Чим живе прикордоння: як Великописарівська громада Сумщини тримає удар і будує майбутнє

До кордону з країною-агресором тут лічені кілометри. Що таке життя під постійними обстрілами артилерії, авіабомбами (КАБами), ракетами та навалами FPV-дронів, місцеві жителі знають не з новин.

Про те, чим живе прикордоння, як вирішуються надскладні гуманітарні та воєнні завдання і чи здатні малі громади змінити обличчя всієї держави, в ефірі програми «Голос громади»

(проєкт Харківського пресклубу, ведучий Олександр Швець) щиро й відверто розповіла очільниця громади Людмила Бірюкова.

Ця розмова — не просто звіт посадовиці. Це маніфест болю, гордості та безкомпромісної віри у своїх людей.

Паспорт громади. 

До повномасштабного вторгнення у Великописарівській громаді вирувало життя, тут мешкало близько 10 тисяч людей. Війна безжально перекроїла ці цифри. Навесні 2024 року ворог фактично стер із лиця землі центр селища Велика Писарівка, змусивши тисячі родин покинути рідні домівки.

Близько 4 тисяч мешканців були змушені евакуюватися через загострення безпекової ситуації, а згодом було оголошено й примусову евакуацію дітей.

Знищені будівлі у Великій Писарівці. 

Але громада не зникла. Вона перебудувалася.

Людмила Бірюкова згадує ті чорні дні з невимовним сумом, але водночас із гордістю за односельців. Організація евакуації здійснювалася безпосередньо під обстрілами. Щоранку о 10:00, без жодних попередніх записів, автобуси вивозили людей у безпечніші регіони. Ті ж, хто залишився, стали єдиним оборонним і тиловим організмом.

Ворог знищив центр селища Велика Писарівка. Проте нас не зламати. Ми рятуємо людей, ми вивозимо тих, хто цього потребує, і продовжуємо працювати там, де, здавалося б, жити неможливо, 

— ділиться пережитим Людмила Бірюкова.

Головний урок, який винесла Великописарівська громада з умов війни — не чекати, що хтось прийде і вирішить проблеми за них. Тут діє принцип максимальної самоорганізації та адаптивності.

Попри регулярні руйнування складів, крамниць та шкіл, у громаді налагодили гнучку систему розподілу гуманітарної допомоги. Якщо ворог знищує логістичний вузол в одному місці, допомога оперативно переспрямовується через інші канали. Громада активно співпрацює з волонтерами та міжнародними місіями, щоб забезпечити ліками та продуктами тих, хто не може або не хоче виїжджати.

Комунальники прикордоння — це окрема категорія героїв. Відновлювати світло, газопостачання та зв'язок доводиться під загрозою повторних ударів. Понівечені будинки «латають» одразу після обстрілів, наскільки це дозволяє безпекова ситуація, закриваючи вибиті вікна та пошкоджені дахи плівкою та OSB-плитами.

Дивовижно, але навіть у таких умовах громада намагається тримати планку цивілізованого життя. Життя не зупиняється — воно трансформується.

Відповідь Людмили Бірюкової на це питання однозначна: так, і вони вже це роблять. Мала прикордонна громада стала дзеркалом нової України — сильної, гнучкої, де кожен мешканець відчуває свою безпосередню відповідальність за сусідній будинок, за вулицю, за свій край.

Стійкість держави будується не в кабінетах столиці, вона тримається на міцних плечах голів громад та звичайних людей, які під улюлюкання ворожих дронів продовжують сіяти хліб, гасити пожежі та виховувати дітей.

Досвід нашої громади доводить: малі території — це не периферія, це форпост. Якщо вистоїть прикордонна громада, якщо тут збережеться український прапор, українська влада та українська душа — значить, виграє і вся велика Україна. Ми вчимося жити і перемагати всупереч усьому,

— наголошує Людмила Бірюкова.

Людмила Бірюкова,  18 Baltic Business Forum у місті Свіноуйсце (Республіка Польща) у складі делегації представників українських громад. 

Неможливо без сліз і водночас без глибокої поваги дивитися на долю Великої Писарівки.

Це історія про землю, де автівки приймають на себе удари осколків, рятуючи людські оселі, де спалені школи залишаються в пам'яті як символи незнищенного прагнення до знань, і де кожен новий ранок — це маленька перемога над темрявою.

У щоденному пеклі прикордонного виживання, де межа між життям і смертю вимірюється секундами прильоту, триматися допомагає лише те, що неможливо знищити жодним калібром, — абсолютна, безкомпромісна любов до свого дому.

Без пафосу й довгих промов, цей внутрішній компас очільниці громади Людмили Бірюкової вмістився у короткий, але пронизливий девіз на її особистій сторінці у фейсбуці: «МОЯ УКРАЇНА. ЛЮБЛЮ ЇЇ. КРАПКА.

У цих кількох словах — уся філософія прикордоння. Тут немає місця сумнівам, довгим дискусіям чи півтонам. Коли твій дім руйнують на очах, ця поранена, але жива любов стає головною бронею.

Для Людмили та тисяч її земляків це не просто статус у соцмережі — це щоденний вибір залишатися, боротися, рятувати й відроджувати життя там, де ворог хотів залишити лише пустку й попіл. Коротко, міцно і назавжди. Крапка.

Читайте також:

На межі: як Краснокутська громада перетворила виклики війни на управлінський креатив

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.