Чебрець у клямці дверей. Карпатський щоденник харківської поетеси Наталі Матюх як спроба перезавантаження

Нонфік: від мемуарів, біографій і локальної історії до  путівників і  кулінарних рецептів  

Нон-фікшн — усі твори нехудожньої, прикладної літератури, які засновані не на вигадках, а на фактах. Мемуари, кулінарні книжки, книжки з психології та особистісного зростання, філософії,  навіть словники і збірники рецептів  харчування різних народів світу — це все зараховують у  документалістику чи навіть бувальщину. Від 2 до 8 вересня в Україні вперше проводять національний тиждень читання нонфік. Головні організатори – Український інститут книги орієнтувалися на вже видані тексти, оприлюднені  вітчизняними видавництвами. Але я пропоную  зазирнути у щоденник нашої землячки й сучасниці, літераторки Наталі Матюх, поширений тільки у соцмережах. Можливо, він стане частиною мемуарів поетеси і журналістці, колишньої редакторки газети «Вечірній Харків», позаштатної авторки обласного радіо, а згодом – редакторки видавництва «Прапор». До всього – ще й народної майстрині-вишивальниці, доньки солдата Другої світової війни із чернігівського села з ласкавою назвою Пальчики.

Коли я вперше школяркою потрапила в Карпати, почула від місцевого екскурсовода факт, підтвердження якому зараз не знайшла. Ніби в давні часи гуцули мали платити різні податки на користь імперії, а серед них – клямкова. Податок на ручку вхідних дверей до гуцульської хати. Клямки після цього могли собі дозволити найзаможніші газди. Майже за казкою іншого народу: «Потягни за мотузочку – двері й відчиняться». На обкладинці її збірки, виданої  торік і взятої в Карпати – дарувати новим знайомим – промовиста назва «Я повернусь!..» І старі двері з клямкою, у якій стирчить букетик бузку.   Царство квітів дивовижних сортів, власноруч вишиті скатерки й штори – це Наталчин дім у Харкові. Що за дверима її книжки – окрема розмова.

***

Комендантська година. Півоній рядки…

Пролітають хрущів ескадрильї прудкі… 

Он родину веде по дорозі їжак –

що йому ці содом і гоморра, цей жах?!!

АЛЕ В СВІТІ ЛЮДЕЙ, світі вбивств та інтриг,

не виходить ніхто вже в цей час за поріг.

Це фрагмент вірша Наталі Матюх «Комендантська година». Війна з нещадними обстрілами  Харкова виштовхувала і її з родиною  в евакуацію до тихших місць. «Я повернусь!..»  як обітниця місту й домівці втілилися швидко. У серпні  2024-го Наталя наважилася знову на мандрівку – коротку, але насичену. Свого часу вона закінчила факультет журналістики Київського університету імені Шевченка і постійно підтримує зв’язки з однокурсниками.  Вона пише: «Друзі мої, мала нагоду вкотре переконатися, наскільки в мене прекрасний курс і як мені в цьому плані пощастило! Я повернулася з Карпат, де отримала стільки незабутніх моментів, а головне – змогла переключитися з жахіть харківських обстрілів на тишу, красу та неймовірні враження. ВСЕ ЗАВДЯКИ МОЄМУ ЧУДЕСНОМУ ОДНОКУРСНИКУ МИШКУ МАЗУРУ З ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА. Він обрав для мене столицю Гуцульщини  –  місто Верховину й домовився про житло зі своїм другом Василем Кобилюком – головним місцевим гірським рятувальником, а ще керівником інформаційно-туристичного центру! Мишко сам зустрів мене з потяга в Франківську, нагодував з дороги, а потім відвіз і поселив, незважаючи на те, що 300 км туди й стільки ж назад не так просто навіть для такого крутого гуцула й навіть для його крутої машини.

Мишко щодня дзвонив мені та цікавився моїми справами. Щось радив, щось підказував! Радів кожному моєму «ах», співчував, коли боліла спина.

Мишко зробив для мене стільки, скільки не завжди робить для своєї сестри рідний брат! Завдяки йому я перестала плакати, побачила найкрасивіші в Україні місця, познайомилася з чудовими людьми».

Перша ніч із безсонням продовжилася верховинським святом. Місто відзначало своє 600-ліття.

 Із «Карпатського щоденника»

Пішла до церкви, помолилася, поставила свічки, знову наплакалася. Потім вирішила таки взяти себе в руки. Навкруги було так красиво! А в яких прекрасних гуцульських костюмах пливли потоком по вулицях жінки, чоловіки та діти. Я теж мала гарну вишиванку, тож напросилася сфотографуватися з двома височенними гуцулами та гуцулкою й поступово «відтанула». А потім постояла на містку над бурхливим та прудким Чорним Черемошем, пройшлася ярмарком із виробами карпатських майстрів та смаколиками, смачно пообідала в кафешці, а потім прогулялася неймовірно щасливим та барвистим містом. Піднявшись увечері на нашу кухню на другому поверсі, познайомилася з прекрасним подружжям Жельчиків із Горохова Волинської області, яке наступного дня вже поверталося додому, але пообіцяло підхопити мене машиною та дещо показати по дорозі до Яремче, куди я дуже хотіла поїхати, щоб побачити знаменитий водоспад Пробій. Назад я мала повернутися вже автобусом.

З того моменту життя круто повернулося для мене в позитивний бік.

Подружжя Жельчиків – педагоги: пан Олег очолює фаховий коледж, а його дружина працює викладачем. Обоє чудово знають історію та літературу рідного краю. З особливим задоволенням підписую та дарую їм свою нову збірку віршів «Я повернусь!..» (а назва-бо звучить вже символічно)).

Першим на нашому шляху ще в самій Верховині трапився унікальний музей гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів Романа Кумлика. Він приватний, відкритий у родинному будинку одним із місцевих шанувальників старовини Романом Кумликом понад 20 років тому. Але найчастіше його називають коротше – музеєм музичних інструментів. Давно стали раритетами національного масштабу скрипки-довбанки та прямокутна скрипка, різні роги та інше. Мене вразили не тільки експонати, але й різьблені стіни та стеля музею - це просто ювелірна робота тих, хто зводив будинок.

Друга наша зупинка, теж у Верховині, - Хата-музей кінофільму «Тіні забутих предків», що зібрала в розповідях і артефактах історію зйомок на Івано-Франківщині всесвітньо відомої кінострічки за однойменною повістю Михайла Коцюбинського.

Музейну експозицію відкрила в 2001 році верховинка Марія Хімчич – донька Петра і Євдокії Сорюків, які жили в цьому будинку і де разом із ними в той період мешкав знаменитий режисер Сергій Параджанов. Саме ця невеличка господа в присілку Жаб'євський потік на околиці міста Верховина стала в 1963–1964 роках на цілих 7 місяців (тобто на весь час зйомок) творчим прихистком Параджанова. Режисер захотів пожити в атмосфері справжньої гуцульської хати, щодня спілкуватися з гуцулами, перевірити на собі особливості місцевого побуту та гуцульської кухні, вивчити гуцульську природу. Подружжя Сорюків запропонувало шановному пожильцю свою світлицю – кімнату, якою гуцули користуються тільки у великі свята, а самі вони жили в меншій кімнаті з великою піччю.

Експозиція займає всього дві кімнати, але тут зібрано дуже багато експонатів, серед яких знаменита весільна ґуґля, що в неї був одягнений головний герой фільму Іван у виконанні актора Івана Миколайчука. Не можна було відірвати очей від барвистого автентичного гуцульського одягу та предметів побуту, кожне з яких мало свою історію, свої особливості.

І наша третя зупинка  – місто Яремче, а точніше – один із водоспадів Карпат (висотою 8 метрів, з кутом нахилу 45 градусів), який носить назву Пробій.

Місцеві кажуть, що раніше висота водоспаду, який бере свій початок із нижньої частини Яремчанського каньйону річки Прут, була аж втричі більшою  –  25 метрів. Але для того, щоб зручніше було сплавляти по ньому ліс, його підірвали.

Дивовижне видовище! Ніби велетенський білий кудлатий звір клубком котиться по блискучому камінню, сяючи діамантовою шерстю та випускаючи страшні рики, вишкірюючи пащу, шкребучи кігтями.

За годину прибуває мій транзитний, а тому вщерть набитий автобус. Впрошую водія присісти біля нього на якийсь вузенький ящик ( потім виявляється, що то музична колонка), аби не стояти в проході більше двох годин. Вже майже перед Верховиною звільняється й місце.

Скрізь по місту блищать калюжі, повітря вщерть насичене озоном - у Верховині був дощ.

Вдома заледве добрідаю до душу, а тим часом на годиннику вже десята ночі! Притьмом падаю на своє широчезне двоспальне ліжко й миттєво засинаю вперше від 24 лютого 22-го року солодким спокійним сном без сирен і видінь.

Як відомо, сироваріння – одне з найдавніших традиційних ремесел гуцулів. І, звичайно ж, у Карпатах я хотіла подивитися, як варять сир чабани поряд зі своїми отарами під відкритим небом, тобто, як відбувається цей (не побоюся високого слова) обряд у природних умовах. Але, завітавши до туристичної фірми «ЙО!», в перерахунку послуг якої значилося й сироваріння на полонині, я дізналася, що такі екскурсії, на жаль, тільки для екстремалів. Адже туристів на полонину доставляють відкритим гірським автомобілем, сидять вони там ніби в кузові вантажівки  і їх немилосердно теліпає в різні боки при підйомі кам'янистими спіралеподібними  дорогами, що зовсім не для мене.

Отже, щоб долучитися до секретів знаменитого гуцульського сироваріння безболісно й водночас за всіма правилами, я обрала відвідини приватного музею «Хата-стая» тут-таки в Верховині. Й зібралася туди в суботу, після ранкових гостин у музеї «Гуцульщина».

Знаходжу в Інтернеті адресу, по дорозі орієнтуюся на підказки верховинців. Позаду вже півтори години шляху. Назустріч біжить п'ятеро дівчат. Цікавлюся в них, чи далеко ще до музею сироваріння.

 – А ми звідти! Сьогодні музей не працює.

 – Як це? В суботу? Може, тому, що приймають лише групи?

Продовжую йти вперед. Під деревом у затінку стоять чоловік і жінка, неподалік – великий туристичний автобус. Виявляється, вони з київської групи, яка зараз фоткає краєвиди, а прямують вони до  Хати – стаї, де на них уже мають чекати.

Словом, група бере мене під своє крило, й за якихось 5 хв. автобус зупиняється навпроти широкого двору зі старою господою.

Стая   –  це кустарна гуцульська сироварня над відкритим вогнищем. Саме в таких колибах-стаях влітку на полонинах вівчарі варять відомі домашні сири   – будз, вурду та бринзу. Й саме це ремесло повністю відтворює для всіх охочих Верховинський музей сироваріння, відкритий у 2014 року  в ось цій автентичній столітній хаті.

Газда й газдиня порядкують у відкритій прибудові  –  спеціально облаштованому місці, "де молоко роблять", як тут кажуть про готування сиру. Після запрошення господині ми сідаємо на довгих дерев'яних лавах і зачаровано дивимося на розпалений вогонь, над яким за хвилину вже гойдається великий чавунний казан. Довкола- різні дерев'яні цеберки та діжки, що необхідні для готування та зберігання сиру. Господиня - пані Галина - розповідає про зародження сироваріння на Гуцульщині напрочуд художньо, метафори так і сиплються з її вуст, вперемішку з примовками, легендами та бувальщинами. Між тим, у казані замість молока (щоправда, коров'ячого, бо в господарів удома корови) з'являється вже схожа на молозиво суспензія, з якої потім після відділення від сироватки народиться сир.

У світлиці дегустація сирів. Пані Галина підносить до вуст дримбу й грає так, що могла б заткнути за пояс справжнього муз`ику.

'Пробираюся до господині: «Хочу заплатити Вам за прекрасну екскурсію! Я без квитка, бо не з цієї групи, не з Києва, подорожую сама»/

- А звідки ж ти, дитино?

- З Харкова!

Пані Галина зойкає й міцно пригортає мене до грудей:

-Бідний Харків, бідні люди! Порятуй вас, Боже!

Я вже не можу стримати сліз. Ми так і фотографуємося на згадку – обійнявшись, як мама з донькою. Майже силоміць вкладаю їй у руки 100 грн («Ой, це ж так багато, вдвічі більше, ніж квиток коштує!!») й вибігаю з хати, щоб не розридатися знову.

Вдома довго-довго говорю по телефону з донькою, онукою. Донька пересилає фото кімнатної троянди, що сьогодні розквітла на підвіконні без мене. Маленька Єва вмикає відозв'язок: «Ось твоя, трояндочка, бабусю! Добре видно?»

- Мої рідні, мої хороші! Янгола- охоронця вам сьогодні й завжди!

- Мирної ночі, Харкове!

Із «Карпатського щоденника»

Найбільше я боюся (за винятком війни, звичайно) собак і висоти. Та, опинившись на оглядовому містку вежі, забуваєш про все, оскільки тебе по самісінькі вінця заповнює нестримне "ах"! Офіційно вежа піднімається на 689 м над рівнем моря, тобто порівняно невисока, але Верховину з неї видно, як на долоні. Над вершинами гір ще тремтить ранкове марево, а різноколірні будиночки здаються іграшковими. Від церкви аж сюди долинає мелодія недільних передзонів.

Спускаюся з вежі все ще під впливом якихось напівкосмічних чарів. Ось квітне карпатський чебрець - нарву для чаю. А ось стелиться славнозвісний (і досить дорогий у продажу) мох сфагнум - він згодиться при компонуванні грунту для моїх екзотів, особливо орхідей. Та й Євин равлик Монті любить зариватися в нього.

У кімнаті розкладаю все те щойно зібране пахуче багатство на столику сушитися. Символічно вставляю чебрецевий букетик у ручку скляних дверей. Як на обкладинці нещодавньої своєї книжки поезій "Я повернусь!.."

В одному будинку з інформаційно-туристичним центром, де проживаю я,   міститься офіс верховинського шелтера (шелтер  – це місце, де тимчасово проживають особи, що рятуються від військових дій, домашнього насилля чи постраждали внаслідок стихійного лиха). Ірина (саме так звати мою  нову знайому харків’янку) теж із переселенців, мешкає у Верховині із сином-студентом та чоловіком. Житло винаймають.

Ірина працює в шелтері фотографом і гідом. Після обіду збирається повести групу охочих на гору Пушкар, яка відома розкішними луками, де росте безліч лікарських трав і рослин, із яких сушать знамениті карпатські чаї.

Боже, квіти, трави - це ж настільки моє!

Гора Пушкар вважається найнижчою в гірському маршруті Карпат, її висота всього 812 м над рівнем моря. Йти теж нескладно - дорога нестрімка, грунт і дрібне каміння дозволяють триматися, не зісковзуючи вниз.

Яка краса, які пишні квітучі луки! Нариваємо букетики пахучого зілля, фотографуємо дивовижні краєвиди. Між тим зривається страшенний вітер, видно, як вдалечині над горами вже йде дощ.

Швидше до машини! Бігцем, бігцем!

 Із «Карпатського щоденника»

Гора Магурка вважається однією з найвищих та найгарніших гір, що оточують Верховину Тепер ми на власні очі переконалися в цьому.

Завтра я повертаюся до рідного міста.

Отже, до побачення, ніжна карпатська казко! Привіт, сувора харківська реальносте!

***

В холодних водах ночі гарячий тоне день.

Й знов сниться ностальгійне (аж пробива на плач):

вечірня довга сукня, колготки 20 ден

й під хризоліти в сріблі  маленький срібний клатч…

В міськім саду фонтани і камерний оркестр,

морозиво й шампанське у прихистку «Кристал».

А угорі над всім цим – зірок веселий квест

від вежі над Держпромом до Божого хреста,

яким вознісся в небо старий Покровський храм…

Ще всі навкруг сміються і сміємося ми…

Іще переселенці свій не пакують крам,

ще між бажань найпершим не згадується мир!..

Ще я до сліз кохана, ще десь літак гуде,

в якого не зловісні, а ніжні двигуни…

Вечірня довга сукня, колготки 20 ден…

І ще нема війни… Іще нема війни!..

***

Десь на луках карпатських пасеться мій білий Пегас...

І хоча він без крил вже, які обпалила війна,

та допоки ще пломінь у серці моїм не погас,

я люблю і пишу, надихаючись ніжно й сповна.

Читайте також:  «З історії незакінченої війни»  – національний тиждень читання нонфік-літератури названо за рядком харківця Юрія Шевельова