Чому підполковниця Оксана Іванець буває на нулі, потрапляє під обстріли, але знову і знову їде на фронт… Та іноді стає як розлючена кішка

Пише про захисників та захисниць, що боронять Україну, розповідає про катування українських військових у російському полоні.  Її матеріали вражають моторошною правдою війни.

Вона фіксує злочини російських окупантів, щоби про них дізнався  весь світ, а також щоби оприлюднені нею факти стали доказом геноциду  росіян проти українців у міжнародних судах. В країні-агресорці її записали в «пособники карателів».

Значить, зброя її стріляє влучно!

А ще вона мама п’ятьох дітей, двоє з яких всиновлені. І зараз отримує третю вищу освіту.

Про найстрашніші  та найважчі моменти з початку війни, про випадки, коли могла загинути, про службову кар’єру жінки, яка працює серед чоловіків, про людську гідність і достоїнство та про сексизм на службі і приниження за статевою ознакою, а також про те, як з цим боротися підполковниця Оксана Іванець розповідає «Громаді».

 -  На світанку 24 лютого 2022 року мені зателефонував  брат: «Оксана, нас бомблять! І вас бомблять! Почалася війна!».

Брат також військовий, він служить під Києвом. Я кажу, не може бути! У нас тихо.

Оксано, вас бомблять!

Я вийшла на вулицю. Вибухів не було, вогню  теж ніде не видно. Але раптом обернулась і побачила, що в нашому будинку, де живуть військові, скрізь світяться вікна – чоловіки всі їхали на службу.

Я увімкнула інтернет, і перше, що побачила: у Харкові лунають вибухи. Зараз, на жаль, ця фраза стала  звичною, але тоді вона викликала шок.

Ворог заходив на Харків з іншого боку міста. Тому у Пісочині, де у службовій квартирі Оксана Іванець мешкала з великою родиною, на той момент була оманлива тиша…

Вона розбудила родину. Дуже боялися з чоловіком за безпеку дітей. Рішення ухвалили миттєво. Швидко зібрали документи, дітей, двох котів та собаку і двома машинами вирушили до близької подруги Оксани у селище під Полтавою. Але селище було недалеко від Сум, і Оксана боялася, що з цього напрямку можливий наступ.

Далі був Дніпро. Там був страшенний людський натовп, всі хотіли евакуюватися. На третю добу Оксана посадила  дітей з чоловіком у потяг, що йшов до Львова. Звідти її  родина виїхала в Польщу.

- Я подумки попрощалася з дітьми і чоловіком, - це і досі їй  дуже болить. - Вразило, що всиновлена донька Варя, їй було тоді 8 років, дуже сильно кричала за мною, хапалася за мене. Аби якось заспокоїти її, я казала, що приїду до них, але розуміла, що це війна, і ми могли не побачитися…

Почалося незвичне життя без дітей і чоловіка…

Зараз старшій доньці Владі майже 19 років, вона ще до війни навчалася у Польщі.

Сину Олексію 14 років, Варварі та Івану по 11, Андрійкові – 8 років.

Всиновлена Варя та Іван одного віку, тому їх записали, як близнят, щоби не виникало зайвих питань. Андрійка та Варю, яка має особливості розвитку, взяли з сиротинця.

- Варя у нас вже  9 років, їй  було два рочки, коли ми її всиновили,  - розповідає Оксана. - Андрійкові був  лише рік, він в родині 7 років.

- На початку війни, коли родини поряд не було, аби не збожеволіти, я з головою занурилася в роботу.

Я працювала, працювала, працювала. Без вихідних. Сил вистачало лише дійти до ліжка і заснути.

Я бачила, які страшні злочини коять росіяни, документувала їх в своїх матеріалах, щоби злочинці були справедливо покарані в міжнародних судах, - ділиться Оксана. - А ще щоби, швидше минав час. І не лізли важкі думки в голову.

В той час  Маріуполь, в якому  я кілька років працювала спецкором, і з якого я повернулася у Харків за два тижні до  початку великої війни, опинився в облозі.

Вона щоразу заглядає в очі смерті, буваючи на нулі. Тому…  ніколи не відмовляється від кави, чаю або туалету на лінії фронту.

 - Ці 3-15 хвилин неодноразово рятували мені життя, - посміхається підполковниця. - Це було майже кожного разу. Я затримувалася, і обстріл вже закінчувався. Або я тільки заходила в укриття і обстріл розпочинався. Кава, чай і туалет мене не раз рятували.

Оксана Іванець розповідає про один з таких випадків.

-  У квітні 2022 року росіяни почали дистанційне мінування Харкова і Харківської області «огірками». Це  міни зеленого кольору та видовженої форми,  які дійсно схожі на огірок.

І  от я спілкуюся з хлопцями з тероборони, а  вони кажуть, поїхали, ми тобі покажемо ці міни. Вони поблизу позицій лежать.

Добре, кажу. І відправляюся в туалет. Це ключовий момент! Ми сідаємо у броньовану машину і їдемо на позиції. Не доїжджаємо  до позиції метрів 300, і бачимо, що по тій позиції працює танк.

За логікою  ми мали бути  вже там, на позиції, тобто під обстрілами, аби не моя затримка. Тоді були два складних поранення, в обох бійців була ампутація.

 

Ми почали розвертатися. Машина була броньована, важка дуже, коробка перемикання  передач  просто не витримала і задимилася. Двигун заглух, і ми не могли зрушитися з місця… Кілька разів намагалися завести машину, і з якоїсь спроби це вийшло, але рухалися  ми дуже повільно.

Їхали десь 20 км на годину. Раптом я обертаю голову  і бачу «приліт» на тому місці, де ми щойно стояли.

Ми виїхали з під обстрілу. Комбат  мені  пізніше сказав, що це був той момент, коли він нічого не міг контролювати. І додав, жартуючи, що тепер я буду їздити з ними весь час, маючи на увазі мою затримку перед виїздом.

Потрапляючи під обстріли, я завжди думаю, якщо що, то нехай мені відірве ногу, але тільки не руки. Бо руки потрібні мені, щоби знімкувати війну і  далі писати про неї.

-  Щоразу 1 березня  згадую обстріли Харківської облдержадміністрації. Мій мозок не одразу сприйняв, що оця  ракова пухлина «руского міра» поширилась за межі Донбасу і дісталася Харкова.

Розуміння, що прийшла велика війна, сталося тільки після ракетних ударів по центру Харкова, - розповідає Оксана Іванець. – Після ракетного удару  по облдержадміністрації я приїхала на місце події,  і мене вразила немолода пара, яка шукала тіло, мабуть, своєї дитини.

Вони заглядали під ганчірку, якою були вкриті тіла, і щоразу видихали. Не він… Або не вона… Я не знаю, чи знайшли  вони  своїх рідних серед живих чи мертвих, але ця картина ще довго стояла  мені перед очима.

А потім була Гроза — село на Харківщині, де внаслідок ракетного удару росіян загинуло 59 людей. Пів села, в якому жило 120 осіб.

Вразили розірвані людські тіла. Тулуб без голови і без кінцівок…Молода жіноча рука з червоним манікюром. Потім стало відомо, що це була рука дружини сина військового, якого ховали. Там вся родина загинула…  

Але вперше і востаннє вона заплакала на виїзді, коли побачила обгоріле тільце немовля.

-  Вразив саме цей дитячий кулачок, - розповідає Оксана. - Він зберіг свою форму, крихітні пальчики… Ця трагедія сталася у Харкові, на Немишлі, коли шахед  вдарив по нафтобазі.

Вогонь тік по вулиці рікою, запалюючи як сірники будинки, забираючи життя людей. Мені важливо було туди поїхати, тому що  на цій вулиці живуть мої куми. Їм просто пощастило, що вулиця має нахил, і вогняна ріка пішла іншою частиною вулиці.

Тоді загинуло молоде подружжя і троє маленьких хлопчиків. Найменшому було 10 місяців, середньому – 4 роки, старшому – 7 років.

 -  Дуже часто, коли не спиться ночами, я думаю про ту родину. Уявляю жах мами і тата, коли вони метушилися по усьому будинку, намагаюсь врятувати від вогню дітей. Остання дитина була 

знайдена окремо. Чоловік був в коридорі. Мама з двома дітьми була знайдена у ванній. А третю дитину дуже довго шукали, думали, що вона згоріла, тому доведеться просіювати увесь попіл. 

А потім її знайшли під столом. Я постійно думаю, як це, коли ти розумієш, що не врятуєшся ані ти сам, ані твої діти.

Ці думки, цей обгорілий кулачок, крихітні пальчики не давали їй спати і жити.

-  Саме після цієї трагедії я вирішила звернутися до психолога, бо вже не могла вивозити цей жах сама, - зізнається військова. – Зараз я проходжу курс психотерапії.

- Запам’яталася історія, як молодий військовий утопив танк, щоби він не дістався оркам. Потім він  разом з бійцями перепливав  водосховище на Старому Салтові, а це був березень місяць.

Потім разом з побратимами  він дістався до одного з них додому. Там вони кілька днів   сушили військовий стрій, відігрівалися.

Потім виходили  до наших якимось полями, стежками, щоби не потрапити до орків.

 І вдало вийшли. І я написала про це матеріал. А потім я дізнаюся, що через місяць його не стало… Пройти таке пекло, вижити. І загинути… Пряме потрапляння в танк. У мене багато друзів в полоні. І я дуже на них чекаю.

Зараз  підполковниця Оксана Іванець  працює у Києві, вона очолює відділення спецпроєктів агенції Міноборони “АрміяІнформ”. Як військова журналістка продовжує писати про війну.

А розпочинала вона службу  прикордонницею. Спочатку була  офіцеркою на пункті пропуску «Гоптівка» в Харківській області.

- Я була лейтенанткою, і мені казали, що я тупа курка. Мені постійно казали це просто в обличчя, - розповідає вона. – Я дуже вдячна цим людям, оскільки вони вибудували всередині мене стрижень.

Я всім постійно доводжу, що я не тупа курка, що я можу бути не гірше за чоловіків, а іноді навіть кращою за них. Що кар’єру жінка може зробити не своїми принадами, а завдяки наполегливій праці та професійним здобуткам.

Я в професії  завжди доводила всім, що жінка може бути офіцером. Що людина, яка служить в армії, не має статі.  

Її професіоналізм визнавало вище керівництво. Вона неодноразово отримувала нагороди кращої спеціалістки з прикордонного контролю, бо добре знала нормативну базу та нюанси професії.

Її кривдник на той момент був капітаном, невдовзі став майором. А закінчив службу генералом.   

Після «Гоптівки» був залізничний пункт пропуску, потім  був аеропорт. Далі вона очолила пресслужбу Харківського прикордонного загону. Піком її кар’єри  стала посада помічника начальника Східного регіонального управління  Держприкордонслужби по роботі з пресою.

У прикордонній службі  вона була єдиною жінкою на такій посаді. Всі інші помічники начальників регіональних управлінь були чоловіками.

У серпні 2016 року Оксана Іванець отримала звання підполковниці.

А у 2021 році  звільнилася з прикордонної служби. Звільнилася в нікуди…

-  Я звільнилася, коли генерал брудно натякнув мені, в який саме спосіб я роблю кар’єру, - розповідає Оксана Іванець. -  Він мені так прямо не сказав, але я в його словах це почула.

Він багатозначно  мені натякнув: про вас стільки чуток і розмов ходить! Мені так боляче було… Я знаю скільки сил, терпіння, наполегливості я вклала в свою кар’єру.

Я дуже емоційна людина, тому я одразу написала рапорт, в якому заявила, що у його натяках я бачу дискримінацію за  ознакою статі, вимагала вибачення. Інакше я залишаю за собою право звернутися до радниці міністра МВС з гендерної політики.

Він цей рапорт прочитав. Дуже великий скандал був. Потім він погрожував, що зачитає  мій рапорт на нараді командування. Кажу, читайте, я дам цьому рапорту подальший хід. Я розумію, що я не зможу перемогти в цій війні з вами, тому що ви - генерал, але розголос цій справі  я дам.

Якраз на той момент, це 2019-2020 рік,  дуже активно піднімалося саме гендерне питання. За моїми плечима на той момент  була преса, і  справа могла отримати гучний резонанс.   

І він все ж одумався, не став зачитувати  рапорт на нараді, потім вибачився, кажучи, що він зовсім не це мав на увазі. Але ж я розуміла, що чоловіки дуже злопам’ятні, і служити  мені далі він не дасть.

У мене якраз закінчувався контракт, і я в лютому 2021 року звільнилася зі Східного регіонального управління  Держприкордонслужби. Тоді мені запропонували бути спецкором в агенції Міноборони АрміяІнформ.

-  Це було на початку 2022 року, я була у відрядженні в зоні ООС, якраз минули тільки новорічні свята, і я приїхала в один з батальйонів, - розповідає підполковниця Оксана Іванець. -  До мене виходить майор, чи хто, я  вже не пам’ятаю, швидше за все не дуже тверезий, зі словами: «О, баба! Підполковниця! Це ж кому ти дала, що підполковниця!»

 

На той момент я була як розлючена кішка. Я дала йому ляпаса по пиці. Нас розтягнули. Він був ошелешений. Він хотів принизити  мене, а сталося так, що я принизила його.

Потім я звернулася до командира бригади, щоби провели з ним, як то кажуть, «бесіду». Командир бригади пообіцяв. Можливо щось йому там сказав, але вибачення я не почула.

Наскільки гендерна нерівність, приниження за статевою ознакою поширені сьогодні у війську та силових структурах?

-  Знаю, що  генерал, через якого я звільнилася з ДПС, ще багатьох жінок внутрішнє зламав, чимало з них через сексизм  звільнилися, -  зазначає Оксана Іванець. -  Стосовно Збройних Сил, я не бачила таких випадків. Я приїжджаю туди лише як журналіст, але мені ніколи ніхто не жалівся. Навпаки, я бачу наскільки у нас дівчата бойові, знаю, наскільки їх поважають у війську. 

Юрій Бутусов писав, що у нас є дівчина, що вже  навіть штурмує. Особисто я не бачила, але думаю, що, звісно, на якомусь рівні це є.

Втім, іноді жінки  самі дають  для цього підстави.

- Треба спочатку довести чоловікам, що ми можемо виконувати обов’язки не гірше за них, - вважає вона. -  А не шукати відмазки, що сьогодні на стрільби з автомату не поїду, бо у мене манікюр новий, або у мене критичні дні, тому на роботу сьогодні  я не піду. Такі факті є. Коли я служила у Держприкордонслужбі, жінки в основному не виїздили на стрільби.

- Отже, треба спочатку змінити відношення до служби  самих жінок, можливо тоді зміниться і ставлення до них самих.

 

Має щезнути також таке явище, коли  офіцери влаштовують своїх дружин на «теплі» посади і вимагають до них «особливого» ставлення. Якщо ми всього цього позбавимося, коли у війську та силових структурах чоловіки і жінки  стануть рівними щодо  виконання  своїх професійних та службових  обов’язків, тоді зникне гендерна нерівність  та приниження  жінок за статевою ознакою.

Вразило те, що Оксана Іванець, висока професіоналка, підполковниця, мама п’ятьох дітей не боїться щиро розповідати про себе. Чому?  Тому що  вона вільна від соціальних стереотипів. 

Тому що вона розриває шаблони.

Поки вона служить в ЗСУ, її чоловік опікується п’ятьма дітьми, Оксана не приховує, що саме вона утримує  сім’ю. Дмитро, викладач англійської та китайської за фахом, пішов з роботи, щоби дружина  могла служити.

-  Чоловік мене завжди підтримує, - зазначає  вона. - Він знав, на кому одружувався, і зараз  знає що я не можу всидіти на одному місці. Я завжди кудись мчу, їду, лечу. А в нього добре виходить розумітися з дітьми. Він мій надійний тил. Я дуже це ціную. І  дуже вдячна чоловікові за те, що він дає мені можливість служити Україні.

Читайте також:

«Тіні забутих предків»: відтворювати українські символи та звичаї хотіли без жодного українця