Майстер-клас під косовицю (пам’яті майстра слова і коси Костя Гордієнка)

Літературно-практичний урок «Косіння трав весняних» щороку влаштовує Хмельницький літературний музей. Присвячують його пам’яті письменника-земляка, уродженця  села Микитинці нинішньої  Хмельницької області, прозаїка, Шевченківського лауреата Костя Гордієнка (1899 – 1993).  Що могли про нього розповідати на музейному зібранні? Не писала я досі ані статей, ані сценаріїв радіопрограм про Костя Олексійовича (охочих його «молодших сучасників» у Харкові вистачало), але самій цікаво спробувати зараз.

Його дитячі роки пролетіли в селі на Поділлі, 10-річним потрапив з батьками до Одеси. Реміснича школа, робота на хімічному й рафінадному заводах. Відсутність фахової освіти в  роки революційного лихоліття  не зупиняла охочих збудувати стрімку кар’єру. Моєму дідові в повіті на Харківщині пропонували посаду прокурора, але він совісний і скромний, все життя безпартійний агроном за кілька днів роботи відмовився від  такої служби.

        Людина з покоління мого діда, Кость Гордієнко, ризикнув  попрацювати відповідальним секретарем селянської газети, а згодом і редактором повітової газети «Червоне село» у містечку Балта на півночі Одещщини. Прагнення досягти більшого приводить його 1922 року до Харкова. Тут виходять його перші книжки, він працює в республіканській пресі та  входить до Спілки пролетарських письменників «Гарт».

Олександр Довженко, Кость Гордієнко і Микола Хвильовий в редакції журналу «Всесвіт». 1925 рік. Фото з відкритих джерел

«Федько», «Червоні роси», «Харчевня «Розвага друзів», «Автомат». Це назви книжок, виданих молодим Гордієнком у його першу харківську п’ятирічку. Трагічними життєвими фіналами для інтелігенції української радянської столиці ставали арешти,  судові процеси, зокрема, Шахтинська справа. Керівників тресту «Донвугілля», розташованого у Харкові, директорів шахт, головних інженерів звинуватили у приналежності  до контрреволюційної організації, що діяла в районах Донбасу, в Харкові й Москві.

«Донвугілля» в центрі Харкова. Споруда 1925 року з фігурами шахтарів  скульптора Івана Кавалерідзе. Фото з відкритих джерел

Костю Гордієнку не було ще й 30-ти, коли він покинув Харків і оселився на Сумщині, в Лебедині. Можливо, саме це врятувало його від репресій.

Вперше Костя Олексійовича я побачила студенткою, але не в письменницькому клубі, а в студії Харківського обласного радіо. Прибігла на призначену годину начитати свою програму (таких, як я, в ефірі представляли «наш позаштатний кореспондент»). Мене попросили почекати, бо несподівано раніше прийшов Кость Гордієнко. Записати кілька сторінок свого «виступу».  Старше покоління режисерів та операторів ще називало всіх гостей за успадкованою традицією межі 20-30-х років «виступающіє». Піднялася і я в режисерську кімнатку над студією запису (великою фонічною), подивитися крізь вікно вниз на «виступающого» . За дикторським столом біля мікрофона сидів міцний невисокий чоловік. Шевченківський лауреат, автор грубезного тому «Буймир», який мені незадовго до того подарували на день народження. Читав Кость Олексійович (як для віку людини за 80-т) виразно й переконливо. Текст був про культуру мови, про засмічування її канцеляризмами. Потім уже, коли гість пішов, журналістка і моя «радіо-мама» Владлена Вікторівна Костенко, яка й запрошувала Костя Олексійовича до студії та готувала запис до ефіру,   розповіла про його давню причетність до радіо.  Секрет виразності в роботі перед мікрофона простий – деякий час у 40-х роках Кость Гордієнко працював на радіостанції імені Тараса Шевченка в Саратові. Туди евакуювали Український республіканський радіокомітет, декого з Харкова. Створили радіостанцію в листопаді 1941 року, коли майже вся Україна була окупована. Окрім найголовніших відділів –  «Останніх вістей» і пропаганди, були й «Партизанські вісті», молодіжне і літературно-драматичне мовлення. Перед мікрофоном «наживо» звучали голоси письменників Максима Рильського, Андрія Малишка та багатьох інших. Переважало власне мовлення, але були на тій же хвилі передачі з Москви.

Прізвища Рильського й Малишка поряд із згадкою про Гордієнка  зустріла  через кілька десятиліть не в критичному огляді, а в художньому тексті. У романі 2019 року киянки Марини Гримич «Клавка» про пізні 40-і роки, тогочасне літературне й навкололітературне середовище, історію молодої спілчанської друкарки Клавдії читаю: «…зараз в Ірпені всі завсідники— і Малишко, і Гончаренко, і Гордієнко…Єлизаветі Петрівні виділяють кімнатку у знаменитому Чоколівському будиночку, який завжди здавався Клавці маленьким казковим палацом. От би прогулятися понад річкою Ірпінь, вдихаючи запах болотно-лугових трав, перейти хисткий місточок через річку і піти лісом аж до дамби і назад, збираючи гриби, а потім повернутися навпростець у Будинок творчості, провалюючись по кісточки в торф’яний ґрунт лугу — що може бути краще!.. А потім приєднатись до компанії письменників біля розкладеного багаття… Чоловіки варитимуть рибну юшку або ж сидітимуть у будиночку Чоколова біля каміна, прийде Максим Тадейович і гратиме на роялі…»

Кость Гордієнко в Ірпені косить траву. Фото з відкритих джерел

 Андрію Малишку належать рядки, які теж цитуються в романі: «За Ірпенем скриплять состави/ Ключами довгими вночі, /І, мов живі, зітхають трави, / В землі на телому плечі».

            Тепле плече землі умів відчувати городянин Кость Гордієнко, який скромно жив у комуналці харківського будинку «Слово» серед численних книжкових полиць, розташованих майже від підлоги і під високу стелю.  До нього приходили молоді  автори – Валентина Овод, В’ячеслав Романовський. Єдиний раз була і я у його квартирі. Розмовляли коротко.   Здивувало, що пам’ ятав лікарів із мого рідного селища під Харковом, про яких писав для обласної газети в 44 чи 45 році. Їх добре знав мій дід. Збиралися до війни в домі наших родичів пограти в шахи. Господар і мій дід  –  агрономи проти двох лікарів. Тож пам’ятав Кость Олексійович багато, але  мемуарів не писав.

Від  міста і чужих книжок він щороку поспішав до Ірпеня, до Будинку творчості. Після заснування Спілки радянських письменників 1934 року невдовзі колишній маєток  київського підприємця Івана Чоколова на підвищеному березі річки Ірпінь з прилеглою територією були передані у власність Спілці.. Дачу, споруджену для Чоколова  і його коханої, назвали Будинком творчості. Письменники почали відпочивати, а дехто й працювати не лише в центральному корпусі, а й в чотирикімнатному будинку, колись призначеному для прислуги, і в кількох невеликих спорудах на дві кімнати, зведених у двадцяті роки київськими профспілками.

«Ніякі курорти так не кріпили мене, як коса…» – ці слова Костя Олексійовича цитували організатори  літературно-практичного уроку «Косіння трав весняних» у Хмельницькому на межі весни й літа 2023 року.

 

Учасниці музейного уроку. Фото із Фейсбук-сторінки Хмельницького літературного музею

 

Дев’ятикласницям Хмельницької спеціалізованої середньої загальноосвітньої школи № 1 директор обласного літературного музею Василь Горбатюк і заступниця директора Людмила Данилюк розповіли про життя і творчість двох письменників, пов’язаних із Поділлям  – Костя Гордієнка і Миколу Мачківського. Саме Мачківський – поет, прозаїк, колишній науковий співробітник щойно згаданого музею, але на жаль, уже покійний привіз косу Костя Олексійовича, яку зберігають і демонструють  учасникам щорічного майстер-класу на міні-косовиці в місті. 

Василь Горбатюк з косою Костя Гордієнка. Музейне фото

Подільський поет Володимир Олійник познайомився з Костем Олексійовичем в Ірпіні і присвятив йому вірша «Ірпінський покіс Костя Гордієнка».

«Повів нас косити траву в Ірпіні. Моїм дідусем він здавався мені. Я рідного свого не бачив. Над ним десь зірка в тумані… Крізь пам’яті дим. -Звідкіль? – Запитав, і з радів – земляки! Покіс вже Ірпінський для нього важкий… Позаду – життєвий важучий покіс… Шумить у Микитинцях верболіз. У тиші вечірніх Ірпінських годин, Згадував молодість Лебедин, Двадцяті, в які так крилато літалось, Як тоді вірилось, як писалось! Тільки народ трохи серцем підріс, –  пройшовся по ньому чорний покіс. Десь би трава шелестіла й над ним, та з пекла судилося вийти живим».

Музейна міні-косовиця. Фото із  Фейсбук-сторінки ХмЛМ

Як Кость Гордієнко писав про село в місті? «Весна, мов лиха чарівниця, кольорами, пахощами морочила людям голови, плутала думки. Та вже як зацвіла рано груша, медові пахощі перебив густий дух дьогтю — ніхто нічого не міг розібрати...»

Фото із Фейсбук-сторінки ХмЛМ

       1948 року Володимир Сосюра пише поему "Слово", де цілий розділ присвячує Костю Гордієнку ( процитую  фрагмент за фотокопією Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтв України):

… Я пам’ятаю рік двадцятий,

Одесу, моря синій спів…

Там Гордієнка я зустрів

Й він привітав мене як брата.

Це там я написав «Відплату»,

Й зелені очі юнака

На мене зорили крилато.

І руку тиснула рука

А потім знов вагонів дзенькіт,

Гарматних пострілів огні…

Обличчя Кості Гордієнка

Десь потонуло вдалині.

Я не забув його. Крізь грози,

Крізь куль тонкий і лютий спів

Пройшов живим я. І крізь сльози,

Гарячі й радісні, уздрів

Я знову Костю. Любий, хмурий,

Немов розп’ятий на ножах.

Ти гордо йдеш в літературі

з огнем фанатика в очах.

І не згасить ніхто огонь цей,

і не заглушить щастя спів.

Приписка  рукою Сосюри на аркуші, якого сам Гордієнко здав до київського архіву: «Дорогому любому рідному Костеві Гордієнку з любов’ю. 6.06.1950».

Біографія усе більше заступає бібліографію письменника, якого я ніколи не бачила усміхненим. Можливо, він на самоті посміхався ірпінським травам?

Під фінал цих роздумів, викликаних музейною подією у Хмельницькому, процитую знову Марину Гримич. Вона вклала в уста однієї із своїх героїнь у романі «Клавка» – письменницької дружини, мешканки реального київського будинку РОЛІТу (тобто «робітників літератури») такі слова: «Література — це не «парад зірок», а літературний процес, у якому мають право брати участь не лише таланти, а й просто обдаровані люди, і не страшно навіть, коли затешеться якийсь середнячок: адже на його фоні зірки класиків світитимуть яскравіше».

Читати також: «Фортеця духу» знайомила Кам’янець-Подільський з Харковом