Борова: життя всупереч дронам, фейкам та розлуці

Саме з цієї болісної, але надважливої теми розпочалася відверта розмова журналіста Олександра Швеця з начальником Борівської селищної військової адміністрації Олександром Тертишним в ефірі програми «Голос громади» — спільного проєкту Харківського прес-клубу та мережі місцевих медіа Харківщини «Громада Груп».

Сьогодні кожна новина з Куп’янська чи Борової відгукується гострим болем у серці кожного, хто живе на Слобожанщині, хто пов’язаний із цим краєм корінням чи пам’яттю.

Це не просто рядки у стрічках новин — це живі рани на тілі нашої землі, це долі наших людей, які опинилися в епіцентрі запеклої битви.

Приводом для чергової хвилі тривоги в медіапросторі стали заяви російського керівництва про нібито «взяття» Куп'янська та Борової.

Олександр Тертишний в ефірі Харківського прес-клубу констатує: ситуація справді надзвичайно напружена, бої йдуть безпосередньо на території громади, але наші захисники стоять щільно, і ворога у селищі немає.

Так... Важко. Але Борова була, є і буде українською. Вони Куп'янськ уже скільки разів "брали", тепер от згадали наше невеличке село Шийківку... Показують якісь зруйновані будівлі з Луганської області й видають за успіхи. Це робота виключно на їхню власну, російську аудиторію — їм треба хоч щось відрапортувати перед своїм суспільством,

 

— із гіркотою, але впевнено пояснює очільник військової адміністрації.

Війна безжально розділила громаду річкою Оскіл. Найважче зараз лівобережжю. Місцеві жителі розповідають, що ворожі дрони кружляють над головами цілодобово, перетворивши денне світло на час підвищеної небезпеки — є поранені, є загиблі.

Через постійні обстріли ще з кінця вересня минулого року тут довелося призупинити подачу води та роботу комунальних служб — люди лишилися сам на сам із розбитими оселями.

Попри це пекло, на лівому березі все ще залишається 710 людей. Загалом у громаді, де до війни мешкало понад 15,6 тисячі населення, зараз тулиться кілька відсотків.

Ті ж, хто залишився — переважно літні люди — зимували біля звичайних пічок, беручи воду з колодязів. Щоб підтримати в них бодай зв'язок із рідними, адміністрація передає паливо для генератора, який запускають щодня з 9 до 16 години — аби люди могли зарядити телефони та набрати близьких.

На питання ведучого, чому люди так тримаються за небезпечні стіни, Олександр Тертишний відповідає з глибоким розумінням людської психології:

Знаєте, до всього звикаєш, навіть до небезпеки. Я по собі знаю, коли отримав поранення — інстинкт самозбереження трохи притупляється. Люди бачать, що хтось загинув на переправі чи в селі, але підсвідомо думають: "Це з кимось, це не зі мною". Ну і традиційне: "А куди ми поїдемо, у нас немає грошей". Хоча ми повторюємо, що головне — це життя.

Громада не зникла — вона просто тимчасово змінила адреси. Близько 4 тисяч борівчан зараз перебувають у Харкові та області. Найбільше рідне крило розгорнулося в Ізюмі — тут знайшли притулок понад 1700 земляків та 220 дітей. Саме в Ізюмі наразі працює ЦНАП та гуманітарний хаб Борівщини. Ще один пункт допомоги з кінця 2025 року відкрили в Харкові.

Влада громади робить усе, щоб після перемоги людям було куди повертатися не лише фізично, а й юридично. З Борової встигли вивезти архів БТІ, а зараз у Харків перевозять трудовий архів. Війна йде вже п'ятий рік, люди старіють, оформлюють пенсії, і ці папери колишніх колгоспів та підприємств — це їхнє єдине соціальне забезпечення.

Зв'язок із розкиданими по світу борівчанами тримають через інтернет. Спільнота Борівщини у соцмережах налічує вже 7000 підписників. Для людей це і джерело безпекових оголошень (куди летять снаряди), і координаційний центр для отримання фінансової допомоги (як-от нещодавні виплати по 10 800 грн від фонду «Карітас»).

Слобожанська земля завжди славилася своїми працьовитими людьми. Навіть зараз, під обстрілами, у двох старостатах на правому березі — Підвисочанському та Гороховатському — триває посівна. Але на повну потужність не може працювати жодне господарство. Ворог нищить усе живе.

Під час минулої збиральної кампанії окупанти цілеспрямовано полювали за допомогою дронів на комбайни та машини з хлібом. Поля вигорали цілими масивами — по 100 гектарів пшениці за раз.

Олександр Тертишний згадує майже сюрреалістичні, але такі реальні для нашого сьогодення кадри:

Керівник фермерського господарства особисто сидів на комбайні з рушницею, щоб хоч якось відганяти ті дрони й зібрати врожай.

Окрім хліба, загарбники так само нещадно та цілеспрямовано випалюють підпалами унікальні борівські ліси.

Соціальна інфраструктура Борівщини знищена практично вщент. У громаді не залишилося жодної цілої школи (на онлайн-навчанні перебувають 689 дітей із 1451, що вчилися до війни). Зруйновані садочки, лікарня, ФАПи.

Сама військова адміністрація та селищна рада змінили п'ять офісів — і всі вони по черзі були розбиті прямими влучаннями. На щастя, це ставалося або вночі, або у вихідні, тому люди вижили. У селах ближче до Луганської області взагалі не лишилося жодної цілої хати й жодної живої душі.

Фізично приїхати й обстежити ці руїни комісія не може — занадто небезпечно. Тому борівці навчилися робити це дистанційно.

Громада замовляє знімки у космічного бюро, а також щиро дякує військовим, які знімають руйнування власними дронами та передають матеріали цивільній владі.

Процес іде: із 699 заяв на компенсацію за повністю знищене майно вже задоволено 205. Держава виплатила людям сертифікати на суму майже 285 мільйонів гривень. Ще 440 заяв зараз обробляються, щодня пошта очільника військової адміністрації поповнюється новими проханнями від людей, які втратили все.

У ці скрутні часи Борова не залишилася наодинці зі своїм лихом. Завдяки всеукраїнському проєкту «Пліч-о-пліч» допомогають інші регіони.

Маленька Жашківська громада з Черкаської області, яка сама має скромний бюджет, минулого року поділилася з борівчанами — виділила пів мільйона гривень. За ці кошти придбали трактор із причепом, який згодом допомагатиме відновлювати селище. Також підписано меморандум із Ярунською громадою Житомирщини.

Війна неймовірно згуртувала нашу націю, — ділиться думками Олександр Тертишний. — Колись це було просто гасло — "Схід і Захід разом". А сьогодні ми всі шкірою відчули, що ми справді єдина нація, де кожен готовий підставити плече форпосту на сході.

Коли ведучий запитав Олександра Тертишного про його найбільшу мрію і що він робитиме в перший день після оголошення Перемоги, той посміхнувся: «Радіти буду. Просто радіти».

Він згадав 3 жовтня 2022 року, коли Борову звільнили від окупації. Наші війська зайшли о 7 ранку, а вже в обід, коли приїхала адміністрація, місцеві жителі встигли власноруч перефарбувати всі триколори на стовпах та деревах у синьо-жовті кольори,. Цей дух не зламати жодними щоденними прильотами.

Так, керівник громади тверезо дивиться на речі й визнає: після війни людей повернеться менше, комусь просто не буде куди йти, а на відбудову знадобляться мільярди й допомога всього світу,,. Державі буде неймовірно складно! Але попри все, у серці кожного борівчанина живе надія.

Наш край завжди називали Слобожанською Швейцарією за його неймовірні ліси, озера, чарівну природу, — каже наостанок Олександр Тертишний. — Ми повинні вірити в краще. Віримо в Перемогу, віримо в наші Збройні Сили. Все буде Україна!

 

І поки звучать такі голоси наших громад — Слобожанщина стоїть, бореться і чекає на свій мирний світанок.

Читайте також:

Топ-ІПсО тижня (24.05. – 31.05.2026): заготівля зенітних рогів та протиповітряних копит. Провокації, свинячі голови та «когнітивні удари»

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.