Анатомічний атлас міста від Вадима Петрова

Цього митця-харківця називають представником постмодернізму, неоавангардизму і  етнографічного фігуратизму. Останнє перегукується із спадщиною Григорія Сковороди, знаковими конструкціями бароко і залишає вільний простір для вдумливого сучасного глядача. Фігури мови й живописного відтворення дійсності існують паралельно, часто порушують норми й традиції, хоча по-своєму їх розвивають і навіть захищають.

На підхарківському ринку нещодавно мені зустрілася бабуся з розсадою. На шматку картонки було криво написано «Майорці». Упізнала свої улюблені майори. На Чернігівщині називають їх «стоян`и», бо й справді стоять на клумбах, ніби стійкі вояки. Коли поверталася з ринку, бабуся вже покотила у старому дитячому візочку свої нерозкуплені майорці разом із півниками.

У Вадима Петрова є робота 1990 року «Базарна площа» з майже такою ж фігурою, що тягне спорожнілим торжищем попередницю «кравчучки». 

Чому розповідь про нього назвала «атласом міста»?  Атлас або атлант у древніх греків підтримує небесне склепіння. Перший шийний хребець людини, на якому «сидить» голова, теж називають атласом. Систематизована збірка зображень об’єднується в анатомічний атлас. Перший в Україні такий посібник  видав 1934 року представник харківської анатомічної школи академік Воробйов.  

Міста – живі організми зі своєю будовою. Мовою живопису їх відтворює Вадим Петров, який народився 1960 року в Шостці Сумської області, життя пов’язав з Харковом та його передмістям – селищем Високим, же мешкав у 1930-х роках Гнат Хоткевич. Вадим Вікторович закінчив спершу Харківське художнє училище, а потім 1984 року – факультет  монументально0декоративного мистецтва Харківського художньо-промислового інституту (нині академія дизайну). 25-річним почав виставкову діяльність. Увійшов до Національної Спілки художників України. Ілюстрував світову класику – «Собор Паризької Богоматері» В.Гюго, «Божественну комедію» А.Данте. Твори зберігаються у зібранні Міністерства культури України, Національному художньому музеї Тараса Шевченка в Києві, Харківському художньому музеї, у мистецьких галереях і музеях США, а також у багатьох приватних колекціях України та зарубіжжя.

Від дипломної роботи «Людина і розум» 1984 року проліг  його шлях до персональної київської виставки «Примхи свободи» 2019 року, харківської 2025 року виставки «Вектор», приуроченої до особистого ювілею.  Митець не покидає прифронтової Харківщини, продовжує активно працювати й експонувати нові роботи.

Радилася з Вадимом Вікторовичем, що доречніше говорити про найновіше або про найближчі в часі чверть століття роздумів і втілених пошуків, але хіба обійтися без озирання на 80-ті й 90-ті?!

Військова служба – біографічний рядок майже всіх чоловіків  із покоління, народженого в 1960-у. Їм дісталася не тільки нинішня, а й афганська десятилітня війна, почата 1978-го. У цинковій домовині повернувся  з Кабула мій однокласник.   Вадим  Петров свою армію відбув в одному з військових училищ Харкова, працював 1984-1986 року в майстерні за своїм основним фахом, здобутим у Худпромі.  Тоді наочна агітація – справа рук художників різного рівня підготовки – була потрібна скрізь. «Після проходження строку служби ця майстерня ще півтора-два роки залишалась за мною, і була можливість в ній працювати»,  – згадував митець уже через кілька десятиліть.

1991 року була створена його «Венера». Оголена жінка спочиває у  кімнаті  невеликій, але ніби освітленій  рушниками, на яких не чітка вишивка, а червоний по білому майже дитячий політ ліній. Так буває, коли згадуєш сон, але спалахують окремі символи. Можете дофантазувати, що в рамочках під склом між крилами рушників, чиє життя від колиски до могили. Виразно виокремлена Матір Божа в червоних чи багряних шатах. І на блакитно-білій (чи не будянській?) простій тарілочці скибка стиглого кавуна перегукується з цим кольором. Така ж синя віконна рама. Озеро з лебедем настінного  килимка. Ще один знак повсякдення 70-х та навіть 80-х. Бачила схожі найпростіші килимки, привезені студентами університету від мам і бабусь з міст і сіл різних областей у 80-х.  Майже за рядками ще одного слобожанина – поета Леоніда Томи: «Художник малював серійне диво – руїни замка, лебеді, весна».

Диво Вадима Петрова не серійне. Та й запрошує він не зачудовуватися, а згадувати своє. Його Венера поряд із так званим віденським стільцем з вигнутою спинкою виробництва колись реальної «облмеблеметалпромспілки». Час, коли  вироблялися артілями у малих містечках стільці й вішалки, керамічні вазони для квітів і найдешевший глиняний посуд.

В. Петров давно городянин, але кролевецьке покривало, що перегукується орнаментом з тканими біло-червоними кролевецькими рушниками,  –  антураж для післяювілейного фото, знову червоне й трішки білого. Бо і   райони Кролевецький і Шосткинський (рідний для митця) –  сусіди.

Перед великою війною в Харківській міській (муніципальній) галереї був представлений  проєкт  В. Петрова «Фасади і задвірки мегаполісу». Ось який текст її супроводжував: «У Харкові російською авіацією і ракетами пошкоджені і зруйновані історичні будинки і пам’ятники архітектури, де колись розташовувалися радянські установи – мовчазні свідки злочинів влади, яка забепечувала діяльність тогочасної системи. Вибухи і пожежі оголили сліди старих перебудов і реставрацій, які наче сліди застарілих хвороб вийшли на поверхню після авіанальотів. Останні драматичні і болючі враження, пов’язані з війною, не відпускають свідомість, але я обіцяв зацікавленим глядачам пояснити окремі образи своєі останньої виставки, адже авторське бачення художника важливе.

Два фактори, які сприяли появі образу виставки:

1-й   –  ліпнина на стелі мілітарного будинку радянського періоду (колишня військова академія).  

2-й  –  зірка в руці, точніше на владному пальці правої руки, у дівчини з маршрутки. Ці два фактори остаточно сформували в моїй уяві образ виставки.

Композиції з войовничим торсом атлета-бійця  чи гладіатора.  З величним хижаком, що височить над натовпом майдану. Чого тут більше?  Атмосфери мистецьких баталій 20-30 років минулого століття чи недавніх подій Майдану? Все це залежить від підготовленості і уяви глядача. Адже художня річ  – не дзеркало і не вікно в світ, не ілюстрації до підручника з історії або до партійних гасел. Для мене образ хижака з триптиха   –  це образ колективного несвідомого. У Хвильового він несе дещо інші смисли. Так він пише: «Я страшенно шкодую, що мені не судилось народитись таким шикарним, як леопард». Це покоління романтиків хотіло жити як у Нью-Йорку, будувало комуну, а вийшла тиранія азіатського типу, яка знищила їх самих.

Мистецтво танцю вічне. Бойовий гопак чи балет потребують щоденного вишколу і високої майстерності. А тут ідеться про звичайну присядку. Високий вітряк жене вітер. У мене танцюрист  –  це втілення зайвого непотрібного хаосу, який він поширює по місту.

На слобідських теренах проблематика синього кольору проявилась у двох протилежних полюсах. Один романтичний, у 20-30 роках визначений Миколою Хвильовим. Інший полюс прозрілих шестидесятників,  визначений поетом Володимиром Мотричем. Так у Хвильового: «Синій вечір. Синій вечірній город. Азія» або «Це тобі моє синє, вечірнє місто з легенд Шехерезади». У Мотрича:  «Не пейте синее вино . Вам все-равно каким упиться, а мне дорога вечно снится и дали видятся в окно».

У моїх роботах на цій виставці синій  – це стихія, яка спочатку поглинає і навіть лякає, яку я поступово усвідомлюю, починаю нею оволодівати і її скеровувати».

Ще одна кольорова асоціація з літературою згадалася мені  – «Сині етюди» Миколи Хвильового і «Голубі ешелони» Петра Панча. 

Надію частіше пов’язують не з сірим туманом, а з блакиттю. «Мистецтво як вища форма надії». На такій колективній виставці влітку 2024 року у Києві експонувалися роботи 13-ти художників, які під час війни працюють в Україні.

Для персональної експозиції (уже п’ятої в Харківській муніципальній галереї) В.Петров  взимку 2025 року обрав лаконічну назву «Вектор». Цього разу роботи розмістили в так званому арт-укритті. Пристосований підвал мистецької галереї увиразнював  драматизм робіт. Організатори зверталися до містян у соцмережах:

«Завітайте подивитися на легенду харківського мистецтва та обміркувати разом майбутнє нашого міста. Цей проєкт є продовженням і розвитком попередньої виставки «Фасади і задвірки мегаполісу».

Нова частина проєкту продовжує тематику драматичних події минулого й стійкості сучасного міста, огортаючи її контекстами реалій життя під час воєнних дій. Головним поштовхом до створення представленої серії для автора став вибух російської ракети на вулиці Куликівській – у районі, де Вадим Петров проводив чимало часу під час навчання у Художньо-промисловому інституті в 1980-х роках. Щодня він проходив повз старий будинок зі скульптурами крилатих жінок, які дивом вціліли після удару.

Автор зазначає, що саме архітектурні ансамблі цієї локації відтворюють історію міста, поєднуючи минуле і сучасне. Вони спонукають задуматися над свідомим підходом до осмислення та збереження культурної спадщини, теперішнього і майбутнього Харкова у форматі Музею Сучасного Мистецтва. Ідея створення такого музею поки що видається примарною, проте її важливість підкреслюється у роботах автора. У серії також присутні футуристичні мотиви, які через призму минулого досвіду пропонують осмислення нової екзистенційної реальності: «Яким буде майбутнє міста». 

Серед робіт, створених після розгортання великої війни, є триптих «Анатомія Українського Відродження» з багатьма літературними й політичними асоціаціями.

Муніципалка (як називають містяни галерею) розташована на одній стометрівці з розбитим ракетним ударом ще 2022 року приміщенням СБУ і поліції, з постраждалим від вибуху художнім музеєм напроти. Трохи далі на цій же вулиці стоїть особняк, де  жили раднаркомівці й була у 1920-х квартира Еллана Блакитного.

«Душ блакить пекучо повна вщерть;

Розгорілась, ятриться любов'ю:

За життя розплата тільки кров'ю,

Тільки смертю переможеш смерть».  

Василь Еллан-Блакитний.

«В етерних морях» біля приймача у харківській квартирі на Чернишевській він шукав по світу нової інформації. Редактор центральної газети «Вісті ВУЦВК», засновник літорганізації «Гарт» і журналу «Всесвіт», лірик і сатирик. Влітку 2022 року художник-харківець Вадим Петров написав картину «Більярд у Еллана – Блакитного» (із триптиху «Анатомія Українського  Відродження»).

Одна з відомих навкололітературних  легенд – «Як Майк Йогансен обіграв у більярд Володимира Маяковського у Будинку харківських літераторів». За апокрифічною версією   «горлан-главарь» російської поезії за умовою гри пролазив під більярдним столом з декламацією Пушкіна і застряг. За іншою мав під столом кукурікати. Було це в один із численних приїздів Маяковського до Харкова, взимку. Змагалися за титул «Король більярду».

Свою роботу майже через століття (важкого воєнного літа 2022 року) художник Вадим Петров назвав «Більярд у Еллана-Блакитного».  Будинок літераторів носив ім’я Еллана одразу після його ранньої смерті, був місцем творчих вечорів і дискусій. Там приймали іноземних гостей з різних країн Європи і влаштовували мистецькі виставки.  «Більярд…» Вадима Петрова кожен глядач і читач літератури 1920-х-30-х років може тлумачити на власний розсуд. Залежно від прочитаного, почутого й побаченого у Харкові й про Харків. Для мене одразу прокинулися дві асоціації: образ Еллана «Ми тільки перші хоробрі, мільйон підпирає нас».  Приказка «Перший півень прокукурікав, а там хоч і не розвиднюйся». Голосисті півні революції та загірньої комуни ще не грали  з кулями розстрільних команд у довічне вибування. Кулі були більярдні. На фото літорганізацій багато хто ще в шинелі або й гімнастерці, але з’являються і портрети, де поети хизуються капелюхами і костюмами із жилетами, як у півня з картини. Більярдна куля в одній із рук червона, ніби котилася через кров, а стіна  майже підвальна. Чи то вже уявна спільна камера для Куліша і Курбаса, Йогансена і Лідії Вовчик, удови Еллана, а згодом і цивільної дружини Ялового, арешт якого Хвильовий назвав «розстрілом генерації» та й застрелився у квартирі будинку «Слова».

«Більярд…» входить до триптиху, створеного влітку 2022 року під назвою  «Анатомія  Українського  Відродження». Наступна робота циклу має назву, тотожну назві триптиху.

Абстрактний театр за спиною Феміди нагадує колишній партійний клуб на Римарській, де прозвучав 1924 року перший український радіоконцерт, що почав епоху вітчизняного мовлення,  але де також відбувалися так звані відкриті суди  над «ворогами народу» – з публікою від трудових колективів.

Третя робота під назвою «Присядка»  нагадує, що всім митцям «Розстріляного  Відродження» довелося «потанцювати» під партійну дудку, але й це не врятувало від смерті чи прижиттєвого сорому й панічного страху.

Триптих Вадима Петрова був представлений наприкінці 2022 року в Києві. У Центральному Будинку художника проходила десята  всеукраїнська бієнале «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників».  Проєкт започатковано 2004 року для відродження, а по суті створення, жанру історичної картини в Україні. 

«Виставку ми давно вирішили присвятити 300-річчю Григорія Сковороди. Виставком відібрав  твори на теми життя і творчості філософа. Та війна внесла свої корективи в плани митців. Їхні переживання трагедії і подвигу народу втілились на полотнах, писаних під час ракетних обстрілів, вимкнень електроенергії та опалення, деким в евакуації, а то й в окупації. І все це на тлі багатовікової нашої історії», – прокоментував куратор проєкту, художник Олександр Мельник.

Триптих Вадима Петрова підштовхнув мене відшукати у власному домашньому архіві фото і листи від Майї Василівни Вовчик-Блакитної (про них варто писати окремо), а також аудіофайли з голосами людей, причетних родинними зв’язками до Еллана і його дружини. Дуже харківські – трагічні, але й світлі історії.

Василь Еллан писав радіопоему ще до народження Українського радіо. Воно почало мовлення у Харкові в листопаді 1924 року, а поема датована 1921 роком. Тоді програми із Москви та світових столиць могли почути нечисленні власники дорогих елітніх приймачів. Був він і в Блакитного. Радіопоема «Електра» згадувала про сигнали, які летять світом. Цитати з поеми: «Хутчіш розплітайте чутливі дроти», «А бризки радіо  –  в туман», «Гасло радіозвіту: Слава вільному світу». Харків, лютий 1921 року.

Вікно на схід, у сад. Таким було останнє житло  Василя, Лідії та маленької Майї в центрі міста великого, хоч і не величного.

1989 року під час свого приїзду до Харкова на відкриття меморіальної дошки пам’яті свого батька Майя Василівна розповідала (зберігаю цей репортажний радіозапис):

«У деяких спогадах можна прочитати, що він жертвував собою, створюють образ мученика. А між тим, мама згадувала, коли Василь доривався до роботи, до своєї газети – щасливішої людини не було. Це як найкращі ліки до останніх хвилин його життя. Те, що ніби мало йому зашкодити, було для нього необхідним, щоб просто жити».

Раптово й передчасно померла онука Еллана-Блакитного Леся Вовчик-Блакитна, яка любила приїздити до Харкова, бувати в Літмузеї та біля символічної могили свого діда в так званому Молодіжному парку.  Ми  встигли  2019 року поспілкуватися.  Фрагмент розмови з нею –  київським психологом, кандидатом наук подам у цій статті. Бо для мене там перегук із поколінням постмодерністів і неоавангардистів, до якого  відносять критики художника Вадима Петрова. Пані Лесю я тоді запитала:

–               Рід Елланських, з якого походить  Ваш дід,  – священницький.  Батько Василя помер, коли сину було 4. Василь безкоштовно навчався у Чернігівській духовній семінарії як сирота із родини священника. Мав трійку з поведінки, бо підмовив бурсаків кататися на човні під час панахиди на честь померлого архієрея. Бурсаки мали три дні за нього молитися, замість того розважалися. Між семінарією й революцією у Еллана ще встиг промайнути Київськи комерційний інститут, але чому колишні бурсаки охоче йшли у революцію?

 – Думаю, що в семінарії не трапилися такі викладачі, щоб виходили наступники Сковороди. Але там був гарний учитель малювання – випускник Краківської академії мистецтв,  молодий Михайло  Жук. Він пройшов через усе життя Еллана і Тичини, який з ним теж навчався у бурсі. Тодішні ідеї захоплювали хлопців. Важливим було ходити на суботні читання до Михайла Коцюбинського, знайомства з новими книжками. Виглядає закономірним, що молоді енергійні хлопці хочуть знайти сенс життя, а не просто сидіти й  слухати викладання, яке не поєднувалося із великими суспільними змінами, із пориваннями душ Еллана і Тичини. Поезія, малювання, мрії й наміри щось змінити в житті.

Література, малюнок, а на додачу й  фотографування – це було в молодості Вадима Петрова, але вже в Харкові. Власне то спільні риси митців будь-якого часу  –    бути «першими хоробрими».

Про свої знімки Вадим Петров писав: «Фото 80-х років – результат мого безпосереднього перебування в соціумі. Побачене не з театральної ложі і не по телевізору в програмі «Время» або з вікна туристичного автобуса.  Естетичну спрямованість  моїх фотографічних і живописних робіт  того періоду можна назвати як Україна без рожевих окулярів. Це іноді цікаво згадувати, але повертатися в той час і ті обставини ніякого бажання немає…

Ось фото останньої Гетьманської столиці. Крізь дерева можна розгледіти величну арку, маленькі хатки і будиночки. Так, імперія полюбляла колони і арки, поширюючи їх у приєднаних провінціях. Але дивним здається бажання встановлювати арки і колони у новітній Україні, після майданів. Та повернімося до історичних фото і згадаймо стару Україну».

Невипадково одна з відомих робіт В. Петрова називається «Повернення героя».  Таку ж назву мав і проєкт митця 1999 року, втілений у стінах муніципалки Харкова. На жаль, майже ніколи не згадують її співробітники, журналісти й самі художники, що цій міській галереї було присвоєно ім’я Сергія Васильківського, який усю свою творчу спадщину заповідав Харкову. Ох, як багато героїв минулого потребуватимуть осмисленого повернення до міста, анатомічно скаліченого, але живого й мислячого.

«Фігуративний і водночас абстрактний, дещо сюрреалістичний живопис Вадима Петрова налаштовує глядача на спокійне та замислене споглядання. Він пропонує поміркувати над глибокими питаннями, до яких не звикли сучасні люди, поглинені щоденними перегонами та побутовою метушнею. Чи може бути справді вільною одинока, самотня людина? Ким взагалі є людина – суб’єктом свободи чи об’єктом маніпуляцій і соціальних експериментів?». Так прокоментована одна з виставок митця. Яка саме?  Коментар пасує до його творчості й кінця ХХ століття, й періоду нинішньої великої війни.

Інтерес до анатомії міста – це інтерес до його розвитку, не просто до задвірків і фасадів, двориків і майданів, а до сподівань і планів, що іноді виглядають нездійсненними мріями. Повторю за Вадимом Петровим одну із його фраз:

 «Мрії і сподівання рухаються швидше, ніж старе авто, яке треба ще й штовхати».

Стаття опублікована в № 3 (травень- червень 2025)  журналу «Київ», який послідовно підтримує  митців і літераторів Харкова

Читайте також:

Квіти до пам’ятника Шевченку були сигналом для КДБ – це від потенційних дисидентів