«Козіївські прізвиська» – така книжка вийшла у видавництві Олександра Савчука, знаного дослідника й популяризатора української культури та історії.
У 21 столітті 85 відсотків заміжніх жінок світу беруть прізвище чоловіка. Інші 15 відсотків, якщо мають дітей, то переважно записують їх на прізвище батька.
Статистика приблизна, але й вона свідчить, що традиція спільного прізвища за чоловіком похитнулася. Досить часто не змінюють паспортів жінки творчих професій – акторки, співачки, художниці, журналістки, письменниці. Щоб не мати мороки з іменем публічним чи якщо хочете – рекламним (для афіші, обкладинки книжки) та іменем у документах. Дехто сміливо називає й таку статистику: у США майже кожна третя наречена при укладанні шлюбу не змінює прізвища на чоловікове.
Коли жінки при одруженні почали залишати своє прізвище? У 19 столітті такі рішення диктували майнові особливості родин, які поєднували шлюбом своїх дітей. Залишмо без аналізу подвійні прізвища, коли і чоловік, і дружина мали знатне походження і прагнули, щоб прізвища їхніх предків не загубилися в історії. Понад 100 років тому у Великій Британії ухвалили закон, за яким жінка не зобов’язана змінювати своє прізвище після заміжжя. У Норвегії чимало жінок, навіть узявши прізвище чоловіка, дівоче залишають як друге.
В Україні 80 відсотків жінок після заміжжя обирають спільне із чоловіком прізвище. І справа тут не в покорі чи бажанні догодити господарю, який часто головну роль віддає у шлюбі дружині. Часом юні дружини поспішають відгородитися від родини, у якій виросли, забути, як страшний сон, батька-п’яницю і не носити осоружне прізвище. Іноді воно звучить немилозвучно, тож зміна – жадана й радісна. Рідко, але й чоловіки змінюють прізвища, які їм не подобаються, на прізвище дружини. Знала чудового знавця музики, випускника консерваторії, якого «дістало» власне прізвище «Шопен» і він став після весілля «Самохваловим».
В українській традиції переважають прізвища, які походять від чоловічих імен, але є й цілий пласт таких, що нагадують: у давні часи громада іноді ідентифікувала дитину за матір’ю. Не забуваймо, як часто чоловіцтво гинуло у численних війнах, батьки не встигали побачити своїх первістків. Отак на світі з’являлися Катренки, Марусенки, Мотренки, Явдощенки, Одарченки. На заході України – Гандзюки, Маланчуки, Паращуки або Парасюки, Химчуки, тобто діти Гандзі, Маланки, Парасі та Химки.
Поступово «вуличні імена», тобто прізвиська переходили у прізвища.
Козіївські прізвиська в історії села / упорядник Євгеній Скрипник. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2023. — 288 сторінок.
Ось таке видання, по-справжньому подарункове, побачило світ у Харкові. Разом з Олександром Савчуком, знаним в Україні видавцем, над втіленням проєкту працював уродженець Козіївки Олександр Столовий. Він пише: «Коли в родині зникає батько, правонаступницею стає мати, і тоді всі члени родини стають «Марійовичі» або «Оринині». Давня козацька традиція давати прізвища за особливостями людини чи якогось життєвого прецеденту – вона живе й досі у селах. Євгеній Іванович Скрипник зібрав за 10 років приблизно 700 прізвиськ козіяр, починаючи від 19 століття. Козіярами називають себе мешканці села.
Я Сашко Столовий. Це так записала мене держава. А насправді, я онук Гриші Мартинового з Яєшнівки. Правнук Моті Стахановки з Ходунаївки. Син Али Ліксандровни Врачихи.
Вже давно я для себе зʼясував одну істину. Все в житті розпочинається з любові. І пряме та відкрите щире почуття до мого рідного села Козіївка стало і стає новим кроком до відкриття великого світу сільської культури. У мене є мій автономний «атомний реактор енергії», джерело мотивації. Любов до Козіївки та до козіяр як унікальних репрезентарів нашої культури. Але я маю свого наставника, вчителя, як потрібно безапеляційно та глибоко вивчати свою ідентичність і складати то в додільні тексти.
Це Євгеній Скрипник. По вуличному Цибульов. 10 років свого життя він поклав на роботу, якій немає аналогів. І я впевнений, що вона стане важливим підґрунтям для вивчення науковцями, ба більше – привідкриє для українського суспільства ще одну його прадавню традицію.
В селах люди ніколи не скорялися номенклатурним установкам. В селах забирали українську владу, селяни придумали паралельну владі торгово-управлінську систему «могоричеве діло». В документи вписали прізвища, але й досі люди один одного ідентифікують по-вуличному».
Доки ти малий, ти чийсь. Але в селі, навіть величенькому селищі, в очах сусідів, далеких родичів земляки і рідні залишаються чиїмись майже назавжди. Навіть якщо людина переїздить із села. Отак кілька сестер в одному поселенні на Харківщині за маленький зріст дістали прізвисько Жабки. Вони повиходили заміж, змінили прізвища, хтось оселився в Харкові. Але незалежно від зросту й віку їхні діти й онуки – Жабки або Жабчині. Коли приїздять до найстаршої Жабки. Сила вуличного прізвиська!
Але не забуваймо про подарунковість видання «Козіївські прізвиська». Видавець Олександр Савчук розповів: «Книга виконана в оправі з італійського палітурного матеріалу «під тканину» із сліпим тисненням характерних козіївських рушникових орнаментів та шовкотрафартеним друком сливовою фарбою. На форзацах — унікальна мапа Козіївки. Дякую Ользі Боглевській за копітку редакторську роботу. Шрифт на палітурці – Богдан Гдаль».
Мапа Козіївки з назвами кутків: Стара Одеса, Драгунівка, Гусакова гора та інші
Козіяри називають цей шрифт фірмовим для свого села, він є у вільному доступі для охочих. Традиційний орнамент вишивальниць із Козіївки зафіксував у ХХ столітті знаний дослідник української культури Стефан Таранушенко.
То чому ж Марійовичі? Упорядник «Козіївських прізвиськ» Євгеній Скрипник пояснює: «Це гілка роду Скрипників від Скрипник (Соколовської) Марії Степанівни (1859 - 1928). Її чоловік Степан Васильович помер навесні 1888 року, за пів року до народження молодшого сина Івана. Діти жили без батька – Євдокія Степанівна (1884-1928) та Іван Степанович (1888-1968). Для вулиці діти чиї ? Маріїни. Стали Марійовичами». Численних онуків удови Марії теж називали Марійовичами. Книжка наводить ще один приклад, пов’язаний із одним з найвідоміших у світі жіночим іменем Марія. Березна (Попова) Віра Степанівна, донька Марії Андріївни Попової (Ломаки) (1886 – 1978) по-вуличному Марійчишина.
Малюнок нагадує про давню традицію Козіївки – особливий спосіб заготовляти сливи
Погляньте на цей малюнок уважно. У старих козацьких поселеннях спершу переважали чоловіки – захисники нової слободи, нового укріплення на Муравському шляху, який тягнувся з півдня на північ через землі нинішньої Харківщини, починався від Перекопу й розчинявся у сусідніх ніколи не дружніх болотах. Але на малюнку – двоє чоловіків і двоє жінок. Не демографічна, а справді гендерна рівність. Разом хоч край боронити, хоч сливи гнітити. Але про сливи – іншим разом.
Книжка «Козіївські прізвиська в історії села» уже потрапила до найповажніших бібліотек України.
Слухайте також: Осколки з рідного вікна. Епізод 12. До Вовчанська через Естонію
Ще декілька актуальних новин на зараз