Квіти до пам’ятника Шевченку були сигналом для КДБ – це від потенційних дисидентів

22 травня 1861 року Тарас Шевченко назавжди повернувся на  рідні береги. У домовині. За поетовим заповітом друзі домоглися, щоб можна було виконати  його волю – поховати «серед степу широкого, на Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно».

Яким повертається Шевченко у творчості сучасних художників, зокрема  харківця Вадима Петрова? Він народився 1960 року, майже через століття після Шевченкової смерті. У шкільних підручниках  був Кобзар – борець із царизмом, друг і мало не молодший брат російських революціонерів-демократів, дідуган у кожусі й смушевій шапці.   Саме такі портрети копіювали для публічного поширення у бібліотеках чи навчальних закладах. Пригадую саме таке Кобзареве погруддя (шапка, комір кожуха) на університетському філфаці в  Харкові  межі 70-80-з років. Вадим Петров був тієї пори студентом-худпромівцем. Так ось,  Шевченка для лекційної аудиторії обрали максимально задумливого чи навіть розгніваного, з головою похиленою і ледь обернутою, неначе йому хотілося щось побачити позаду. Чомусь погруддя стояло на широкому підвіконні, поряд із викладацькою кафедрою. Його ще дужче розвертали до вікна, щоб одвертався від лектора з виразом «очі б мої вас не бачили». 

З лекційних філфаківських історій ми знали  про братів Лазаревських  –  друзів Шевченка. Василь Лазаревський закінчив юридичний факультет Харківського університету, жив у Петербурзі, листувався із Тарасом Григоровичем на засланні, підтримував його матеріально. Михайло Лазаревський, чиновник в Оренбурзі, а згодом і в імперській столиці, дружив із поетом і художником до  самої  смерті.

В Оренбурзі Шевченко 1849 року написав портрет братів Лазаревських –  Федора  (ще одного випускника університету в Харкові, урядовця) та Михайла, тодішнього попечителя прилінійних (прикордонних) казахів.

Федір був першим, хто не постидався солдатської шинелі засланця, привезеного жандармами, привселюдно обійняв його в казармі, фактично кинувся бранцеві на шию, коли той лежав і читав Біблію.

 Саме Михайло Матвійович Лазаревський   клопотався про перепоховання праху  свого друга із Петербурга на Чернечій горі під Каневом.

Труну спочатку привезли залізницею до Москви, потім кіньми до Києва, де з небіжчиком могли попрощатися усі охочі (особливо багато було тоді молоді). З Києва 20 травня 1861 року останки Кобзаря на пароплаві перевезли до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 22 травня,  після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

До гори домовину везли возом, у якого замість волів чи коней впрягалися хлопці й старші чоловіки, а на деякому відрізку шляху – навіть дівчата.

Іншій події присвячена робота Вадима Петрова «Квітучі дерева». Але так само з року в рік буяла зеленню і цвітом Чернеча гора в травні. Її все частіше називали Тарасовою. 1914 року могилу з хрестом охороняло двоє  жандармів, щоб Кобзареве століття не стало нагодою для української маніфестації.

Від своїх викладачів із позалекційного спілкування знали ми, філологи,  про покладання квітів до пам’ятника Шевченку 22 травня 1967 року, що стало фактично  протестною акцією молоді. Була тоді в тому людському вирі  випускниця Харківського філфаку, згодом дисидентка Надія Світлична.

Роботи Вадима Петрова притягують своїм різночитанням. Їхні композиції й символіка такі, що будь-який уважний і  хоч побіжно, але прихильно обізнаний з українською культурою, історією і літературою глядач знайде своє тлумачення.

 «Спостерігач» написаний в рік, коли на Вінниччині й Черкащині проходило останнє всесоюзне шевченківське свято, неофіційно сміливо назване міжнародним, бо й справді у травні 1991 року, до ювілею перепоховання Шевченка, приїхало чимало представників української  діаспори з різних країн.

Мені пощастило бути учасницею тих Шевченківських днів. Стала я і свідком ганебного кроку тоді ще комуністичної влади. 22 травня могилу Шевченка оточило  щільне коло молодих міліціонерів. Стояли вони й біля самих сходів, відтіснивши численні гурти школярів з учителями, молодь і просто співвітчизників з квітами, хоругвами, які приїхали з різних областей України.  Ніяких прапорів чи гасел не пригадую. Наше письменницьке товариство не було численним. Багато хто не раз бував у Каневі, то поїхав з Вінниці до себе додому в різні міста України. Залишилося кілька киян, а головне – закордонні українські письменники й перекладачі творів Кобзаря мовами світу. Вони остовпіли від такої несправедливості. Голова оргкомітету Шевченківських днів  київський поет Михайло Шевченко (ні, не родич) кинувся переконувати місцеве начальство, яке  під червоно-синіми республіканськими прапорами саме збиралося сунути до могили Кобзаря. 

Чула уривки тієї нервової розмови. Черкасько-канівські комуністи переконували, що на горі саме йде служба священників. Нам добре було чути з динаміків російську мову й молитву за святого Миколая, бо у православних Московського патріархату  то був саме «Микола теплий».  Михайло Шевченко  навів останній аргумент: в нашій делегації не просто письменники-іноземці, а й журналісти з Канади і Австралії, а також нащадок Шевченка (лінія одного з братів Тараса Григоровича) із Єсентуків. Це поет, пише російською і прокоментує всесоюзним каналам, як його в Каневі не пустили вклонитися славному предку. Хіба така в нас «сім’я вольна, нова»?!  Михайло Шевченко відверто маніпулював  чиновницьким страхом перед Кремлем. Діаспора – нехай собі клевещуть. А ось поет російський…

Ось так нас і пропустили до могили. А там нові спостерігачі, які мовчки невидющо дивилися понад наші голови кудись аж за Дніпро.    

Спостерігачі не зникають, зникає час.

Не було тоді в Каневі майбутньої Шевченківської лауреатки Марії Матіос. Але її найновіший роман 2025 року «Жінці можна довіряти» теж стосується спостерігачів або «літературознавців  з погонами», тобто офіцерів КДБ. Головний герой роману – сексот, секретний співробітник, який живе спершу в рідних для Марії Чернівцях, а потім у Львові. Куратор-гебіст пояснює тому Василеві:

«22 травня на державному рівні заборонено покладати квіти до місць пам’яті Шевченка. Негласно, звичайно, заборонено. І нічого розпатякувати. Квіти на 22 травня – це зухвала інспірація буржуазних націоналістів, це доказ існування підпільної терористичної бандерівської організації. А з тими, хто вважає навпаки, ми для першого разу проводимо бесіди».

Вдивіться у роботу Вадима Петрова  «Воля» (2019 рік). Вона не тільки про викуп  Шевченка із кріпацтва, не тільки про підтримку Карла Брюллова, чия «Вершниця»  зчитується на стіні. В автобіографічній повісті Шевченка «Художник» є сцена чаювання у Карла Брюллова. Саме чай з вершками пив поет за лічені хвилини до своєї смерті. 

Ліворуч на картині Вадима Петрова не просто муляжі для навчального малювання. Усі ці вуха-очі-носи для недремного винюхування-вистежування-дослуховування і донесення-куди-треба.  Про цю незнищенну імперську систему  хоч часів  Шевченка, хоч у ХХ столітті міг багато розказати  художнику поет-дисидент, Шевченківський лауреат, який після брежнєвських таборів жив,  працював і помер у Харкові, Степан Сапеляк.

Одна із збірок Степана Сапеляка називається «Без шаблі і вітчизни»

(Торонто, Канада, видання Інституту «Україніка», 1989).  У ній багато епіграфів із Шевченка, посвят-асоціацій Гнату Хоткевичу й Григорію Сковороді.

Скажіть мені. Душа моя усюди

Як заповіт. І струни у труні.

Це попіл?! Ні, це сніг? Це людоЮДИ!

Куди ви? На стриноженім коні.

Куди? Куди ми? Де свята дорога?

Тюремний вал і тіні Україн.

Де наш Кобзар? Подвір’я до порогу…

(фрагмент із вірша Ст. Сапеляка 1988 року).

Національний музей Т.Г. Шевченка в Києві 2025 року представив 9 сучасних художників у проєкті «Наш Шевченко». Саме в цьому музеї колись школяркою я побачила скромне погруддя Шевченка   з не менш скромною табличкою про те, що від був споруджений у Харкові на межі ХІХ-ХХ століть на приватній садибі.

Так, це перший в Україні пам’ятник Кобзареві, який стояв поряд із особняком Алчевських (нині істотно перебудований Палац міліції-поліції на вулиці Жон мироносиць). Приватна садиба та впливовість тоді ще не збанкрутілого банкіра і промисловця Олексія Алчевського вплинули на те, що 1899 року  жандарми не втрутилися у крамольне рішення увічнити Кобзаря.   Сподіваюся, та скульптурна робота Беклемішева й досі зберігається у нашій столиці. Можливо, не в постійній експозиції, а в безпечному під час великої війни сховищі.

Вдивіться у цю роботу. Це ж риси молодого Шевченка! Він повертається завжди, коли сутужно. Не до всіх, бо таке неможливе й, мабуть, і не потрібне. Бо нагадує трафарет минулого «ми, як і всі радянські люди». Тарас без бронежилету й камуфляжу, без вишиванки й  солдатського картуза часів царської каторги. Навіть без того білого костюма з реального фото його не кріпака і не серед друзів (в розтиражованій смушевій шапці та важкому кожусі).

Але  й справді – «повернення героя».

Роки спливають, як Дніпро. Що там височіє в тумані? Черговий пам’ятник Шевченку чи навіть його могила?

До речі, який його останній вірш?

Вважається, що оцей, який починається так:

«Чи не покинуть нам, небого, /Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,/Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,/На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать./Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,/То й буде з нас! Ходімо спать».

Можна зустріти версії, що це окремі тексти, бо різні не тільки настрій, а й ритм. Від прощального мотиву – до втіленої мрії про власний дім  і радість в нім:

«…над Стіксом, у раю, /Неначе над Дніпром широким,

В гаю — предвічному гаю, /Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу, /Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу. /Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,/ Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм...»

Свій останній вірш Шевченко записав 14 і 15 лютого 1861 року на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета, створеного 1860 року. 

2 вересня останнього повного року життя Тараса Григоровича рада петербурзької Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування на міді. Відбулося це майже через 20 років після того, як Шевченко закінчив головний для художників російської імперії освітній заклад. Коли життєвих сил залишалося зовсім мало, він став першим академіком-графіком  не тільки в російській імперії, а й в усій Європі.

Після смерті Шевченка автопортрет з автографом останнього вірша був придбаний Михайлом  Лазаревським на аукціоні. 

Оскільки ця публікація і про живопис, і  про літературу, то ще один факт із 19 століття. 1888 року Ілля Рєпін створив портрет для світлиці в хаті, збудованій на Чернечій горі для сторожа могили Шевченка.

У Біблії є вираз «Я не сторож брату своєму». Каїн так відповідає на запитання Бога, де Авель, а той уже вбитий.  Тлумачать фразу першого вбивці найчастіше так, що людина не відповідає за поведінку чи страждання іншої.

Ми не сторожі Шевченку. Його вже не вбити й не встерегти. Хіба уважно перечитати ніби зі школи й чуте-забуте:

 У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Читайте також:

 Правозахисниця, випускниця ХДУ Надія Світлична і «аргумент слідства»  – шантаж долею 2-річного сина