустрічі із слухачами?

 – Так, раніше була постійною гостею не лише Харківського обласного,  а  й у Києві першої програми національного радіо, каналів «Промінь» та «Культура». На початку цього року відбулася прем’єра моєї авторської пісні «Новорічна». Вона часто звучала на інтернет радіо «Наша пісня», а також  радіо «Армія фм», «Слобожанське фм», радіо               «Культура»

 – Співпраця з композитором Ігорем Гайденком ще триває?  Пісню про Харків  важко слухати під час війни, бо в ній вирує мирне життя. Пропоную згадати іншу, доречну до осіннього настрою  – «Осінь кохання».  Це посвята комусь чи просто ліричний вірш, який став піснею і конкретно нікого не стосується?

 – З композитором та аранжувальником Ігорем Гайденком ми записали три альбоми, а далі почався інший етап моєї творчості, зміна стилю  аранжування. Пісня «Слобожанське місто» для мене є візитівкою Харкова, я її представляла по всій Україні, але зараз її дійсно боляче слухати, бо те, що зробили рашисти з нашим Харковом – це жах.

Тож послухаємо «Осінь кохання». Ця пісня  про нас з моїм коханим чоловіком і просто осінній ліричний вірш. Осінь це не тільки смуток, але й пора, коли можна закохуватись і насолоджуватися барвами  природи.

 

 

 – Родинні свята  –  то сюрпризи й подарунки. Пригадую фото, на якому Ваша мама сидить біля торта у вигляді хатки під стріхою. Дні народження тата на Спаса, 19 серпня  –  це зустрічі рідних за столом під деревом на подвір’ї. Свій день народження у березні Ви зустріли в чужому домі, не в Харкові. Кого вже вітали Ви цього року з днем народження  –  чоловіка, доньку, онука? Вдалося влаштувати для когось із них щось несподіване?

– День народження доньки та онука  не святкували, бо в родині був ще траур ( пішли з життя одна за одною  мама чоловіка та  моя мама). Онук отримав бажані подарунки та смачний торт, але ж майже усі подаровані іграшки згоріли у квартирі, де жили діти.

Свій день народження я зустріла ще в Харкові, але у чужій квартирі, під шалені обстріли і ракетні удари... Мої рідні були поруч і це найдорожче, я отримала багато привітань по телефону від родичів,знайомих та колег- артистів.

Своєму чоловікові я подарувала на день народження  нову власну пісню «Я так люблю весну», її чули лише найближчі  друзі, але ж офіційної прем’єри ще не було.

 

Анна, Ірина та Олександр з Михайликом

 

Якось незручно мені було в цей важкий для нашої країни час виставляти пісню про весну і кохання. А зараз розумію, що людям це потрібно, життя на зло ворогу продовжується.  Люди одружуються, народжуються діти, так було і буде завжди, і будуть у нас ще веселі дні, свята, дні народження, бо такий ми народ український – співочий, веселий, роботящий, оптимістичний і незламний. Отже, хочу у цю осінню пору подарувати усім  людям  весняне тепло, радість, надію на наше щасливе  майбутнє і на перемогу!

Музика і слова Ірини Балабай, аранжування Ігоря Балана, монтаж відео Владислав Карпов. «Я так люблю весну»

 

 

 

 Читайте також  Окупаційні місяці вчительки музики з Балаклії. Частина 2

Підписуйтесь на наш facebook

 Підписуйтесь на наш Telegram