Безлюдівські історії. Чому історик за фахом продовжував писати вірші, але вже будував храми? Частина 2

Продовження розповіді про поета і барда з Белюдівки під Харковом Олексія Аулова  складуть спогади його друзів-літераторів  і онуки Анни.

«Я люблю вас, мої хороші!»  – колись отак підписав Олексій Аулов свою чергову збірку   В’ячеславу Романовському і його дружині Аллі. Його любові вистачало на друзів і родину, вірші і пісні.

Валерій Федорович належить до Спілки дизайнерів України. Серед його робіт – меморіальні дошка на колишньому будинку судових установ, спроектованому архітектором Олексієм Бекетовим і відкритому на початку 20-го століття. Як на мене, найвражаюча робота Валерія Гідулянова відтворена  як ілюстрація на обкладинці «Безлюдівсього перехрестя» Олексія Аулова.

Поети часто дружать з художниками. Почерком Олексія Аулова годилося б підписувати чітко й розбірливо картини, як це робили майстри минулого. Але малювання він облишив рано. Виписував чіткими літерами посвяти друзям на черговій книжці.

1992 року він заримував у дарчому написові  другу-поету В’ячеславу Романовському, авторові збірки «Одна така земля»:

«Пахуче слово, як весни рілля,

Що вся в чеканні: прийдуть добрі люди,

У котрих є «Одна така земля»  –

Вкраїна-ненька, іншої не буде.

Ауловську лірику навіть визначали як неореалізм чи ліричний реалізм.

Згадує поетеса Любов Тихоненко, дружина  поета Леоніда Томи:  

Олексій часто бував у нас у Балаклії на творчих зустрічах. По-особливому звучала його пісня на слова Леоніда «Пересипаю просо на печі».  Гірко вимовляв: «Дурнику, мовчи! І я мовчу». Як вчителька української мови й літератури я часто запрошувала його на літературні зустрічі, відкриті уроки. Казку Олексія Аулова «Є!» я свого часу ставила з учнями в школах, де працювала. Глядачі захоплено її сприймали. Гостював у нас удома. Талановитою, багатогранною і колоритною людиною був незабутній Олексій Аулов».

У літературному календарі Харкова поряд двоє іменинників та ще й добрих приятелів. Дні народження  – 28 жовтня у Олексія Аулова, 29 жовтня – у Леоніда Курохти.  Леонід багато написав про Олексія у соцмережах. Де там закінчується суворий реалізм і починається гумористична вигадка – додумуйте самі. Стали вже класикою для харківських літстудійців 80-х історії про те, як Льоня і Льоша  утікали від міліції, бо полізли через паркан зоопарку, і таки не втекли. Показали свої письменницькі  посвідчення. Міліціонери  махнули рукою: що з них візьмеш – «пісатєлі». І відпустили. Олексій  через кілька хвилин сказав: «Нами навіть міліція не цікавиться». І друга оповідка, як на Азовському морі вирішили похизуватися стрибками у воду двоє поетів – Аулов і Стальний. Олексій  розігнався, пірнув «ластівкою», а Володимир саме виринув. Вони зіштовхнулися головами. Олексій щойно оговтався, видав: «Не спрашивай, кто он такой.  Я лбом влетел в него – Стальной».

Працюючи в «Ленінській  зміні», Курохта брав псевдо Машкін (Марія – його дочка), Тараканов (із шкідливості), Миколенко (від по-батькові), А.Тхорук  –  якщо прочитати Курохта навиворіт. Олексій додав ще «Кукарєхта».

Був такий заяложений дотеп «Поети-почарківці вийшли на свіже півлітря». Його любили повторювати старші у перерві  письменницьких зборів, коли запрошені літстудійці (тобто початківці-почарківці) поспішали  на невеличку веранду клубу літераторів хто з цигаркою, хто з плітками.  Не поєднується у моїх спогадах «Аулов і плітки». Не було цього в його природі. Як і заздрощів.  Міг підписати книжки потенційним читачам просто на обкладинці «Прочитаєш – бери!»

Автора не стало 2014 року. У його збірках можна було прочитати й таке задовго до деколонізації про відому постать отця Федора з «12ти стільців» на  першій платформі Харківського залізничного вокзалу:

 Якийсь москаль  побігти «за чайком»

Схотів…  

                    «Замри!» —  Сказав якийсь величкий.

І він завмер, стоїть із чайником,

Чекає дозволу начальника

На крок вперед і на ковток водички.

Тут більше ніж опис вокзальної скульптури з обличчям актора Пуговкіна. Влучно спіймана риса імперсько-радянська, досі невмируща: чекати дозволу начальника «на крок вперед».

Він умів бачити панорамно: «Горять Стожари." Шокають" вітри».

Згадує поетеса Ніна Супруненко:

«Олексій був душею компанії і його любили, здається, всі. Мені імпонувало його ставлення до своєї родини, його любов і захоплення ними, чого він ніколи не приховував.   

Поїздки поетів у ті часи з виступами по районах області були звичною справою. Учасники змінювалися, але, незалежно від їхнього складу, Олексій завжди був бажаним поетом, співаком, співрозмовником. Часто згадую його авторський вечір до дня народження, коли він попросив мене бути ведучою. Завантажені роботою і він, і я, ми так і не спромоглися на репетицію. Добре, що хоч сценарій написали. Але який був вечір! Яка атмосфера! Які слухачі! І -  найголовніша окраса вечора! - Анічка, його чарівна улюблена внучка, яка сиділа разом з ним і зі мною на сцені, поводилася невимушено, пригорталася до дідуся.   Намагаюся згадувати основне, що виникає в пам'яті відразу ж при згадці про нього. Образ Олексія зафіксований в душі як різносторонній до неможливості. Спробувала визначити для себе основні слова-характеристики у їхній важливішій послідовності, але не змогла. 

 Усе в його житті, стосунках, творчості, любові, дружбі, професії було важливим і основним! 

 

Тому й вирішила розмістити їх у алфавітній послідовності. Активність. Багатогранність. Витримка. Гумор. Доброзичливість. Життєлюбство. Закоханість. Ідейність. Конкурентноспроможність. Любов. Музика. Непосидючість. Обґрунтованість. Позитив. Порядність. Працьовитість. Різносторонність. Самобутність. Тактовність. Уважність. Фактурність. Характерність. Цілеспрямованість. Чесність. Щедрість. Якісність.     Можна розвивати кожну якість Олексія Аулова з мого списку, але в кожного з нас він свій, цей список...  У кожного свої зустрічі, свої спогади... Але кожен з нас, хто дружив з ним, зустрічався, слухав вірші та пісні, пам'ятає Олексія і буде пам'ятати, бо його життя  –  це частинка і нашого з вами життя.

Ніна Супруненко. Заслужена діячка мистецтв України.

Батько з первістком на руках – зворушливе фото, бо на тому фото Олексій. В сім'їбуло двоє синів, згодом народився Роман. Майнули роки. Святослав – батько Анни, знайомство з якою під час підготовки цього матеріалу стало для мене теплим продовженням  не таких уже й частих у 2000-х  розмов з Олексієм у радіостудії чи в письменницькому клубі.

«Як познайомилися ваші дідусь і бабуся?»  – запитала у Анни.

«Вони навчалися разом, у паралелі, але він спочатку не звертав на неї уваги. Коли повернувся після армії,  то склалося  приблизно так. Моя бабуся Лідія Кирилівна була красунею, поглянувши на яку не можливо не закохатися. Звісно, так воно і сталося. Не зважаючи на те, що Олексій навчався разом із Лідочкою у школі, після повернення зі служби не впізнав її на танцях. Сказав другу, а познайом мене із тією дівчиною, здається, Люба Подольська. На що з подивом бабуся відповіла. «Старієш Аулов, не Люба, а Ліда».

Після того моменту усе життя разом, пліч о пліч, та попри всі труднощі. Майже одразу дідусь зробив пропозицію, і вони одружилися».

Мовчазний діалог з дідом через 10 років після того, як земні розмови з ним улюбленої онуки,  Анни Аулової, обірвалися назавжди:

Я знала про тебе все, ти був для мене не просто геніальною постаттю, ти був моєю спорідненою душею, моїм найкращим другом, підтримкою, повітрям і найріднішою людиною у світі.

Коли ми були разом, хвилини неслися із шаленою швидкістю, ми писали вірші, гралися, гуляли, сміялися, особливо вночі на кухні, тому сказати про щось коротко не вийде. Мій Олексій був завжди зі мною, у кожному моєму кроці, навіть зараз. Ми виступали вдома, придумуючи образи я одягала тебе, а ти терпляче очікував,   коли нарешті я дам тобі спокій та ми почнемо концерт. 

Ти співав, а я, підспівуючи, бігала коло тебе годинами, і ні, ми не втомлювалися, нам було весело. Ходячи по магазинах годинами, верталися із новими мобілками, бо хто ти такий щоб не купити улюбленій маленькій дівчинці дорогущий телефон, найгарнішу «Барбі», а може, зелену туш чи найгарніші книжки, які тільки є у світі?! Ти завжди купував усе, на що вказував цей маленький пальчик, і ми разом раділи, чесно, від душі.

Читав мені казки Африки, вигадував власні, співав «Хоч непомітно, але все ж я старію..», навіть арії з опер були у репертуарі, і слухати тебе можна було вічність. По вихідних ми багато гуляли, стрибаючи через калюжі, ходили до твоїх друзів, а потім пили чай із лимонним пирогом від нашої бабусі. Заповзала у твої обійми і все ставало непомітним, там було безпечно, навколишнє завмирало.

Я була найщасливішою дитиною на світі, у мене був ти, моя велетенська любов, якою я пишалася і буду пишатися усе моє життя. Ми так багато встигли разом і настільки ж багато не встигли. Але я шалено вдячна тобі за твою любов, яка була для мене усім, наче повітря. Коли тебе не стало, мені здалося, що частину серця видерли  і розрізали на шмаття. Одне я знаю точно: наша справа живе. Усе, чого ти навчив мене, продовжується,  я це продовжую. Дідусю  –  ти найкраща людина із усіх, кого я знала, люблю навіки. З гордістю залишаюся твоєю Ауловою, як ти й хотів. P.S. дякую чоловіку за це розуміння.

Анна Аулова, викладачка Харківської дитячої музичної школи № 5. Закінчила ХНУМ ім.І. П. Котляревського,  аспірантка кафедри історії української та зарубіжної музики

Анна розповіла, що дідусь не просто вплинув на її вибір професії, а мріяв, щоб онука завершила те, чого ніхто до неї в родині не встиг. Усі співали, грали на різних інструментах, але професійно цього ніхто не опанував. Анна переконана:

"Я б уже багато разів здалася, бо це складний шлях, але віра дідуся і мені надавала сил.

Також написання віршів передалось від дідуся, на щастя, обожнюю це, але не вважаю себе поетесою, просто пишу від душі і все.

Нещодавно померла наша бабуся, дружина Олексія. Ми розбираємо речі, альбоми, тому трішки сумбурно все зараз, поміж роботою і справами».

Чому історик за фахом, він продовжував писати вірші, але  вже будував храми? Про це ніби легко знайти пояснення у розвалі й намаганні споруджувати нове за багатьма тлумаченнями розуміння повсякденного і політичного життя  в 1990х. Цегла замість ефемерних цеглинок фактів з минулого. Про таке варто писати окремо, бо продовження – у наших днях.

Олексій Аулов якось сказав за кілька років до вічного прощання:

«Щастя – це жити в тих умовах, коли тебе розуміють. Я щасливий чоловік, бо робив те, що мені подобається і не робив того, що не подобалося».

Читайте також: 

 «Місто, село, аул – овва! Хто ще не знає Аулова?!»