«Я помщуся світу любов’ю» – харківський слід перформансу в Одесі

Назва нової роботи позичена одеситами  з крилатих висловів режисера Сергія Параджанова. Теж митець із епохи, коли «відлигу» змінили ідеологічні заморозки.

Чиє ім’я назвали ті, хто захотів під час великої війни ділитися з глядачами власними відкриттями української поезії 20-30-х років і далі – долями й рядками шістсдесятників? Можливо, Василь  Симоненко? Чи Євген Плужник? Багато віршів зі сцени – це складно. Тож обирали найпростіше – чаювання на кухні, ніби стихійне цитування футуриста Михайля Семенка – колоритну харківську фігуру, персонажа документального та ігрового фільмів про письменницький будинок «Слово», знищених системою його молодих і талановитих мешканців.

80-ті, вал-шквал імен із спецсховищ. Ефіри радіо і телебачення наполегливо  наповнюють імена,  ще вчора мовлені пошепки: Микола Хвильовий ( а таки справді «Геть від Москви?»), Василь Еллан-Блакитний («Ми – тільки  перші хоробрі») й десятки репресованих, знищених каральною машиною. Чому згадую 80-ті? Тоді була студенткою. Навчався в Харкові й львів’янин Ігор Геращенко, нині заслужений артист України.

Ігор Геращенко, актор Одеського академічного музично-драматичному театрі імені Василя Василька. Фото із сайту театру

Спершу він здобув освіту  інженера-механіка у Львівській політехніці, а потім обрав зовсім для іншої професії Харків, тоді інститут, а нині Національний університет мистецтв імені І.П.Котляревського. 1986 уже мав акторського диплома і приїхав підкоряти одеську сцену. Життєве кредо теж міг запозичити на Слобожанщині, де люблять афоризми Григорія Сковороди.  Отож афоризм-дороговказ: «Важке – непотрібне, а потрібне – неважке».  Він любить вчитися і це йому  вдається. У поважному віці (за 60) закінчив Одеську консерваторію (академічний вокал).

Ігор Геращенко грає у перфомансі самого себе та знайомий з багатьма  літераторами й дисидентами.  Він – автор кількох віршованих збірок, пише пісні.

«Хочу знати про себе усе,

хочу бачити теку горбату.

Там мене у труні паперовій живцем

поховали в багні компромату».

Фрагмент перформенсу. Скріншот з театрального відео

Про  цьогорічну прем’єру газета «Чорноморські новини» писала влітку 2023 року, майже відмовляючи землякам у знайомстві бодай на рівні шкільної програми з поезією 20-30-х і 60-х років : «Не знайшов суттєвого підкріплення історичними фактами намір провести персонажів цього дійства через Одесу. Чи назве навіть не обійдений інтелектом одесит бодай кілька імен з тієї когорти? Рідкісний одесит згадає, скажімо, якусь цитату з Володимира Сосюри (котрий, до слова, в часах військової служби жив на Пушкінській та був закоханий в одеську міщаночку, що зневажливо називала його «хохлом») чи, скажімо, Миколи Вінграновського, Максима Рильського… Павла Тичину ще від шкільної традиції не шанують. «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир». У виставі ці пародійні слова на червоному полотнищі виписані на тлі трохи моторошної сірої бетонної стіни. (Тичині вдалось уникнути такої стіни). Ще рідше можемо почути цитату з Миколи Бажана чи одесита ж таки Бориса Нечерди. До слова сказати, переважна більшість мистців Розстріляного Відродження та шістдесятників так чи інак були пов’язані з Одесою».

Цитується у перформансі й одесит Олекса Різників (дай йому Бог здоров’я), політв’язень, поет, який продовжує писати й видавати книжки і з яким особисто я познайомилася у Харкові, коли саме в наших краях виходила його чергова книжка. У виставі звучить Колискова на вірш дружини пана Олекси, поетеси і правозахисниці Галини Могильницької (1937 – 2021)

Фрагмент перформенсу. Скріншот з театрального відео

Актор, які захоплено цитують черговий вірш, розташувалися за довгим столом, на лівій частині сцени. Праворуч від глядачів  можна бачити вічний атрибут минулого – чиновницький стіл. Папери на тому столі можна вважати доносами, протоколами. Папір витримує і ліричний вірш, і смертний вирок.

На тлі яких робіт виріс перформенс у рік великої війни? Коментує завідувачка завідувачка літературно-драматичною частиною Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василя Василька, філологиня й журналістка за фахом Світлана Бондар: «У квітні відбувся закритий показ  вистави «Саша, винеси сміття!» для преси, колег, волонтерів — і це фактично була перша прем’єра в Україні, яка відбулася після повномасштабного вторгнення. Тоді ще тривала заборона на роботу театрів з глядачами, але вистава на той момент була повністю готова, і всі прагнули поділитися цим з глядачами. Тож керівництво театру ризикнуло, і це стало справжньою культурною подією для зраненого міста. В укриття було перенесено з нашої Сцени-38, яка під дахом театру, виставу за Славомиром Мрожеком «Емігранти». І там, в укритті знову почали проходити наші літературні зустрічі, тому що була потреба, люди хотіли спілкуватися, бачитися, а вистави все ж таки в основному йшли на сцені…У грудні творча група театру їде в Івано-Франківськ показувати на фестивалі-премії «Гра» виставу «Саша, винеси сміття!», тому що вона вийшла у фінал як найкраща вистава-рефлексія на війну.

Книжки про скульпторку-шістдесятницю Аллу Горську

«Вистава «Я помщуся світу любов’ю...» була показана в контексті Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині». Час покаже, чи стане вона репертуарною, чи залишиться разовим показом, а чи стане, можливо, театральним серіалом». Це рецензент «Чорноморських новин».

І думка Світлани Бондар: «Перформенс «Я помщуся світу любов’ю» створений режисеркою Валерією Федотовою та акторами театру за віршами українських поетів Розстріляного Відродження і шістдесятників. Він про Них. І… про нас. Про моменти зламу і проростання душі й мистецтва. Історія про те,  як великі особистості змінили історію і вплинули на сьогоднішніх нас…»

Слухати також:Олександра Ковальова: «Степу спечена долоня моє серце підняла»