Люди та притчі. Прозаїки - номінанти на Шевченківську премію

Книга «Мій дід танцював краще за всіх», автор: Катерина Бабкіна, Видавничий дім «Комора», рік видання: 2021. Висунуто Видавничим домом «Комора».

Катерна Бабкіна (нар. 1985, Івано-Франківськ) — українська письменниця, поетеса, перекладачка, сценаристка та драматургиня. 2006 році закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Співпрацює з українськими та зарубіжними виданнями. Тексти Катерини Бабкіної перекладені польською, німецькою, англійською, шведською, французькою, румунською, чеською та російською мовами.

 Про що:

«Мій дід танцював краще за всіх» ‑ серія оповідань, що складаються в єдину історію п’яти родин, діти з яких знайомляться в школі першого вересня в перший рік незалежності України та залишаються друзями на все життя.

Скріншот "Громади"

Як зазначається у поданні Видавничого дому «Комора», ця книжка в першу чергу про прийняття минулого. Про те, як події та обставини впливають на нас незалежно від того, чи знаємо ми про них. Про зв’язок поколінь, бажання любові та прийняття, самотність як наслідок або як причину. Про втрати ‑ осмислені чи неосмислені, виправдані чи безглузді. Та, головне, про те, що навіть самотнім, відкинутим, поламаним теж можна вижити і жити, бо, попри все, завжди залишається можливість врешті стати щасливим.

Книга вже здобула Центральноєвропейську літературну премію «Ангелус».

Думка критики (авторки цієї статті)

Почитавши уривок, розміщений на сайті книгарні, приходиш до висновку, що роман дуже складний у переплетенні сучасності та минулого, історій та доль. Від 20-х років у Харкові і знищення театру Леся Курбаса через Голодомор, Другу світову, дев’яності й кілька хвиль еміграції до війни на Донбасі.

Дивно, що щодо молода письменниця звертається до таких потужних історичних ремінісценцій, осмислюючи їх та простежуючи доленосні закономірності. Не кожен автор здатний впоратися з таким багатоплановим сюжетом, щоб не заплутати читача і самого себе. Оскільки авторка володіє сценарним жанром, така «кліпова» композиція роману вийшла в неї блискуче.

Але я б не перехвалювала стиль авторки. Як на мене: мова роману досить кострубата (що властиво сучасній молоді загалом), українська – не плавна, а, швидше – поспішна та урбаністично колюча.

Скріншот "Громади"

Світогляд авторки

Оскільки авторка родом із Івано-Франківська (колишня назва Станіслав), в Україні часто говорять про літературний «Станіславський феномен».

Станіславський феномен — група українських письменників, що визначали себе відповідно до назви свого міста Івано-Франківськ. Термін «станіславський феномен» позначає митців, які проживали в місті Івано-Франківськ Івано-Франківської області України, а також були пов’язані із західним постмодернізмом після розпаду СРСР: Юрій Андрухович; Галина Петросаняк; Юрій Іздрик; Володимир Єшкілєв; Тарас Прохасько.

Журналісти «України молодої» ще 15 років тому запитали зовсім юну тоді авторку про ставлення до регіональної іміджевої баєчки про «станіславський феномен». Справді такий феномен існує? Чи зараховуєш себе до нього?

— Станіславський феномен — це коли мої ровесники, котрі живуть у Станіславові, замість «душ–машина–робота–машина–душ–ліжко» мають щодня час на те, щоби читати книжки, проводити репетиції, ставити вистави, писати, знімати чи просто ходити і дивитися, що тут у світі навколо тебе, - іронічно відповіла дівчина. - Те місто не душить, там не треба так багато працювати. Тому люди там неправдоподібно багато творять — у них є на це час. З іншого боку, це місто розслабляє. Мабуть, саме тому з того, що колись звалося «станіславським феноменом», мало хто зараз не спився і не зупинився. Я себе до того феномену не зараховую. Та й узагалі якось дивно — самотужки себе зараховувати до «феномену»...

* * *

Книги «Руки і сльози: роман про Івана Франка» (видавництво Холодкевича «ТунДрайв», 2022 рік), «Місяцю, місяцю» (видавництво Юлії Сливки: видавець Рурак Ю.В. (м.Львів), 2022 рік), автор: Степан Процюк. Висунуто Івано-Франківською обласною універсальною науковою бібліотекою ім. І.Франка.

Степан Процюк (нар. 1964, с. Кути, Бродівського району Львівської області) — сучасний український письменник, прозаїк та есеїст. Автор понад 30-ти книг; лауреат низки літературних нагород, зокрема володар відзнаки «Золотий письменник України». Член Українського ПЕН. Степана Процюка вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів. У 2002 році вийшов перший роман Процюка «Інфекція», який був номінований на Шевченківську премію і є одним із найвідоміших творів Процюка. Він також автор серії біографічно-психологічних романів про долі письменників Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Василя Стефаника.

Про що:

Роман «Руки і сльози» Степана Процюка ‑ це художнє моделювання життєпису одного з найбільших українських письменників-класиків ‑ Івана Франка.

Як говориться у поданні, у романі «Руки і сльози» Степан Процюк  розвінчує стереотип про те, що наші письменники й наша література ‑ неактуальна.

Скрінщот "Громади"

Навпаки, автор намагається показати, в яких умовах і якими зусиллями писалися ті томи франкових творів, що підвищує цінність національного письменства у свідомості читачів. Знати свою історію (середовище, у якому зростали й творили класики), а тим паче ‑ історію своєї літератури (у романі багато флешбеків саме на творчість Івана Франка) ‑ це ознака духовно зрілого суспільства.

Думка критики

Зараз вже стало певною літературознавчою модою починати виступи зі слова нешаблонний: «А він ж насправді був модний, а він ж насправді був не такий …», – кричати і битися в груди, ніби доводиш істину.

Степан Процюк НЕ зображає нешаблонного Франка. У романі «Руки і сльози» є і страждання від забороненого кохання, і злидні, і невдачі героя. Процюк зображає Франка живого. Ніби він тут, сидить з тобою за чашкою кави десь у Львові в кафе «Метрополь» за тим крайнім столиком чи в кав’ярні «Центральній» у європейському Відні і розповідає історію свого життя з довгими, покрученими стежками. А ти сидиш, п’єш той гіркий напій і навіть не усвідомлюєш, що перед тобою оголена душа генія.

Роман Степана Процюка «Місяцю, місяцю» ‑ це художня історія життя українського прозаїка Григора Тютюнника. Автор детально змальовує біографію письменника, психологічно виписуючи кожну подію, яка мала тяжкі наслідки для Григора.

Скрінщот "Громади"

Захопливий дивак (наче з власного оповідання), романтичний автор метафоричних трьох зозуль з поклоном був нещадно вбитий радянською системою. Вбитий передовсім морально. Саме тому, у час війни з українською ідентичністю, коли соціальні мережі заполонили російські інформаційно-психологічні фейки, роман «Місяцю, місяцю» Степана Процюка здатний сформувати усвідомлення, що нічого нового ворожа пропаганда не вигадала: методи старі, нова тільки обгортка.

Окрім психологічно-аналітичного сюжету про долю Григора Тютюнника, роман «Місяцю, місяцю» Степана Процюка має майстерне художнє оформлення, яке здатне привернути увагу сучасних читачів і додає книзі популярності. Саме такою повинна бути елітарна українська література: глибокою, стильною й актуальною для сьогодення.

Скріншот "Громади"

Критик, літературознавець Олег Соловей зауважує:

«Степан Процюк — письменник, що у своїх романах (зрештою, як і в есеях, і у колишніх віршах, поемах) небезпечно балянсує поміж Сциллою натуралізму та Харибдою всесвітнього жаху, який усвідомити здатні хіба що обрані… Це щастя мистецьке називається експресіонізмом — бачити суть речей, прагнути щось змінити й одночасно мати цілковите розуміння того, що змінити нічого не можна: адже погода не переміниться, як писав свого часу Генрі Міллер, а задовго до нього — Еклезіяст. Творчість подібних письменників, їх гучні та нестерпні волання в пустелі гидкого міщанського побуту, власне і є тим проґнозом погоди на завтра, до якого слід би нарешті прислухатись, але цього не стається. Людство упевнено крокує до передбаченої апокаліпси… Процюк давно і надійно вписує себе до величної традиції тираноборців, правдолюбців, тих конкістадорів духу, що мають відвоювати для всіх нас нові території…»

Світогляд автора

Наскільки важливо для людини, яка займається літературною діяльністю, відчувати відповідальність за написане? – запитала  автора «Українська літературна газета».

-  Думаю, що це аксіома – відчувати відповідальність за написане. Письменник, звісно, не може відповідати за невротичні інтерпретації його творів деякими читачами із нестійкими нервами (маю на увазі так званий синдром вертеризму, коли, до прикладу, твір Гете «Страждання молодого Вертера» штовхав деяких юнаків із хворобливою психікою до суїциду).

Інша справа, що в молоді роки ми часто буваємо самозакоханішими, але не чуйнішими. Ставлення до власних літературних практик таки добряче змінюється із віком, позбавляючись, так би мовити, нарцисичних шат. Відповідальності більшає. Меншає порожнього честолюбства і гонитви за «успіхом» будь-якою ціною. Адже земна слава проминає дуже швидко, вона – дрібненька миттєвість у космічній безконечності, у вічності життя…

* * *

Книга «Павутина», автор: Василь Трубай (Карасьов), видавництво «Ліра-К», рік видання: 2022. Висунуто Кіровоградською облорганізацією Національної спілки письменників України

Василь Трубай (справжнє ім’я Василь Володимирович Карасьов, нар. 1952 році в селі Яблунівці Кагарлицького району Київської області) — український прозаїк, поет, драматург, публіцист. Закінчив Мурманську морську академію. Три роки ходив у море на риболовецьких траулерах. З 2003 року — викладач кінодраматургії в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Проживає в селі Халеп’я Обухівського району Київської області. Одружений з поетесою Антоніною Филонич. Працює старшим науковим співробітником в Музеї Вікентія Хвойки.

Про що

У збірці оповідань «Павутина» Василя Трубая письменник торкається найвтаємничених взаємин між Чоловіком і Жінкою, Людиною й Богом, Людиною і Природою. Зазвичай думки його приголомшують радикальністю, суперечать усталеній моралі, а часом навіть лякають своєю безжальною правдою. Думки ці врізаються у свідомість, змушують сперечатися ‒ і змінювати свій погляд на світ.

Скріншот "Громади". На думку авторки статті: жахлива обкладинка!

З подання Кіровоградської облорганізації Національної спілки письменників України:

"Якось так складається, що найвиразнішому жанру в українській прозі (новела, оповідання) не щастить унайвищому державному пошануванні, хоча маємотут блискучих майстрів. Сьогодні це ‑ Василь Трубай".

Думка критики

Петро Сорока, письменник, літературознавець.

«Читати Трубая без подиву неможливо. У нього гостре відчуття епохи, її специфіки, контрастів. Таку глибинну простоту і ясність можна зустріти хіба що в Кнута Гамсуна та ще, може, у нашого М. Коцюбинського. Трубай уникає описовості, такої характерної для літератури XX століття, але й не скочується до штрих-пунктирного викладу. Він ‑ майстер добре акцентованої фрази, точного вислову і глибокої філософської думки. Магістр підтексту і надтексту. У його творах відчувається те, що називається епічним подихом. Проза Трубая ‑ своєрідний місток з XX у XXI століття».

Скріншот "Громади"

Світогляд автора

Навіщо я пишу? Це питання виникає, мабуть, у кожного письменника. Письменництво ж не приносить жодних грошей. Ну чи майже не приносить, а то й заплатити треба, щоб книжка побачила світ.

І кожен має свою відповідь на це питання. Найбільше мене смішать ті, хто стверджує, ніби йому «до лампочки» читач. Я думаю, вони лукавлять. Бо якби вони писали «для себе», то клали б рукопис у тумбочку і хай би вона там лежала. Проте – ні, час від часу дістають, несуть у видавництво чи журнал. Хочуть, щоб і інші побачили та прочитали. Тому не вірте тим, хто каже, ніби він пише «для себе». Це велика неправда. Ніхто для себе не пише!

І, я думаю, що така жага до творчості виникає в людини від почуття своєї смертності. Кожен із нас знає, що помре, і кожному хочеться довше жити. Якщо не фізично, то хоча б у творчості залишитись довше.

Але це такий собі самообман. Адже на тому світі нам буде байдуже – пам’ятають нас чи ні. А, може, і навпаки, спостерігаючи за всім з небес про все знатимеш?

Смерть – найбільша загадка. Однак я думаю, що треба жити так, щоб письменство було не мучеництвом, а щастям. І якщо творчість, створення свого світу не приносить тобі задоволення, краще кинути це заняття.

Я знаю письменників, які щодня сідають за письмовий стіл, та пишуть. Я так не роблю. Для мене жити своїм життям набагато цікавіше, ніж описувати чуже. І я сідаю за комп’ютер, коли відчуваю, що мені є що сказати людям. Але якщо я почав писати, то віддаю себе повністю, я ніби зникаю з життя.

І коли ти повністю поринаєш у творчість, то стаєш якимось магнітом. До тебе починає притягуватися все, що має відношення до твоєї розповіді. Звуки, запахи, пташиний гомін, новини… Мозок у всьому ловить те, що може стати у нагоді.

* * *

Післямова «Громади»

Минулого року на Шевченківську премію - 2023 представлялися романи, які написані 2021 року. У них ще не могло бути сюжетів страшної повномасштабної війни нинішньої. У номінаціях, представлених на премію - 2024, твори, які видані 2022 року. Зрозуміло, що в них ще не могла знайти свій відбиток найжорстокіша катастрофа та агресія, що обрушилися на українське суспільство 24. 02. 22. Ця війна ще не описана та не осмислена у сучасній українській прозі. Але гостро відчувається її передчуття…

 

Читайте також:

Під вогнем. Стрес українців у контексті війни

 

Слідкуйте за нами в месенджерах:

Telegram: (https://t.me/ogoNOVYNA)

 Facebook: (https://www.facebook.com/ogo.novyna)

 

 Viber: (http://surl.li/kufhk)