Вікторія Амеліна: “ Я всередині нового Розстріляного Відродження"

У Львові попрощались і поховали на Личаківському цвинтарі Вікторію Амеліну, українську письменницю, членкиню Українського ПЕН, лауреатку премії Конрада, правозахисницю Truth Hounds, яка займалася розслідуванням та документуванням  воєнних злочинів в Україні.

Церемонія прощання і чин похорону відбувся у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла.

Вікторія Амеліна померла 1 липня у лікарні в Дніпрі. Лікарі боролися за її життя, але важкі поранення були несумісні з життям.

Вона стала 13-ю жертвою цинічної російської ракетної атаки на Краматорськ 27 червня. У цей час Вікторія Амеліна перебувала з групою колумбійських  журналістів і письменників у ресторані RIA Lounge у центрі міста. Російські війська підло вдарили по багатолюдному цивільному об’єкту ракетою «Іскандер».

 

Львів. Прощання. Фото авторки.

Незавершена розмова

Серед тих, кто не міг не прийти, щоби попрощатися з письменницею востаннє, - Христина Назаркевич. Вона перекладачка, перекладала поезії Вікторії Амеліної  на німецьку.

- Віка почала писати поезію лише минулого року, не в змозі писати прозу, - розповідає перекладачка. - Тому що поезія конденсованіша, і ще тому, що Віка не могла не писати зовсім. Те, що вона бачила, те, що вона осмислювала і відчувала, вона мусила  записувати в такий спосіб. Перша поезія, яку я переклала називається “Повітряна тривога”.  Там всього п’ять рядків, але в них глибоке відчуття війни:

Повітряна тривога по всій країні

Так наче щоразу ведуть на розстріл

Усіх

А цілять лише в одного

Переважно в того, хто скраю

Сьогодні не ти, відбій

5 квітня 2022

Цей вірш Вікторії Амеліної. Як лейтмотив життя українців під час війни…

Книжки Вікторії Амеліної публікувалися в перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською та англійською мовами. А нещодавно роман "Дім для Дома" було перекладено іспанською мовою.

- Перше, що мені спадає на думку про Віку, вона безстрашна, - відзначає Христина Назаркевич. - Вона абсолютно не знала страху і напевно намагалася і нас цьому навчити. Звичайно, усім страшно і, мабуть, їй також було страшно, але принаймні  вона через це не переставала робити те, що робила.

Причому існує якесь диво, скільки вона вже встигла всього зробити. Зокрема, щоденник Володі Вакуленка, який тільки її заслуга. Це насправді тільки її заслуга! Про Віку  всі кажуть: світла людина. Це так. Що зовні, що душевно. І щонайбільше мене вбиває те, що в неї все тільки почалося, вона щойно стала впевнено на ноги, вона теж, як людина не від літератури, сумнівалася у собі  спочатку. Мені здається, її успіхи дуже багато дали їй впевненості в собі і вона би написала ще дуже багато.

 

Фото: ФБ-сторінка Вікторії Амеліної.

Софія Челяк, програмна директорка львівського BookForum, ведуча проєктів телеканалу «Суспільне Культура», менеджерка культурних проєктів і перекладачка -  подруга Вікторії Амеліної:

- Віка була дуже чуйною, і в той же час дуже сильною, - каже вона.  - Віка відстоювала справедливість, готова була допомогти усім, хто цього потребував, приїхати, підтримати, навіть, якщо вона не могла фізично доєднатися, вона робила все, щоби максимально допомогти людині.

Софія Челяк розповіла про книгу, яку не встигла дописати Вікторія.

- Вона працювала над книгою англійською мовою «War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War» (“Щоденник війни і справедливості: дивлячись на жінок, які дивляться на війну”).

Писала книгу англійською, що дуже важливо, аби світ більше дізнався про війну в Україні.

- Це нон-фікшн-книга про жінок, які борются за справедливість, це історії жінок, які не здалися і почали боротьбу, тобто  історії від правозахисниць, журналісток, а тепер і від захисниць Збройних Сил України. У книзі Вікторія  розповідає про українських жінок, які документують воєнні злочини, про їхнє життя і переживання. Однією з них була вона сама. Це її історія, остання історія за життя.

Не готовою до друку залишилася і перша збірка поезій Вікторії.

- Ми цим займемося, - запевняє Софія Челяк. - Тобто, літературною спадщиною, звичайно, буде займатися родина, але члени правозахисної письменницької організації ПЕН-Україна  допомагатимуть з упорядкуванням та виданням поетичної збірки.

 “Навіть важко уявити долю рукопису, якби не Віка”

- Капитолівка притягувала Віку як магніт, - розповідає  директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. - Як тільки деокупували Ізюм, вона, маючи офіційний дозвіл на в’їзд на територію, одразу поїхала до батьків Володі Вакуленко, щоби хоч щось дізнатися про свого колегу. З Володею вони навіть не були знайомі.

- Неймовірним чудом Віка знайшла рукопис, який пів року пролежав закопаний у землі. Одразу написала мені, що він вологий. Що робити? Віка привезла рукопис до музею на зберігання, і далі ми вже думали, як рукопис зберегти.

Навіть важко уявити долю рукопису українського письменника і патріота, якби Вікторія не взялася за пошук цього рукопису. Вірогідніше за все, рукопис і свідоцтва злочинів окупантів зникли би назавжди.

Зусиллями ПЕН-Україна, видавництва  Vivat  та літературного  музею  щоденник, переживший російську окупацію, побачив світ.

Книгу Володимира Вакуленка "Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші" презентували на XI Книжковому Арсеналі. Фото: ФБ-сторінка Євгена Нищука.

До книжки увійшов щоденник, який письменник, волонтер та активіст Володимир Вакуленко вів під час окупації Ізюмського району, доки його не викрали і не замучили смертельними тортурами росіяни, а також увійшла вибрана поезія письменника для дітей і дорослих

Дуже символічно, що Вікторія відійшла у засвіти 1 липня. У  цей день 1972 року народився письменник Володимир Вакуленко, закатований російськими окупантами.

 “Українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається”

Львів. Прощання. Фото авторки.

Вікторія Амеліна написала до “Щоденника окупації” пронизливу передмову. З погляду сьогоднішнього дня вона виглядає як передмова-пророцтво. Гірке пророцтво...

"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.

Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам’ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається.

Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.
— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.
Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ".  

В Ізюмі. Фото: ФБ-сторінка Вікторії Амеліної.

Сьогодні слова Вікторії звучать ще більш пророче, ще більш трагічно. Клятий “рускій мір” розстріляв і саму Вікторію. Вбив її ракетою на її високому творчому злеті. Серед розстріляної української літератури тепер і не написані Вікторією унікальні її романи, нон-фикшн та дитячі книжки.

Її український Нью-Йорк... На культурній мапі України

Вікторія дуже хотіла повернути Донбасу його вкрадену  історію. Українську. Тому заснувала літературний фестиваль у смт Нью-Йорк Бахмутського району Донеччини.

Залучала до участі в ньому відомих  поетів, письменників, музикантів, композиторів, створювала освітні та культурні проекти. А ще були прогулянки українським Нью-Йорком з “Невидимими історіями”, нью-йоркські читання, розмови-батли між письменниками, дружні розмови за кавою про книжки та багато іншого.

- Історія Донеччини була частиною великого радянського міфу і стала частиною гібридної війни росії проти України. Обмежений та викривлений погляд на Донеччину як на “ісконно російську землю” як отрута спотворював образ та історію краю, в якому козаки та українські селяни, європейські, американські, українські підприємці створювали економіку,  в якому зростали українські дисиденти, поети, письменники та музиканти, - писала Вікторія Амеліна на сторінці фестивалю 2020 року. - Про українську Донеччину варто знати, розповідати більше справжніх історій.

Інтернет-сторінка фестивалю. Скріншот "Громади".

Нью-Йоркський фестиваль був глибоким за змістом, креативним за формою, таким, що формував думки і змушував мислити.

Без Вікторії фестиваль осиротів... Вже очевидно, що потягнути його ніхто не зможе. І тільки зараз стало зрозумілим, скільки сили, таланту, натхнення, енергії душі та пристрасті засновниця вдихала у фестиваль, щоби відроджувати український культурний шар, щоби на Донбас прийшла Україна. 

 “Щоби голос Вікторії звучав сильно в назавжди”

З літа 2022 року Вікторія Амеліна приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Разом з командою вона працювала як документаторка воєнних злочинів на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України. Також письменниця займалася активною адвокаційною роботою - зверталася до урядів інших країн про надання зброї Україні, а також вимагала справедливості і створення спеціального міжнародного трибуналу для російських воєнних злочинів проти України.

 - Досі не можу думати про Віку у минулому часі і казати “була”або “працювала, втілюючи свої цінності”, - ледь стримує емоції Вікторія Бабій, колишня керівниця польової команди Truth Hounds.

- Я мала честь працювати з нею, документуючи воєнні злочини. Це важка робота, яка вимагає великої внутрішньої сили, щоб вислухати та підтримати тих, хто пройшов крізь тортури чи втратив близьких, не заклякнути від власних переживань і продовжувати вірити у справедливість І у цьому була вона вся, чуйна та щира, відчайдушна і невгамовна. Справжня. Вона була дивовижна, - сумує Вікторія Бабій.

 У  складі Українського ПЕН Вікторія Амеліна підтримувала культурні спільноти на деокупованих територіях, супроводжуючи туди групи закордонних колег, як це було цього останнього разу.  

Інтернет-сторінка ПЕН-Україна з віршами Вікторії Амеліної. Скріншот "Громади".

- Війна забирає здоров’я, голос, забирає натхнення та енергію. Тому так важливо зберегти і донести до наступних поколінь голос кожного письменника. Ми робимо все, щоб у наших книжках цей голос звучав сильно і назавжди, - вшановує пам’ять Вікторії Юлія Орлова, генеральна директорка видавництва  Vivat. 

Юлія Орлова написала на своїй сторінці у ФБ, що хоче продовжити Нью-Йоркський літературний фестиваль:

«Треба не плакати, а робити Нью-Йоркський літературний фестиваль», – казала якось Віка .

Але, чесно кажучи, я сьогодні плачу з самого ранку. Плачу, читаючи дописи, присвячені їй, коментарі, які розбивають серце. Ми втратили неймовірну дівчинку – талановиту, сміливу, сильну духом. Дівчинку, яка зробила і могла зробити ще так багато хорошого для нашої країни. Тепер – це наша робота. 

Тому, друзі, давайте разом  продовжимо  життя Нью-Йоркського літературного фестивалю! Зараді Віки».

 - Мені здається, що в Україні дуже багато людей можуть сказати, що Вікторія була дуже важливою і близькою для них, -  з болем промовляє Олена Рибка, заступниця  головного редактора видавництва  Vivat.  - Всі знали, скільки всього вона зробила, але тільки зараз, коли ми почали ділитися історіями, якимось дуже особистими, приватними, виявилося, що вона робила неспівмірно більше, ніж це можна було уявити.

“Останню свою книгу Віка почала писати у Харкові”

Вікторія  Амеліна львів’янка, втім,  Харків дуже любила. Саме у Харкові вона почала писати нову книгу. Яка залишилася незавершеною...

 

Фото: ФБ-сторінка Вікторії Амеліної.

- Минулого червня, коли  місто ще доволі сильно обстрілювали, Віка Амеліна приїхала до Харкова і вирішила, що почне писати тут свою нову книгу, - розповідає директорка харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. -  Свій “Щоденник війни і справедливості: дивлячись на жінок, які дивляться на війну” англійською.

«Дуже страшно за вас. Але я ж до вас дуже хочу. Ну і я би дуже хотіла переночувати у будинку “Слово”, якщо це можливо», - цитує  Віку директорка музею.

Будинок “Слово” - був її особливий простір.

- Так Віка почала за власною ініціативою приїжджати до Харкова, зупинялась у будинку «Слово»,  - розповідає Тетяна  Пилипчук. - Якщо вона одразу не їхала до Ізюму, Словʼянська або Краматорська: «де справді небезпечно, туди військові не пускають навіть з нашими папірцями від прокуратури». Віка фіксувала воєнні злочини росіян…

 

Колаж із соціальних мереж

- В березні 2023 року ми вирішили запускати нашу мистецьку резиденцію в «Слові». Віка стала першою резиденткою під час повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю, вона пише: «Доповідаю: Амеліна приперлась і фоткається», -  з теплим сумом згадує Тетяна Пилипчук. - «Віка, як ти? — Гарно. Працюю собі як хороша резидентка». Віка була першою резиденткою, якій ми довірили вести фб-сторінку «Резиденції в «Слові».

А в червні 2023 року Вікторію Амеліну одну з тисячі претендентів відібрали до письменницької резиденції Harriman у Парижі: вона мала там продовжувати роботу над книжкою про свідчення злочинів Росії.

-  І от якось вона мені каже: ”Слухай,  може ну його, той Париж, а краще у “Слові”?- згадує Тетяна Пилипчук.

- 21 березня, у Міжнародний день поезії, ми провели наші традиційні Читання на драбині, які присвятили Володимиру Вакуленку. Віка виступала першою. Читала свої вірші і жартувала, що її треба евакуювати в Харків.

Перед своєю останньою поїздкою до Краматорська Віка заїжджала до Харкова. Тому що любила Харків, тому що хотіла зустрічатись з тими, кого любила і хто любив її.

- Навесні вона постійно говорила, що пропускає дедлайни щодо здачі рукопису книги — тієї самої, де мало би бути «Написано на мистецькій резиденції «Слово»». Ми віримо, що книга вийде.  І чекаємо.

 

 Фото: ФБ-сторінка Вікторії Амеліної.

 Довідка «Громади»

Вікторія Амеліна народилася 1 січня 1986 року у Львові. У шкільні роки переїхала з батьком до Канади, однак невдовзі вирішила повернутися в Україну.

2007 року отримала ступінь магістра комп’ютерних технологій у НУ”Львівська політехніка” з відзнакою.

У 2005-2015 роках працювала в міжнародних технологічних компаніях.

2014 року вийшов дебютний роман “Синдром листопаду або Homo Compatiens". Книжка ввійшла в десятку найкращих прозових видань за версією премії "ЛітАкцент року – 2014". Наступного року роман було перевидано, і він увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука.

Того ж 2015 року Вікторія Амеліна призупинила кар’єру в інформаційних технологіях, щоб присвятити себе письменницькій роботі.

 2016 року вийшла її перша дитяча книжка "Хтось, або Водяне Серце". Наступна її книжка для дітей "Е-е-есторії екскаватора Еки" побачила світ у 2021 році.

У 2017 році  у "Видавництві Старого Лева" вийшов друком другий роман Вікторії "Дім для Дома". Книжка ввійшла до коротких списків національних та міжнародних премій: "ЛітАкцент року – 2017", Премії міста літератури ЮНЕСКО, Європейської літературної премії. Запорізька книжкова толока назвала "Дім для Дома" найкращою прозовою книжкою року.

У 2021 році Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського.

 Читайте також:

Національний мультипредметний тест під виття сирени

"Археологи з Москви вказували пальцем, що необхідно забрати"