Код Слобожанщини. Як вдягалися на Різдво сто років тому? (фото)

Колекція почалося з перших двох буковинських вишитих сорочок, куплених на етнофестивалі у відомому прикарпатському Космачі – столиці української вишиванки. Сьогодні в її колекції понад 600 експонатів. Сорочки, крайки, плахти, намиста, вінки, намітки, хустки. Лише сорочок майже 150.

У перші тижні  повномасштабного вторгнення Марія вивезла колекцію до Польщі. Згодом повернула її до України.

Що треба знати про справжній традиційний український одяг, аби позбавитися шароварщини, яку українцям нав’язували протягом  століть?

Як не втратити традиційну вишиванку?

- Я хочу передати наступним поколінням зібрані українські строї в їхньому аутентичному вигляді, в тому вигляді, як їх носили наші прабабці та прадідусі, попри чужинську пропаганду, яка воліє зробити традиційний український одяг спрощеним, штучним  та псевдоаутентичним, -  так сформулювала своє життєве та творче кредо Марія Мулява. – Я хочу, щоби люди знали, що є справжнє, українське, щоби вчилися і наслідували цю традицію, а прийдешні покоління у спадок  отримали саме наші традиції, а не спотворені примітивним лубком, чужі.

Сорочки з приватної збірки Олександра Опарія. Фото із соціальних мереж

За словами Марії Муляви, сьогодні в Україні  з’явилося багато вишитих сорочок, які не мають абсолютно нічого спільного з українською традицією.

- Наша традиція від регіону до регіону різна, але кожний, хто хоче дізнатися, яка вишивана сорочка у його регіоні, може це легко зробити. На щастя, зараз є багато дослідницької та мистецтвознавчої літератури з цієї теми. Втім чимало людей не утруднюють себе цими знаннями, купують сорочки з маками чи з волошками, яких ніколи  не було в нашій традиції. Та ще й вишиті на атласі  чи шовку, які не мають жодного мистецького смаку та жодного стосунку до традиційної вишиванки, - переймається колекціонерка.

Звідки виникло те, що ми називаємо шароварщиною?

- Московити завжди хотіли знівелювати нашу ідентичність, «довести», що ми її не маємо, що ми не є нація. Як це найлегше зробити? Замінити справжнє сурогатом, вкарбовувати в нашу свідомість несмак в одязі  та щось штучне на кшталт шароварщини.

Атласні шаровари у козаків ー це фейк. Атлас був дорогою тканиною у ті часи, до того ж, він  занадто тонкий і непрактичний. Козаки не мали таких штанів. У козаків були штани, які зручні в бою. Вони досить  щільно прилягали, аби було зручно воювати та спати, де прийдеться.  Козаки в давнину носили вузькі штани, а широкі штани увійшли в моду в Центральній, Східній і Південній Україні лише в другій половині  ХVІІІ століття.

За словами колекціонерки, вишивку хрестиком мистецтвознавці сьогодні називають «мильною», бо ця техніка вважається  зовсім «молодою», їй лише трохи більше ста років.

Фото: ФБ-сторінка Марії Муляви.

- У ХІХ столітті хрестика не було, був напівхрестик і то він був допоміжною технікою, тому що було багато інших технік, - зазначає Марія Мулява. - Аби втримати свою традицію, а не продовжувати нав’язану чужинцями, сьогодні слід опановувати та відтворювати саме старовинні українські техніки вишивання. Традиційна вишивка в Україні  майже не зберіглася, тому навіть до Національного музею українського народного декоративного мистецтва  тільки в 70-ті роки минулого століття надійшли перші зразки предметів, прикрашених брокарською вишивкою, які були знайдені  в українських містах і селах дослідницькими експедиціями.

Саме тому Марія Мулява займається реконструкцію українського строю, формує його в своїй колекції, вкладає власні кошти, демонструє світу, аби не перервалася ця нитка аутентичності, що поєднує нас з предками та українськими першоджерелами.

«На Різдво порядна жінка вже мала вишивану сорочку»

 - У старовину не було такого  поняття як різдвяний  або великодній гардероб, - зазначає  Марія Мулява. - Був святковий одяг, і він одягався на кожні свята.  В такий самий святковий одяг вбиралася і молода на весілля. Весільний стрій абсолютно нічим не відрізнявся від святкового.

Вишивали жінки на вечорницях під час посту.

- Що робили жінки перед святами? Був піст – переважно перед Різдвом та Великоднем, і жінки тоді вишивали, - розповідає  колекціонерка. - Тобто, вони одночасно робили кінець кола і його початок. Влітку жінки садили льон, потім збирали, вимочували, чесали. Осінню пряли пряжу, потім зимою і весною  ткали, літом готові полотна вибілювали, і осінню знову вишивали. У них паралельно йшло два процеси. На льоні минулорічного врожаю вже вишивали, в той час, коли з цьогорічного врожаю льону чи коноплі тільки пряли. І цим жінки займалися на вечорницях. Збиралися у якоїсь жінки в хаті і вишивали. В такий спосіб жінки відпочивали після важкої праці.

Слід зазначити, що на вечорницях не вишивали весільний одяг або для якихось дуже урочистих подій.

Фото: ФБ-сторінка Марії Муляви.

- Тому що, коли жінка вишивала на весілля  собі сорочку або своєму молодому, це ніхто не повинний був бачити, аби не зурочити. Такі сорочки  вишивалися тільки вдома, їх могли бачити тільки найрідніші, щоби жодного злого ока не лягло на ці сорочки. На такі сорочки зазвичай наносили обереги.

Отже, на Різдво порядна жінка вже мала вишивану сорочку.

Таких сорочок вона мала багато.

Передчуття магії

- Дівчина, коли виходила заміж, могла мати 15-20 сорочок, - зауважує збирачка традиційного українського одягу. -  Ці сорочки вдягали  раз на рік. Можливо буде якась оказія одягнути ще раз. Тому до наших днів доходять сорочки, які взагалі могли не пратися протягом життя жінки.

Як же жінки  одягалися на Різдво на Слобожанщині?

Сьогодні маємо  унікальну можливість заглянути у давнину. Просто зараз Марія Мулява разом з помічницею Ольгою Коханою вбиратимуть коліжанку у  традиційний слобожанський стрій саме так, як це відбувалося в давнину у містах і селах на Полтавщині, Харківщині, Сумщині.

Передчуття якоїсь магії.

-  У святковий стрій жінка вдягнутися сама не могла, - аж ніяк не жартує Марія Мулява.

 І ми невдовзі переконуємося в цьому на власні очі.

Фото авторки.

 -  Завжди мало бути мінімум дві жінки – мама, сестра, аби впоратися з цим доволі складним процесом, - додає колекціонерка.

Марія Мулява  представляє зі своєї колекції репліку старовинного слобожанського строю, відтвореного шляхом реконструкції.

-  Але сорочка –  це не репліка, - наголошує вона. -  Репліки переважно були короткі. Ця сорочка  - додільна, тобто довга, до самого долу, до підлоги, яка шиється з одного шматка тканини. Таку сорочку у більшості випадків вдягали на весілля. Для молодої нічого не шкодували – тканини  брали скільки хочеш, і найкращої.

Фото авторки.

Усі розміри і частини традиційного одягу були зумовлені шириною ткацького верстата, - пояснює Марія. -  А ширина ткацького верстата дозволяла ткати тканину від 45 до 60 сантиметрів. Тому, щоби зшити  широку сорочку, треба було скласти  її з трьох пілок, або частин, з’єднавши їх швами.

- Мене часто запитують, чому сорочки були такі широкі? Тому що дівчина або мати вишивали сорочку на усе життя. А протягом життя відбуваються різні процеси –  жінка кілька разів буває при надії, або з часом може просто погладшати. Ніхто не знає, якою жінка буде в майбутньому, а вишивати сорочку кожен рік одружена жінка вже не могла, тому що мала вишити сорочки для своїх дітей та чоловікові. Чоловік йшов з хати буквально з трьома, нехай з п’ятьма, сорочками. Всі інші мала йому вишити його жінка. Тобто, жінка мала вишити собі, дітям і чоловікові.

- Ще запитують, чому така довга сорочка? Тому що за рахунок довжини сорочку могли випускатися поволі наверх,  і вона могла слугувати як кишенька. Ще в такий спосіб можна було приховати зміни, коли дівчина була при надії.

Різдвяний гардероб на Слобожанщині. Плахта, запаска, крайка

- Які гарні рукави! – не стримує захоплення Марія, демонструючи слобожанську сорочку. - Слобожанщина, середня Наддніпрянщина мають от такі повітряні рукави, вишиті прекрасною технікою, яку я дуже люблю. Це - техніка вирізування. Завдяки цій техніці, отримують ажурну вишивку. Від цього рукав просто летить! Саме ця техніка  - завжди на подолі сорочки. Ажурний низ надзвичайно гарно виглядає у повному строї.

Пишна багатошаровість, коли один шар одягу одягають на інший, передають всю красу  українського народного  строю.

Фото авторки.

- На Слобожанщині на сорочку вдягали плахту,  – розповідає Марія Мулява, фіксуючи один край плахти. Ольга  в цей час фіксує інший край цієї плахти.  – Плахта - це шмат вовняної тканини з кольоровим орнаментовим візерунком. Вона була основним стегновим одягом майже всюди в Україні. Одна четверта плахти називається гривка, не зшиті  дві гривки ззаду – крила. Тобто, повну плахту називали  крилатою, дві зшиті половини тканини, якою  в будні просто огортали стегна, мали назву – станок.

Святкова  ж плахта не закривала сорочку спереду.

- В такому вигляді жінка не могла вийти з дому, - стверджує  Марія Мулява. - У будній день можна було обгорнутися станком повністю. А на свято вдягали запаску, яка прикривала сорочку спереду. Часто запаски були вовняні, однак багаті жінки носили запаску,  її ще називала попередниця, з дорогих тканин. В даному випадку ми маємо репліку парчевої запаски. Парча в ті часи привозилася з Індії, Пакистану, Італії. Вона була на шовковій основі і дуже дорога.

Плахти вийшли з ужитку  лише на початку ХХ століття. До 20-х років минулого століття її ще вдягали як святковий одяг. Після їх замінили спідниці.

Тепер плахту та запаску, які не тримаються разом, треба закріпити крайкою, обгорнувши нею талію кілька разів. І це потребує неабиякої вправності, яку демонструють Марія і Ольга. Інакше не впоратись.

  - Найпоширеніші були звичайні гарусні пояси – крайки, - пояснює  Марія Мулява. - Якщо крайки були плетені, то вони були або з помпонами, або це був просто плетений пояс в сітку з гарним орнаментом всередині. Як зав’язували цей пояс? В етнографічних колах є різні варіанти, але великі помпони завжди залишалися ззаду. Маленькі  -спереду. Виглядало дуже шляхетно і свідчило, що жінка була з багатої сім’ї, мала купу худоби, могла  її продати і набути собі такого строю.

Фото авторки.

- Коли вбирали жінку, її ставили на маленький ослінчик, щоби вирівняти всі елементи святкового строю по вишитому ажурному подолу, - ділиться досвідом пращурів Марія.  

Пишність та черговість вдягання традиційного українського одягу захоплюють і дивують.

 Сап’янці, очіпок, коралі

- Загалом вся Україна завжди  носила шкіряне взуття, - констатує колекціонерка традиційного народного одягу. - В центральній  та  на лівобережній Україні носили святкові жіночі чобітки з особливої шкіри  - сап’яну червоного, жовтого, зеленого кольорів, які називалися сап’янці. Були чоботи-чорнобривці, чорні внизу, а халява вже йшла з телячої шкіри, і була оранжева, або взагалі навіть жовта. Крім того, були ще черевики. Черевики могли носити люди, які були заможніші, тому що черевики робили з тоншої шкіри, з козячої.

- Подивіться, які чудові чоботи!  - звертає вона увагу присутніх  на  червоні чобітки моделі. - Колодка, орнаменти, спосіб зав’язування - це репліка старовинних полтавських чобіт, виконана київським майстром, що займається реконструкцією  народного строю.

Фото авторки.

Такі чобітки хочеться негайно взути і носити. Вочевидь, що наші пращури зналися на виготовленні зручних  та гарних зовні чобітків.

- Поверх сорочки у слобожанському строї вдягали керсетку - традиційну безрукавку,- демонструє її Марія Мулява. - З чого шили керсетки? Вони так само могли шитися з парчі. В даному випадку – це тафта. Міг бути шовк. Або жакардові тканини, що виглядають майже як шовк. Тобто, для керсетки використовувалися дорожчі тканини. Якщо коштів не було коштів, шили з бавовняної чи вовняною тканини.

Далі вбирали головний убір. Це справжня атракція!

- Нам треба усе волосся заховати під очіпок, - каже Марія, тримаючи в руці кільце. -  Яким чином це робилося? Звичайно, можна було заплести дві або одну косу. А можна закрутити волосся ось на таку кибалку.  

Кибалка – це луб’яне кільце, на яке жінка намотувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут.

Фото авторки.

- На кибалку одягали додатково  для фіксації  очіпок з тоненької сітки. Але, на жаль, ми її не маємо. Тому одразу одягаємо очіпок. Очіпок також шили з парчі або жакарду. Поверх очіпка вдягалася хустка. Зазвичай, шовкова. Або намітка – відріз  з полотна або з тонкого серпанку довжиною до 5 метрів, яким зав’язували поверх очіпка голову заміжні жінки.

І на завершення – прикраси.

- Жінки в заможних сім’ях на свята вдягали до 30 ниток справжнього коралу. З металевих прикрас основні були  дукачі.  Це оздоба у вигляді великої монети з металевим бантом, яку носили на стрічці або низці намиста. Однак полтавський дукач не мав банта. Жінка ще вдягалисережки.

На останок очіпок прикрашали паперовими квітками, вкритими воском.

Тепер все!  Можна йти до церкви! Та хоч куди!

 Показ українського строю від колекціонерів Марії Муляви, Івана Бернацького та Альони Гарсії в Нью-Йорку.

Читайте також:

Добро і Зло. За які цінності воює Україна?

 

Слідкуйте за нами в месенджерах:

Telegram: (https://t.me/ogoNOVYNA)

 Facebook: (https://www.facebook.com/ogo.novyna)

 

 Viber: (http://surl.li/kufhk)