Як індіанська «Школа вовків» допомогла утвердитися викладачці ПТУ

Американська літераторка, авторка бестселера "Жінки, що біжать з вовкамиЖіночий архетип у міфах та легендах» Клариса Пінкола Естес написала: «Жінка намалює двері там, де їх немає, відчинить їх і піде новою дорогою у нове життя…Не витрачайте час на те, щоб ненавидіти свої невдачі. Вони вчать більше, ніж успіхи». Красиве перебільшення про намальовані двері та повчальність поразок, скаже хтось. Але тут справді багато символічних підказок. Книжка про первинні жіночі риси, про необхідність прийняти себе і відчувати не прикрість, що ти – не чоловік, а гордість, що ти – жінка. Клариса  народилася 1945 року, виростала у провінційному містечку біля Великих Озер, постійно присутніх у літературі про індіанців. Має родинне угорське коріння та предків – мексиканських метисів, іммігрантів і біженців, які не вміли читати й писати. На думку Естес, жінки та вовки мають певні спільні психологічні особливості: гостроту відчуттів, витривалість, силу, відданість, але й грайливий дух. Свою книжку вона писала 20 років, за цей час видавці відмовили їй понад 40 разів. Тепер  «Жінки, що біжать з вовками» видані мільйонними накладами 30 мовами. Один з напрямків діяльності Естес ― «терапія історіями», зокрема, у радіопередачах, які транслюються в гарячі точки для тих, хто особливо потребує підтримки.

Клариса і Віра – жінки з одного покоління. Віра Гнатівна 1947 року народження. Віра Чуркіна-Басюк народилася в найголодніший повоєнний рік – 1947-й. Але жах голоду був успадкований від жінок її роду – батькової мами Марфи Іванівни Басюк (у дівоцтві Гончар), а в 20-х роках – молодої вдови з малими дітьми, яка босоніж ходила столичним тоді Харковом у пошуках справедливості.  Про неї написала онука у своїй книжці «А сіяти треба любов». Можливо, для рідних і земляків Віри Гнатівни це теж – терапія історіями, перемикання на минуле заради стійкості у сьогоденні та віри у майбутнє вільне й мирне життя. 

Рибальство – ще одна улюблена справа Віри Чуркіної-Басюк. Фото 2018 року із соціальних мереж

Індіанська історія Віри Гнатівни буде згодом, а спершу цитата з книжки Сат-Ока «Земля Солоних скель»  –  однієї з улюблених книжок її юності: «Нікому не хотілося ні гратися, ні бігати, ні сміятися. Навіть ми, Молоді Вовки, були серйозними і мовчки сиділи в наметах, присипаних снігом, а дівчата не співали пісень. І не дивно. Важко співати й радіти в долині, де наше плем’я приречене провести довгі зимові місяці, маючи занадто жалюгідні запаси їжі, в долині, де вісім Молодих Вовків за три тижні полювання ледве знайшли одного кролика, якого називали  «гахоан го», або «той, що годує у дні голоду». Голод уже прийшов до нас. Це ще не був той великий голод, що відбирає силу рук у чоловіків і висушує молоко у матерів, які годують немовлят».

Віра Чуркіна-Басюк виростала теж голодної пори, післявоєнної, в родині молодого солдата, важко пораненого у боях за Харків 1943 року.

«Я не маю яхти, острова і вілли, /Є зате садок, де яблунька росте». Ось так без позування й епатажу пише жінка, чиє дитинство пролетіло в селі Вінницької області. Потім кілька десятиліть жила у Харкові. Там закінчила університет. Працювала в газетах, викладала українську мову й літературу. У Києві  вийшла  її перша збірка «Я світом милуюсь». 2023 року, залишаючись на постійно загроженій Харківщині, вона видала в Тернополі книжку «А сіяти треба любов». Готувала її більше десяти років.

«Ой ви, роки-роки, не летіть без упину,

Ой ви, роки-роки, не штовхайте у спину.

Вдячність серця складу за онуки я сину.

Я на добрих людей і на друзів багата.

Є у мене рідня, є ще батьківська хата.

Все бувало в житті – був і мед, і сіль з перцем.

Ой ви, злі вороги, не стріляйте у серце».

 Ці рядки закінчують віршовану частину книжки Віри Чуркіної-Басюк. Написані вони у червні 2022 року.

Обіцяна «індіанська історія» Віри Гнатівни (публікується вперше).

Обкладинка книжки Сат-Ока, виданої в Києві 1960 року

«Сат-Ока відкрила для мене моя сестра, коли ще була студенткою Харківського інституту культури (нинішня державна академія). Це десь на межі 60-70-х років. Юрій Стадниченко, перекладач і друг Сат-Ока,  влаштував зустріч з цією дивовижною людиною в інституті, де навчалося чимало майбутніх бібліотекарок. Відтоді я слідкувала за кожною публікаією про Сат-Ока і перечитувала його книги. Пощастило, що в ХТТУ (Харківському трамвайно-тролейбусному управлінні) була не тільки багатотиражка, де я працювала, а й багата бібліотека і чудові бібліотекари. Я працювала в "Харківському електротранспорті" багато років, "потягла" за собою однокурсницю Мотю Онопрієнко-Зезюліну, але  1996 року покинула і газету,  і Мотю в редакції. Мені там стало тісно, а головне бідно, бо зарплатня  маленька, боргів набралося, коли видавали заміж доньку мого чоловіка (у дівчини рано померла мама, то ми допомагали матеріально під час навчання її в інституті та й  взагалі по життю).

Пішла я працювати в ПТУ № 18 викладачем української літератури.  Вибрала таку роботу, щоб поліпшити матеріальний стан моєї сім’ї. Чоловік мій хоча й обіймав високу посаду – працював начальником відділу пасажирського транспорту у міськвиконкомі, але його зарплати не вистачало. З нами жила його старенька мати без пенсії і підростав наш син. Я й "пірнула" у профтехосвіту.

Там навчалися в основному хлопці, адже обрали для себе професію автомеханіків. Переважали діти,  батьки яких  пиячили, або сини, яких виховували матері самотужки. Я спершу відвідала кожну родину, познайомилася з мамами, іноді навіть з татами, побачила матеріальний стан і змогла уявити духовний рівень сімей.

І ось пішли мої перші уроки української літератури.  І побачила я, якими далекими були мої хлоп’ята від книжок, а українських тим паче. На ту пору вийшов у Харкові  журнал «Прапор» з  новою повістю, здається, «Високе перо». І я захоплено  почала розповідати хлопчакам  про Сат-Ока, починаючи з історії його матері, пов’язаної з польськими повстанцями.

Одне з видань книжки Сат-Ока "Білий мустанг"

Мені не вистачало 45 хвилин уроку. За мною і на перерві ходили учні із моєї групи та з  й інших і  просили продовжувати розповідь. Я йшла на компроміс, але з однією умовою: 15 чи 20 хвилин про "Школу молодих вовків", а решта – програмний матеріал. Отак ми й рухалися потихеньку осінь, зиму... Я стала майже легендою в училищі, навіть у місті, де мене випадково хтось зустрічав з учнів, обов’язково старалися наздогнати і привітатися. А було й таке, що через весь майдан гукали: "Віро Гнатівно, добрий день!" Навіть  на ХТЗ таке бувало. Я приносила на уроки книги Сат-Ока, який став улюбленим автором.

Ми навіть після занять могли затриматися, щоб почитати книгу або поговорити. Діти полюбили українську мову, бо я з ними завжди розмовляла тільки  українською.

Отак і пройшов у мене навчальний рік в ПТУ, а далі я повернулася в газету, бо не могла без журналістики. Звісно, складно працювалося з хлопчиками, які були такими далекими від української літератури та й від української мови. Але я бачила, як допоміг їм Сат-Ок стрепенутися, побачити себе в майбутньому сильними й витривалими, хоробрими. Принаймні, я зуміла розкрити перед ними інші погляди, підштовхнула до спорту: хтось пішов до секції  боксу, хтось почав займатися баскетболом, один учень з моєї групи вчився танцювати брейк, який тоді став модним, бо хлопець вважав, що це теж серйозний вид тренування тіла та ще й красивий. Пройшло багато років, я забула прізвища хлоп’ят, але коли я залишила училище, то мені навіть дехто з них телефонував додому, щоб сказати: «Ви в училищі були найцікавішою і найпоряднішою людиною». Я їм допомагала готуватися до екзаменів, навіть на екзаменах підтримувала, щоб могли згадати автора, теми творів. І ставила додаткові запитання, кого вони знають із сучасних авторів, що їм сподобалося із прочитаного.

Така у мене була історія. Звичайно, вдома розповідала все своєму сину, якому було тоді років 11-12, він навіть вів щоденник життя».

Коли переїздиш у село з назвою Перемога, то багато що доводиться перемагати. Віра Чуркіна-Басюк. 2019 рік.

Фото із соціальних мереж

Трапилося мені повідомлення, що існує в Україні школа бойового  гопака «Вовк», де поряд навчаються хлопці й дівчата, а  їхній тренер пішов добровольцем на фронт. Сат-Ок теж був реальним воїном польської Армії Крайової Станіславом Суплатовичем, бо Польща – рідна земля його матері – дружини індіанського вождя, яку за колір волосся називали Білою Хмаринкою. Цей чоловік був бажаним гостем у Харкові кінця ХХ століття.

Сат-Ок і прозаїк Радій Полонський. Біле озеро на Харківщині. Із особистого архіву Ольги Уліщенко

Його пригодницькими книжками захоплювалися підлітки і жінки. Мама і почергово троє дружин вплинули на долю цього сина індіанського вождя. Одна із квартир Гданська була до 2003 року (тоді помер Сат-Ок) місцем зустрічей індіаністів.

Гданськ. Тут жив Сат-Ок. Фото Ігоря Мацкевича

 У Харкові індіанські історії перекладав інженер за фахом і поет за вдачею Юрій Стадниченко. «До Харкова по любов». Була така робоча назва задуманого, але так і  не написаного роману письменника-харківця Радія Полонського. Такий підзаголовок я б поставила до розповідей про  Сат-Ока. Він приїздив із Гданська до свого перекладача – поета і публіциста Юрія Стадниченка. 

Сат-Ок і Юрій Стадниченко на Харківському обласному телебаченні.

Фото з особистого архіву Ірини Мироненко

Сат-Оку організовували численні зустрічі з молодими читачами, а письменницьке товариство залюбки влаштовувало посиденьки з гостем і його дружиною. Спілкувалися не тільки у просторих аудиторіях, а й на Білому озері. Було таке популярне місце письменницького відпочинку в тодішньому Зміївському районі. Навіть пансіонат мав назву «Біле озеро».  

Юрій Стадниченко, Сат-Ок, Радій Полонський і критик та перекладач Володимир Брюгген.

Фото із особистого архіву Ольги Уліщенко

Видавнича редакторка Ольга Миколаївна Уліщенко першою  відгукнулася на  мій подкаст, присвячений пам’яті Сат-Ока, підготований до 20-річчя від дня його вічного спочинку. Ця сумна дата припала на липень 2023-го.

У подкасті звучали харківські записи розповідей Сат-Ока 1968 року.

Послухати подкаст можна за посиланням:

https://gromada.group/news/podkast-gradusnik/27524-sat-ok-i-harkiv-cherez-55-rokiv-pislya-zustrichi

Про Сат-Ока Ольга Миколаївна згадувала так: «Який він був дивовижно теплий і симпатичний! У його приїзд до Харкова з дружиною Вандою (так, здається, її звали) мене й мого чоловіка Бориса письменники взяли з собою на Біле озеро. Які вони усі ще молоді на фото! Сат-Ок прихопив своє індіанське вбрання. Ми  на природі бешкетували. Я в тому гарному головному уборі з пір’я фотографувалася. Сат-Ок був такий гарний. Високий стрункий і дивовижно теплі зичливі карі очі. А як посміхався! Подарував книжку для мого сина Андрія, вона тоді щойно вийшла в перекладі Юрія Стадниченка. Була це середина 70-х років».

Польська дослідниця Катажина  Крепулець  писала: «Одним із найважливіших факторів створення його іміджу протягом кількох поколінь була «політкоректність». Для цього його маму приписували до різних революційних партій, а словом «партизан» маскували причетність сина до Армії Крайової, тобто до антикомуністичних сил.

З роками біографія Сата збагачувалася та зростала в медіа-потужності. Короткі замітки змінилися серією статей.

Після боїв у складі Армії Крайової, закінчення Другої світової війни він хотів повернутися додому, в Канаду, але йому відмовили в паспорті. Тому він шукав іншого способу дістатися до жаданої Землі Соляного каменю, став моряком. Він таки побачив канадський берег, свою сестру Падаючу Зірку, її чоловіка – вождя ірокезів. Вони жили в резервації». 

Сат-Ок у  Харкові. Фото з особистого архіву Ольги Уліщенко

Сат-Ок повернувся до Польщі. Писати дивовижні книжки, які ще читатимуть і в ХХІ столітті. Ось як звучать його рядки: «Іноді сходить сонце червоне, тоді воїни кажуть: Ідуть душі померлих на війну із сонцем на чолі. А як сходить бліде, означає, що було поранене в бою, що втратило багато крові і воно збере душі наших предків, щоб піти з ними на велике полювання, щоб зміцніти і набратися сили. А духи наших померлих допомагатимуть нам полювати краще за всіх».

Ірина Мироненко з дослідником індіанської культури на етнофестивалі «Печенізьке поле». 2009 рік.

Фото Марії Чумак

Ось так можна було на березі Печенізького водосховища зустріти у мирні часи чоловіка в обладунках індіанського воїна. Харківські «індіанці» орієнтувалися на традиції, зафіксовані в літературі. Ті місця потрапили під бойові дії російської навали 2022 року. Тривали обстріли Печенізької громади. Пошкоджена дамба водосховища, з якої колись видовищно світилися фестивальні феєрверки, стала для багатьох земляків «дорогою життя» для втечі з окупованих міст і сіл Харківшини   на підконтрольну Україні територію.

То все-таки про школу витримки, інтуїтивно запозичену ще в юності із книжок Сат-Ока моїми двома землячками Вірою Чуркіною-Басюк і Ольгою Уліщенко. Обох жінок вирізняє велика життєстійкість, уміння продовжувати справу, яку люблять і вміють роботи, навіть під завивання сирен і звуки близьких вибухів. Віра Гнатівна видала власну збірку, саджала город і збирала врожай. Ольга Миколаївна продовжила редакторську роботу у видавництві «Vivat», а на балконі своєї квартири на Салтівці доглядала квітку стійкого крученого панича. Коли в Харкові знову запрацював найближчий до неї басейн, охоче плавала в ньому холодної пори року.

Перечитайте ось це речення із книжки Сат-Ока і подумайте про своє: «Я відкрию вуха для твоїх слів і твого болю, і розділю з тобою твою печаль, як ділили ми взимку одну вовчу шкуру, коли заблукали і ночували в хащах».

Слідкуйте за нами в месенджерах:

Telegram: (https://t.me/ogoNOVYNA)

 Facebook: (https://www.facebook.com/ogo.novyna)

Viber: (http://surl.li/kufhk)