Про страхи, шок, Маріуполь, Ізюм та служіння правді. За кадром…

Ми вже розповідали  про те, як своїми документальними фото та видео з оточеного міста українські журналісти Associated Press, ризикуючи життям, розвінчували пропагандистську брехню путінських ЗМІ та розповідали про масові вбивства мирних людей  російськими військовими.

Імена  українських журналістів, що стали лауреатами Пулітцерівської премії в галузі журналістики відомі всьому світові - Євген Малолєтка,  Мстислав Чернов та Василіса Степаненко. Їхні шокуючі фото та відео, зроблені в захопленому та зруйнованому росіянами Маріуполі облетіли весь світ.

Євген Малолєтка, Василіса Степаненко, Філіп Кроутер (міжнародний афілійований кореспондент AP./репортажі шістьма мовами з усього світу) та Мстислав Чернов. Фото: ФБ-сторінка Філіп Кроутер.

Сьогодні ми розповімо вам про те, що залишилося "за кадром" першого інтерв’ю…

 «Звук бомбового удару буде зі мною завжди…»

- Чи був страх? Страх був. Весь час був… Я дійсно вже думала, що  там залишуся і можливо не виживу, не зможу виїхати, - ділиться думками 22-річна Василіса Степаненко. Голос рівний, без жодного забарвлення та емоцій. - Я до цього готувалася і в принципі була до цього готова. Страх був. І після першого обстрілу особливо, тому що я перший раз в житті чула обстріл і відчула страх. І авіаудар по лікарні стався при нас. Ми знаходилися буквально за декількасот метрів від лікарні. Це було страшно. Це було дуже близько. Цей звук бомбового удару, мені здається, буде зі мною завжди.

 Дніпро. 14 січня. © EVGENIY MALOLETKA/AP

 «У Маріуполі інформація для людей була важливіша за їжу»

- Люди хотіли інформацію. Вони були в хаосі, в хаосі через інформаційний вакуум, коли невідомо було, що відбувається за межами Маріуполя. Коли ми переміщалися містом, люди бачили наші написи  на бронежилетах “преса” і бігли до нас,  вони просто кричали: “Дайте нам інформацію! Скажіть, що відбувається? Коли ми зможемо виїхати та врятувати своїх дітей?” - згадує Василіса Степаненко. -  На жаль, у нас  також не було  жодної інформації на той момент.

 

Трупи кладуть у братську могилу на околиці Маріуполя, Україна, в середу, 9 березня 2022 року, оскільки люди не можуть поховати своїх близьких через сильний обстріл російських військ. (AP Photo/Євген Малолєтка). Скріншот сторінки AP.

Я тоді зрозуміла, що інформація важливіша навіть за їжу, тому що люди почали божеволіти не через відсутність їжі, а через відсутність інформації. Люди були у величезному стресі, вони втрачали своїх близьких, рідних, свій дім, їм нікуди було йти. В той же момент, вони не знали, коли це закінчиться. Вони хотіли врятувати себе, своїх рідних. Інформація для них була важливіше за їжу.

 “Мені легче  від  відчуття, що я роблю важливу справу”

Блокадний Маріуполь - це позамежна концентрація нестерпного  болю, немислимих людських страждань. І смертельна небезпека, що не знає перерви ні на мить. Де брати сили, щоби працювати посеред  цього пекла війни, не знаючи, що буде далі?

 

Лікарня в обложеному Маріуполі. Колаж фото Євгена Малолєтки із соціальних мереж.

- Журналістика - це служіння суспільству, - переконана  Василіса Степаненко. - Служіння суспільству - це, коли ти, з одного боку,  даєш людям голос, з другого - даєш достовірну інформацію всьому світу. Люди на це чекали. І ця відповідальність, мені здається, допомогла мені  триматися і  знаходити в собі сили.

Але я не одна така. Всі люди, всі українці опинилися в цій ситуації, біда прийшла в дім кожного. Мені було трохи  легше  від  відчуття, що я роблю важливу справу. Справу свого життя. Для України зараз найскладніший та найвідповідальніший момент в її історії, тому я  просто працюю, виконую свою роботу, щоби світ знав правду про Україну,  про те, що тут відбувається. І я хочу надалі продовжувати цю роботу, тому що  це важливо.

“Авіаудар по драмтеатру - один з найбільших військових злочинів за весь час цієї війни”

- Ми виїхали з Маріуполя 15 березня з закриттям гуманітарного коридору, а 16-го  російські військові завдали надпотужного бомбового авіаційного удару по драмтеатру, у якому від обстрілів переховувалося більше тисячі мирних людей, які втратили домівку та засоби для існування, - розповідає Василіса Степаненко.

Драмтеатр був  найбільшим офіційно визначеним сховищем у блокадному місті і окупанти не могли про це не знати. Там були жінки, діти та люди похилого віку. Скільки людей загинуло, і досі достеменно не відомо. Людей не могли дістати з-під завалів через постійні бомбардування та жорстокі  бої в місті.

- В той момент  в Маріуполі  вже не було журналістів. Ніхто не знав масштабів цієї трагедії.  Мені здається, це один з найбільших військових злочинів за весь час цієї війни.

І тому ми зробили розслідування. Ми знайшли більше 20 свідків,  і реконструювали  3D модель будівлі драмтеатру на основі їхніх свідчень, планів поверхів театру, фото та відео, зроблених всередині,  щоби показати масштаби  трагедії і  реальну кількість людей, що загинули. Розслідування показало, що всередині і зовні загинуло близько 600 людей.

 Скріншот сторінки AP.

Джеймс Гоу, професор міжнародної безпеки у Королівському коледжі Лондона, сказав, що документування того, що сталося у театрі, має вирішальне значення для встановлення картини злочинів проти людяності в Україні.

 Салтівка стала лінією фронту

Після Маріуполя Василіса Степаненко повернулася  до рідного Харкова.

- У мене враження були важкі, - зізнається вона. - Моя родина вже поїхала з Харкова, мій район був розбитий, я жила у П’ятихатках, я навіть не могла поїхати додому, тому що на той момент  там була зона бойових дій.

 

Харків. Фото: Олена Долженко.

Я пам’ятаю, що ми заїхали у місто, і я бачила сліди “прильотів”, і це було настільки боляче. Після Маріуполя я не могла ходити вулицями Харкова, тому що мені було страшно. І цей страх був виправданий, у Харкові на той момент було дуже небезпечно, були обстріли, звідусіль “летіло”.

Але ми  продовжили працювати, висвітлювали все, що тоді відбувалося на фронті, історії людей.

Я також пам’ятаю Салтівку,  для  мене настільки було  незвичним, що Салтівка, район, де живе мій брат, зараз - це також зона бойових дій.  Там  було дуже страшно і небезпечно. Там евакуювали на той момент людей. Ми працювали з волонтерами, які вивозили людей із зруйнованих будинків, обстріли були щохвилини  і дуже сильні. Це був Харків, якого я досі не знала.

 “В Ізюмі люди запитували: “Харків - це Україна?”

- Ми вирушили в Ізюм  у перший же день після деокупації. І коли ми заїхали до міста, це була  скринька, яку до нас ще ніхто не відкрив. Ніхто не знав, що відбувалося тут шість місяців  під час окупації. Ми потрапили у місто першими.

- Весь час була інформаційна блокада. Дізнатися, що реально там відбувалося, можна було тільки від людей, які  виїжджали, наприклад, через Естонію в Європу. І я пам’ятаю, що влітку зустрічала там  людей з Ізюму і вони  мені розповідали,  що 90% міста зруйновано.  Мені було навіть страшно уявити, що відбувається в місті.

 

Скріншот сторінки AP з публікацією відео Василіси Степаненко

- Я пам’ятаю  свої враження: місто повністю розбите, розтрощене російськими військовими. Місто, яке раніше я пам’ятаю ще з дитячих  спогадів, таким мирним, таким гарним.

В Ізюмі дуже багато було людей, які не знали, що відбувається у світі. Єдина інформація, яка у них була - це газета, яку видавали росіяни.

Потім  я побачила обкладинку цієї газети, там карикатури на Зеленського, і що Україна - тепер не Україна.

Я зайшла до старенької бабусі, запитала в неї, як вона себе почуває. А  вона натомість відповіді одразу запитала мене: “Харків - це Україна?”  Люди не знали, що відбувається в Україні.

 Шок: сотні хрестів посеред лісу. Замість  імен - номери...

- Ми почали досліджувати, що відбувалося  з місцевими жителями під час окупації. І дізналися, що ось у  будинку, який  розірвало навпіл авіабомбою, загинуло близько 50 людей.

 Ми почали дізнаватися, де тіла цих людей. Ми знайшли чоловіка, який  допомагав розгрібати  завали і діставати тіла. Ми почали розслідування і приїхали до лісу, де були поховання. Ми зайшли у ліс -  і були в шоці.

 

Скріншот сторінки AP з публікацією  Василіси Степаненко

Ми не розуміли, як це - сотні хрестів посеред лісу, без імен, просто номери... Ми потрапили туди першими. Ми зробили відео, фото і в той же день  ми їх опублікували і тоді президент сказав, що знайдено масове поховання. І вже наступного дня  почалася ексгумація,  дуже важка і жахлива процедура. Я пам’ятаю, як я дізналася, що в тих могилах були  люди, яких я знала. Знала з дитинства. Для мене це знову було  шоком. Просто шоком!

- Ще одна важлива робота, яку ми зробили в Ізюмі. Це  розслідування про тортури людей  і місця тортур. Ми знайшли дуже багато свідків і більше 10 місць тортур в Ізюмі   і зробили мапу російського терору.

 

Андрій Коцар, військовослужбовець ЗСУ, якого російські солдати катували в Ізюмі. 21 вересня 2022 року. © EVGENIY MALOLETKA/AP

Один з головних героїв розслідування про тортури - хлопець на ім’я Андрій. Він пройшов через три катівні. Його врятували і переховували у монастирі ченці, вони  переодягли його в ченця. В той момент, коли ми його знайшли, він вважався без вісти зниклий, був без документів, телефону і навіть не хотів жити...

 Василіса замовкає на мить.

-  Нам вдалося зв’язатися з його родиною, вони тепер разом. Але  у такому стані були люди. І у кожного була така історія, що важко уявити, як люди це пережили!

  «Я ніколи не мріяла  про такі нагороди»

У 22 роки Василіса Степаненко отримали усі можливі найпрестижніші  світові та міжнародні премії в галузі журналістики.

Ми вже розповідали, що разом з харків’янином Мстиславом Черновим та Євгеном Малолєткою Василіса Степаненко у складі знімальної групи Associated Press  стала лауреаткою  Пулітцерівської премії. Це своєрідна Нобелівська премія у журналістиці.

- Особисто для мене - це велика довіра людей до того, що я роблю,  і можливість говорити правду на таку аудиторію і мати  цю довіру. Це найголовніше. Але я ніколи не мріяла  про такі нагороди, навіть не думала, - зізнається Василіса.

Василіса Степаненко отримала Пулітцерівську премію  у найпрестижнішій номінації «Служіння суспільству» (Public service). Це перша категорія  в Пулітцерівській премії і єдина, за яку дають золоту медаль.

- Для мене важлива саме ця номінація, - зізнається Василіса.

За словами заступника мера Маріуполя,  увага світу до фотографій та відео  Associated Press з Маріуполя змусила окупантів відкрити гуманітарний коридор  для евакуації, що врятувало життя тисяч мирних жителів.

 ***

Раніше Василіса Степаненко та Мстислав Чернов стали переможцями ще однієї з найпрестижніших медіапремій світу — британської Royal Television Society 2023.

Премія RTS є золотим стандартом досягнення для журналістської спільноти. Вона заснована однойменною Royal Television Society — найстарішою телевізійною спільнотою у світі, створеною у Великобританії у 1927 році. А покровителем організації з 1997 року є принц Уельський.

Василіса Степаненко вперше потрапила в шорт-лист премії та одразу перемогла — журі вразили її репортажі з Ізюму та розслідування подій у Маріуполі, де вона дебютувала як операторка.

"Кілька суддів були в сльозах, слухаючи виступ Василіси. Вона продемонструвала дивовижну хоробрість і неймовірну завзятість. Усе, що ми знаємо про жахливі події в Маріуполі, ми знаємо з її роботи, коли їй було лише 22 роки.  Дивовижна молода журналістка", — зазначили організатори премії.

А два тижні тому  Василіса Степаненко в Нью-Йорку отримала премію Livingston Awards 2023. Нагорода Livingston Awards відома ще як Пулітцер для молоді.  

«Маю честь стати лауреаткою Livingston Awards цього року і представляти українських журналістів. Це велика підтримка для молодих журналістів продовжувати виконувати нашу місію навіть за найтяжчих обставин», — написала Василіса на своїй фейсбук-сторінці.

Фото: Wallace House Center for Journalists

22-річна Степаненко перемогла в номінації «Міжнародний репортаж» за серію відеоматеріалів під назвою «Рік війни», які викривають звірства російської армії проти мирного населення України. Журі відзначило її репортажі, присвячені парамедикині Юлії Паєвській та звільненню міста Ізюм на Харківщині.

“Розповіді Василіси мали унікальну безпосередність і проникливу силу, яка яскраво  свідчила про вплив війни в її країні. ЇЇ робота справила незаперечний вплив на світове розуміння боротьби”, - зазначила Метт Мюррей, національний суддя премії.

- Коли я отримувала Livingston Awards, я вийшла і просто  розповіла людям від серця про цей шлях, про  масові поховання  в Ізюмі,  що там були мої знайомі, про те, що я тільки повернулася з Херсона,  де волонтери рятували людей та тварин від затоплення. І я бачила розуміння в очах людей, бажання щось зробити, аби допомогти Україні, і що ці страшні злочини  російських війскових не забувають і звертають на них увагу. Це для мене найголовніше, - стверджує репортерка.

Сьогодні Ім’я Василіси та репортерів Associated Press, що отримали Пулітцерівську премію 2023, золотими буквами вписані у світову журналістику.

А що Україна? Сьогодні відважна молода журналістка, яка зворушила світ своїми журналістськими роботами та продемонструвала дивовижну хоробрість і неймовірну завзятість, як відзначають організатори високої  премії, не має жодної відзнаки країни, в якій живе і задля якої ризикувала своїм життям, щоби світ дізнався про злочини російських фашистів та жахи окупації в Маріуполі та Ізюмі, нарешті “побачив” Українуі, масштаби злочинів окупантів і почав їй допомагати. Хіба це не варте принаймні  просто подяки?

 У статті використано фото ФБ-сторінки Evgeny Maloletka Photography

 Читайте також:

Ексклюзив "Громади". "Треба було вижити, щоби відправити кадри з Маріуполя"

Фотовиставка у Чикаго: "MARIUPOL. Life on the edge of apocalipse (фото)