Ексклюзив "Громади". «Треба було вижити, щоби відправити кадри з Маріуполя»

… Вона неймовірна. Гарна, струнка, зворушлива, ніжна. З розкішним  русявим волоссям та у вишуканих сукнях і костюмах. Харківська журналістка, ведуча та модель за сумісництвом. Такою вона була до 24 лютого 2022 року.

 З початку війни -  вона у бронежилеті, захисній військовій касці та у пікселі. Стиснуті вуста, прямий погляд великих блакитних очей. Репортерка Associated Press.

 

Василиса Степаненко - харків’янка, Пулітцерівська лауреатка, відеопродюсерка.

Василіса Степаненко разом з фотожурналістом Євгеном Малолєткою та відеожурналістом Мстиславом Черновим протягом 20 днів у смертельних умовах знімали в обложеному Маріуполі жахливі злочини путінської армії проти мирних людей. Безпрецедентний випадок за увесь час цієї війни.

Завдяки їм, світ нарешті побачив правду про шокуючі звірства російських військових.

Як вдалося їм вибратися живими з захопленого окупантами міста та вивезти  безцінні докази їхніх звірячих злочинів проти українців?

“Вперше в житті я побачила, як  на моїх очах помирають діти”

В команді Associated Press Василіса Степаненко почала працювати буквально за кілька тижнів до початку війни.

 - Ми вже розуміли, що війна розпочнеться, і ще будучи в Бахмуті, вирішили їхати до Маріуполя, - розповідає репортерка. - Таке рішення прийняли тому, що ми розуміли, що Маріуполь буде   важливим стратегічним містом для рф, тому що це порт на Азовському морі, і якщо почнеться війна, вони спробують його захопити. І тому ми поїхали до Маріуполя.  До Маріуполя ми приїхали  за годину до початку повномасштабної війни.

Тоді вони ще не знали, що всі журналісти вже виїхали з міста і вони будуть єдиними  представниками міжнародних медіа в Маріуполі, і що їм доведеться працювати в умовах  російської окупації.

 Фото: Євген Малолєтка.

Із цивільної кореспондентки Василіса  в одну мить стала військовою репортеркою у прямому сенсі цього слова.

- Я ніколи не працювала у зоні бойових дій, - зізнається вона. - Я раніше працювала у Харкові, висвітлювала місцеві новини і у нас ніколи не було активних бойових дій, хоча поруч йшла війна. Для мене усе це сталося вперше.

- В перший день війни я прокинулася від дзвінків рідних та друзів, - згадує вона. - Дзвінків було дуже багато, але я вже почала працювати, намагалася додзвонитися до друзів-журналістів і друзів-операторів в різних містах, щоби дізнатися яка у них ситуація. Потім ми просто вийшли на вулицю і почали знімати усе, що ми бачили. Весь той хаос. Люди вже в перший день були у великій паніці, не знали куди бігти і що їм робити. Але в Маріуполі були й такі люди, які стояли в черзі за паливом чи у магазині, і заспокоювали: ми через це вже пройшли у 2014-му. Все буде гаразд! Наша задача була просто документувати все, що відбувалося. Хоча на той момент я також до кінця не розуміла, що буде далі і який буде масштаб цієї трагедії.

- Вже за кілька днів почалися обстріли міста. З’явилися перші поранені. Першою була дівчинка. У лікарню, де ми знаходилися, прибігли батько з пораненою дівчинкою на руках. Вона уся була пошматована осколками. Лікарі намагалися її врятувати,  але не змогли. Дівчинка  померла, ми бачили, як важко  було лікарям повідомити про це батьків.

 

Фельдшер швидкої допомоги Олександр Коновалов намагається реанімувати дівчинку, поранену під час обстрілу житлового кварталу в Маріуполі 27 лютого 2022 року. Батько дитини, також поранений уламками, сидить зліва в машині швидкої. Дівчинку довезли до лікарні, але врятувати не змогли. AP Photo/Evgeniy Maloletka

Я пам’ятаю, як мама з відчаю моторошно кричала на весь коридор. І це, дійсно, був той момент, який дуже змінив мене. Я вперше в житті  побачила як помирають діти. Потім щодня ставало все більше поранених. І померлих та вбитих. І серед них дуже багато дітей. 

 

Марина Яцко (ліворуч) біжить за своїм чоловіком Федором, який тримає їхнього закривавленого 18-місячного сина Кирила. Хлопчика поранив уламок снаряду під час обстрілу російськими військами Маріуполя 4 березня 2022 року. Лікарям не вдалось його врятувати. AP Photo/Evgeniy Maloletka

 “Треба було і вижити. І знайти зв’язок, щоби відправити кадри з Маріуполя”

 - Потім не стало інтернету, не було світла, і я не знала, як працювати в таких умовах. Але  ми робили все, щоби доставити нашим редакторам ці матеріали, тому що ми були в Маріуполі єдиними журналістами і розуміли, якщо не буде інформації з Маріуполя, про це  забудуть, і ніхто не буде знати, що відбувається тут. Тому  ми все робили для того, щоб доставити матеріал. Для цього треба було вижити. І знайти десь якийсь зв’язок. Ми навіть ділили відео на 10 частин, щоби відправити хоч кілька секунд нашим  редакторам.

Важко було дізнаватися інформацію, коли вже зник  зв’язок. Ми намагалися бути просто поруч з людьми,  у різних місцях, ми цікавилися  історіями людей. Ми розповідали про їхні втрати, про їхні почуття, про їхній біль. Іноді кордону, що ти журналіст, а це людина, яку ти  інтерв’юєш, в якийсь момент не ставало, тому що ми всі були в одній смертельно небезпеці і ми намагалися вижити. 

 - У нас був супутниковий телефон, і коли зовсім не було зв’язку, ми  могли відправити лише смс-ку, що ми живі.

- В умовах окупації у тебе немає можливості подзвонити в якусь офіційну установу чи пресслужбу, щоби дізнатися, скільки там поранених, або що відбулось. Ти  намагаєшся  знайти цю інформацію сама, перебуваючи на місці події, дізнаєшся, скільки поранених, скільки загинуло. І  це було досить  важко. Наприклад, поранені або вбиті діти. Тобі треба дізнатися обставини, що сталося і  ти підходиш до батьків, у яких тільки що  померла дитина, і з ними розмовляти - це  було найважче. Тому що треба насамперед людину підтримати, а я не знаю навіть як, мені здається дуже складно підтримати людину у такій ситуації. А потім ще запитати,  як це відбулося, - голос Василіси тремтить. І зависає довга пауза... Ми мовчимо.

 

Сергій, батько підлітка Іллі, плаче над неживим тілом свого сина у пологовому будинку, переобладнаному на лікувальне відділення у Маріуполі, Україна, 2 березня 2022 року. AP Photo/Evgeniy Maloletka

А я про себе відзначаю, як вона, 22-річна відеопродюсерка, перебуваючи в епіцентрі справжнього пекла і немислимих страждань та болю, не втратила делікатності та  найвищого співчуття до людського горя.

 “ Покажіть путіну очі цієї дитини!”

- Майже тиждень ми  жили у лікарні. Туди  привозили  багато поранених і лікарі дозволили нам залишитися. Тоді вже були дуже сильні обстріли. Лікарню постійно обстрілювали, і наша машина, що стояла біля неї, була вся потрощена. Навколо лікарні були вибухи, пожежі, завіси чорного диму.

З часом швидка вже не могла доставляти поранених до лікарні. Люди не могли додзвонитися до швидкої, тому що не було зв’язку, і машини швидкої на могли виїздити, тому що дороги  були зруйновані від вибухів.

 Скріншот "Громади"

- Люди самі приносили до лікарні поранених, - розповідає Василіса. -  Пам’ятаю, як вночі, після обстрілу, під час комендантської години до лікарні прибігла жінка. Тільки що снаряд потрапив до її будинку, чоловіка поранено в живіт, живіт весь розгорнутий, і вона благала по допомогу. Але лікарі не могли виходити з лікарні  в комендантську годину, це небезпечно. Тоді жінка взяла ноші  і сама принесла до лікарні свого чоловіка. Лікарі його врятували.

 

Жінка пробігає повз житловий будинок, де одна з квартир горить після влучання снаряд, Маріуполь, 13 березня 2022 року. Фото: AP Photo/Evgeniy Maloletka

 - Працювати у лікарні у перші дні було досить важко, тому що лікарі були напружені, сконцентровані і вони не хотіли, щоби журналісти були у лікарні і знімали, тому що вони вважали, що ми будемо їм заважати. Але коли привезли першу дитину поранену, ми продовжували знімати, і у якийсь момент лікар підняв очі і сказав: “Покажіть путіну очі цієї дитини!”

Потім, коли ми поїхали з Маріуполя, мені телефонувало дуже багато лікарів, вони дякували за те, що ми документували злочини російської армії. Ці злочини показали всьому  світу - у США,у парламентах різних країн. Всюди. А ще світ дізнався про героїчних українських лікарів, багатьом з них не було 30-ти років.

 

38-річний Мстислав Чернов є автором фільму "20 днів у Маріуполі". Фото: Євген Малолєтка

На прем’єрі нашого  фільму “20 днів у Маріуполі” були присутні лікарі, фельдшери швидкої допомоги, і їм весь зал аплодував стоячи. Тому що це реальні герої, які рятували  тисячі людей.  

 “Росіяни змусять вас сказати на камеру, що все, що ви зняли в Маріуполі - брехня…»

Після того, як кадри з пологового будинку Маріуполя облетіли увесь світ, російські військові почали розшукувати журналістів, що працювали в місті.

Фото вагітної жінки, яку несуть на ношах через завали після бомбардування пологового будинку в Маріуполі 9 березня, стало одним із знакових для цієї війни. На ньому – українка на ім’я Ірина Калініна, яка невдовзі померла разом із ненародженою дитиною. AP Photo/Evgeniy Maloletka

- На той момент ми про це не знали, - розповідає репортерка. - У нас не було інформації загалом, ми до кінця не знали, наскільки велика інформаційна хвиля піднялась після відеокадрів з Маріуполя. Ми не знали, що нас шукають. Вже потім ми отримали інформацію, що у російських медіа почали  заперечувати докази руйнувань та масових смертей цивільних, там почали писати, що це фейкові новини, що це фейкові журналісти, що жінки у пологовому будинку - це акторки та інсценування. Ми розуміли, що може бути небезпека.

Як з’ясувалося пізніше, українських  журналістів Associated Press водночас розшукували і українські  військові та поліцейські.

- Нас знайшли у лікарні і, ризикуючи життям, вивезли  з неї. Коли ми були вже у безпеці, поліцейський на ім’я Володимир нам сказав: “Якщо вони вас  зловлять, вони знімуть вас на камеру і змусять сказати, що все, що ви зняли – брехня. Всі ваші зусилля і все, що ви зробили в Маріуполі, будуть марними”.

Пошук та рятування нашої команди - це його особистий героїзм. Зараз Володимир  у зоні бойових дій. Він дуже хотів, щоби матеріали були вивезені та збережені.

- Він допомагав нам у всьому -  допомагав  знаходити місця, де був інтернет, місця, де є генератори, щоби ми могли зарядити  наші камери і ноутбуки. Зрештою,  в кінці він допоміг нам  виїхати,  ми виїжджали  з Маріуполя з його родиною, тому що в нас вже не було автівки.

- Коли ми виїжджали з Маріуполя через 15 російських блок-постів, ми розкидали відзняті матеріали по всій машині, хвилювалися, що їх зможуть знайти. І далі я не знаю, що би було, - зізнається Василіса. -  При спробі виїхати з Маріуполя  вже після нас російські військові вбили литовського режисера-документаліста Мантаса Кведаравічюса.

Флешка Тайри

- Ми отримали флешку від Тайри - ( відома українська волонтерка, парамедикиня Юлія Паєвська з позивним  "Тайра")  за кілька днів до того, як ми поїхали. Вона знала, що ми знаходимося у місті, і  що ми останні медіа тут, і вона передала нам флешку. Коли ми виїхали 15 березня, Тайру взяли у полон.  Флешка була вже у нас.

 

Скріншот "Громади"

- Я пам’ятаю, що я відкрила цю флешку, там 256 гигабайт відео, я сіла і почала дивитися, - розповідає журналістка. - Я бачила страшні речі, як вона рятувала  людей - і цивільних, і військових, і дітей, як у неї дитина на руках загинула. Вона рятувала і російських військових, в то й час, коли російські видання писали, що вона жінка-гітлер, і публікували іншу подібну інформацію.

- Два місяці про Тайру не було жодної інформації. Ми зробили про неї матеріал, ми спілкувалися з її друзями, з її чоловіком, потім його опублікували. І за тиждень після публікації Тайру було звільнено з полону. Я пам’ятаю, що вона сказала: “Дякую за інформаційну підтримку, яка допомогла вижити”. І на той момент я зрозуміла, наскільки важлива робота журналіста, наскільки важливо показувати людям правду. І якщо увесь світ єднається, справедливість таки перемагає.

 Вчились вдягати бронежилети

Василіса свідомо хотіла стати журналісткою. Це була навіть не мрія, а її мета. Вона вступила до харківської державної академії культури на факультет “Соціальна і культурна журналістика».

- Василіса хотіла бути б’юті-журналісткою, писати про моду, музику, кіно, арт-події. І це у неї блискуче виходило, - ділиться колишня її викладачка Ірина Іванова, нині професорка факультету міжнародних відносин та журналістики  Харківського національного  економічного університету ім. С. Кузнеця, докторка філологічних наук. - Вона прагнула якнайбільше взяти знань та якнайшвидше здобути журналістський досвід.

 

 Фото: ФБ-сторінка Василіси Степаненко.

- Тому  вже з першого курсу Василіса навчалася ще в “Школі практичної журналістики та медіаграмотності” Харківського пресклубу, в якій я тоді викладала, і в якій  ділилися досвідом журналісти-практики. Василіса відвідувала заняття, брала участь у майстер-класах, практичних роботах, -  розповідає  Ірина Іванова. -    Згадую одне з практичних занять в Національній академії Національної гвардії України, на якому майбутніх журналістів вчили, як працювати в умовах війни. Зокрема, вдягати бронежилети, військові каски тощо. Ми тоді ще сміялися: навіщо нам це? Хіба це нам знадобиться?

 

Скріншот "Громади"

- Василіса хотіла бути журналістом в світі моди і культури, тому вона також поставилася до бронежилетів скептично. Але я порадила  їй все ж не відкидати цей досвід. Про всяк випадок...  -  розповідає  Ірина Іванова. - Ми зустрічалися з Василісою  вже після Маріуполя, я побачила, що пекло, в якому вона була і працювала, далося їй взнаки, і ми згадували цей момент часів “Школи практичної журналістики та медіаграмотності” Харківського пресклубу -  бронежилети. Подумала тоді, що ми навчаємо студентів основам журналістики та численним особливостям професії, але не вчимо, як убезпечити їм власне життя. Василисі цей досвід став в нагоді.

 Фото: ФБ-сторінка Василіси Степаненко.

Читайте також:

Старий Салтів: "Попри біль і втому я їду додому"

Заколот заколотом, а ізоляція Росії-терориста за розкладом

Досьє "Громади". "Ти як?" - від страху до відваги