«Тіні забутих предків»: відтворювати українські символи та звичаї хотіли без жодного українця

Край, забутий Богом і людьми, писав колись  про Криворівню Михайло Коцюбинський  у «Тінях забутих предків».

Діставатись до Криворівні і сьогодні треба трьома видами транспорту. Залізниці  до села  і нині немає. Найближча залізнична станція Ворохта за 40 км гірських доріг від Криворівні.  Отже, спочатку поїздом до Ворохти, далі автобусом до Верховини, звідти  ще маршруткою - до Криворівні.

Закохавшись колись у  мальовничі Карпати і Криворівню, перебуваючи під враженням від звичаїв, побуту, обрядів та співу Гуцульщини, Михайло Коцюбинський  1911 року написав знакову для української літератури  повість «Тіні забутих предків».

А 50 років по тому Сергій Параджанов у Криворівні зняв культовий фільм «Тіні забутих предків».

У 1965 році фільм отримав першу золоту медаль в Аргентині. Шедевр потрапив до Книги рекордів Гіннеса за кількістю міжнародних кінонагород: їх аж 39, з них 28 —  кінофестивальних й 24 — це гран-прі з 21-ї країни світу.

«Тіні забутих предків» увійшли до двадцятки найкращих фільмів світу за всю історію кінематографу. Гарвардський університет додав стрічку до списку обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Фільмом захоплювалися Мартін Скорсезе та Федеріко Фелліні.

Цього року Україна  відзначає 100-річчя з дня народження Сергія Параджанова і 60-річчя фільму «Тіні забутих предків».

Я нарешті у Криворівні… В хаті-ґражді, в якій відбувалися зйомки  уславленого на весь світ фільму «Тіні забутих предків». А старовинна хата і ґражда  ніби машина часу, що переносить у минуле століття…

Переступаю дерев’яну браму під дахом, що веде у  замкнуте подвір’я ґражди. Тут, у брамі, Іван в останнє прощався з матір’ю, коли вирушав з хати на полонину на заробітки.

Завмираю на мить: перед очима та щемна сцена з фільму…  Плач матері, яка вже ніколи не побачить сина.

Ґражда насправді  виглядає як фортеця. Усі будівлі на обійсті: хата, хліви, комори, розташовані у ґражді по периметру, і обгороджені високим дерев’яним парканом - ґраждою. Всередині — двір. Тут на подвір’ї Іван порався з ягням. Лише тоді  у фільмі була зима. А зараз літо…

-  Нагинайтеся нижче, аби не зачіпити, головою одвірка, - попереджає пані Василина, доглядачка музею «Хата-ґражда».

Вступаюся до хоромів. Так гуцули називають сіни. Під стіною  навпроти вхідних дверей  і досі стоїть та дерев’яна діжка, в якій жінки мили Івана, готуючи його до весілля. Бо за шість років поневірянь на чужині мати його померла, і нікого не залишилося з його роду. У святочній кімнаті під вікном впізнаю лаву, на який у фільмі лежав, склавши руки на грудях, вбитий барткою (дерев’яним топірцем) мольфара Іван. 

Знайома скриня з кінофільму. А на стіні – те саме  ярмо, яке Івану та Палагні одягали на весіллі. Хочеться торкнутися його рукою. Тактильно доторкнутися до минулого… Відчути шалену енергетику «Тіней…»

Це - хата гуцулки Параски Харук, яка прожила в ній 103 роки, і мала 13 дітей. Коли знімали «Тіні забутих предків», бабці Парасці йшов 102-й рік.

Франко любив слухати  її  гуцульські леґенди, міфи та історії, сидячи на лаві біля одвірка.

Пані Василина розповідає про прабабцю Параску, яка була майже ровесницею Франка, зйомки кінофільму, акторів. Розповідь її настільки магнетична,  що неможливо її  перервати, аби щось перепитати, бо, здається, пропустиш щось неймовірне або надважливе.

Василина Зеленчук - дружина правнука бабці Параски. А ще  наукова співробітниця Івано-Франківського краєзнавчого музею. І  - доглядачка музею «Хата-ґражда», в якій відбувалися зйомки культового фільму.

Хата-ґражда Харуків була побудована 1858 року на присілку Заріччя села Криворівня. У 1963 році це була найстаріша дерев’яна хата  в селі.

-У фільмі «Тіні забутих предків», ця хата «зіграла»  оселю головного героя  Івана Палійчука, - розповідає  пані Василина. - Тут хлопець жив із народження й до свого весілля. Знімання  у цій хаті відбувалися протягом  1963-1964 років.

 Ця історія насправді сталася в Криворівні. Коцюбинський не надумав жодного факту, жодного епізоду. Він написав  драму про гуцульських Ромео і Джульєтту, яка сталася у Криворівні.

Повісті судилося стати відомою на весь світ, та ще й прославити гуцульський люд. Під час знімання прабабця Параска, що твердо дотримувалася обрядів і звичаїв гуцулів, повсякчас втручалася Параджанову у фільм, аби все було по-гуцульські. То Параджанов  їй все  казав:

«Бабусю, буде все по-гуцульські!»  

-  Параджанов весь час наголошував, що якби він жив у готелі, а не в гуцульській хаті, і не мав  би такого актора як Іван, не було би й цього фільму, - розповідає пані Василина. - Він ретельно вивчав звичаї  та обряди гуцулів. Бував на гуцульських весіллях.

Звідки  тоді взялося ярмо, яке одягли на Івана та Палагну під час весілля? Адже такого обряду у гуцулів  ніколи не було.

Виявилося, що справа не в обряді чи звичаї, а в алегорії.

-  Параджанов ще у 60-ті роки почув і побачив, як гуцульська жінка тут живе важко, пригноблено, принижено, - розповідає Василина Зеленчук. - По суті, усе лежить на плечах жінки. У нас є таке мудре українське прислів’я: три кути тримає жінка, а четвертий  - чоловік. Якщо він попустить той кут, то все обвалиться.

Так от про ті три кути. Рано вранці жінка має встати, зібрати в бесаги (подвійна торба, яку перекидали через плече – авт.) харчі, бо чоловік відправляється на роботу в бутин.

Це  важка робота  лісорубів в лісі. Пішов  він раненько у понеділок, а прийде аж у суботу. І треба його помити, попрати, приласкати. Далі знову торбу харчів злагодити, бо в понеділок рано він знову піде.

Принижено гуцульська  жінка жила. Замість того, аби подякувати їй, що вона тяжко працюючи  на господарці, де все на ній - і худоба, город, і сіно, і приготування їжі, і прання, зберегла  усіх діточок, а їх було десять і більше, жінка була часто бита чоловіком. Син щось там не послухався, батько карає сина, мама заступається, бо як мама знає, що син не знати що не сотворив. Битий син, бита жінка.  

Так, у вигляді ярма Параджанов показав важке становище гуцулок в горах. Але не лише це. Ярмо символізувало  ще й уярмлення України. Саме так зрозуміли цей художній підтекст в Аргентині, де демонструвався цей фільм  на фестивалі.

-  Якби влада зрозуміла алегорію цього ярма, бо такого звичаю у гуцулів не було, ніхто би цей фільм в Аргентину на фестиваль у 1965 році не відправив. Ніхто  в Аргентині не чув нашої мови, ніхто не знав про нас, але люди так глибоко зрозуміли сюжет і сенс  цього художнього образу, що в кінці встали і кричали: «Віват!».

 

На жаль, кричали не Ukraine, а Russia, - журиться пані Василина. - Ось чому сьогодні проливається кров. Фільм має надзвичайно велику силу і велику правду. Який  ще фільм має стільки нагород і гран-прі? Жоден! 

-  Чи  ви чули?  - тривожиться пані Василина. - Москалі презентували «Тіні забутих предків» на фестивалі «російського фільму» у Парижі. Вони мало того, що хочуть присвоїти все наше, нашу землю, нашу культуру, вони хочуть  присвоїти  ще наше серце.

Пані  Василина в розпачі.

-  Я такого не чула, люди! Я була шокована! Як? Наша мова, наші звичаї і обряди, гуцульські символи, на що не глянь, все наше, українське, а москалі кажуть, що це їхнє  кіно!  - вигукує вона.  

Я розумію розпач  пані Василини. Так виходить, що її  гуцульська хата-ґраджа, що  стоїть тут, у Криворівні, серед Карпат ще від  дідів-прадідів, майже 170 років, хата, в якій знімався  український фільм, раптом стала ніби москальська.

-  Це нечувана зухвалість - демонструвати знаменитий на весь світ  український кінофільм  про гуцулів як частину «російської культури»,  - переймається вона. - Звідки гуцули взялися в росії?

Фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", знятий в хаті прабабці її чоловіка,   дійсно показали на фестивалі російського кіно.  У посольстві України у Франції обурилися фактом привласнення українського фільму росіянами і звернулися до французького Мінкульту. Посольство також  висунуло вимогу до організаторів фестивалю - зняти фільм з показу.

Втім, вони відмовилися, мотивуючи тим, що вони «залишаються осторонь політичної боротьби». До того ж, як зазначили вони, Сергій Параджанов належить  до «російської культури»

Організатором фестивалю російського кіно, який  цього року присвятили пам’яті Олексія Навального, стала асоціація «Інша Росія», що представляє  російську опозицію.

Виглядає, що російська опозиція  аж нічим не відрізняється від путінського режиму, який продовжує цинічно використовувати українську культуру для легімітизації російської агресії та привласнює досягнення інших культур.

Василина Зеленчук розповідає, що знімати історію українських Ромео і Джульєтти, відтворювати українські символи  та звичаї хотіли без жодного українця. Адже за радянського режиму  не могло бути справжньої  української культури, лише сурогат, та ще начинений російськими наративами.

- Івана Палійчука мав зіграти відомий російський актор Геннадій Юхтін, - розповідає вона. -  Лариса Кадочникова, росіянка, зіграла Марічку.

Але у фільмі звучить не її мова, російську акторку дублювала  дівчина з Космача. Тетяна Бестаєва, яка зіграла Палагну - осетинка, також російська акторка.

Юрій Мольфар – Спартак Багашвілі, грузин. І вони  мали відтворювати все українське. Ви бачите, який парадокс!

- І тільки дякуючи Божим силам, на проби випадково потрапив другокурсник Іван Миколайчук, - певна пані Василина. – Бо проби були чистою формальністю, адже усі ролі були вже заздалегідь затверджені, печатка прибита.

Актори вже збирали валізи на зйомки, аж раптом влада оголошує вдаваний конкурс на цей фільм. Параджанов у розпачі, бо за радянської влади, що сказали, те й має бути зроблено. А тут вигадали ще якийсь конкурс для проформи. Низький уклін Параджанову, який зрозумів, що Іван Миколайчук, це не простий Іван, це – геній.

Пані Василина оповідає відому історію про те, що на пробах Миколайчука  Параджанов наказав оператору Юрію Іллєнку, аби він навіть не заряджав плівку. Бо ця роль вже затверджена. А сам пішов  геть зі знімального майданчика.

Юний Миколайчук вразив Іллєнка у саме серце.

«Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко:

Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!

«Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор»,

- згадує Параджанов цей момент у спогадах.

Пані Василина каже, що її вразило, наскільки делікатно Параджанов відмовив російському актору.

-  Я не знаю що він мав на увазі – владу або Бога, але він підняв руку вгору і сказав  до Генадія Юхтіна: «Ви мені пробачте, але звідтам  мені дали іншого актора». Втім, давайте подивимося ваш дубль. Вони сіли, переглянули дубль Миколайчука і Юхтіна, і в цього москаля стало розуму сказати: «Я не зіграю цього!»

І слава Богу, що він це зрозумів! Параджанов казав:

не було б Івана, не було б цього фільму. Бо він був гуцул, він говорив  гуцульською мовою. Він зіграв роль українського Ромео так сильно, що це пішло в  широкий світ, і понині світ захоплюється цим фільмом.

 

Василина Зеленчук майже 30 років працює доглядачкою музею «Хата-гражда». Для неї це не просто музей. Адже в цій ґражді століттями жив рід її чоловіка.

- Сама я живу у хаті, де влітку жив Коцюбинський. А прабабця чоловіка Параска Харук  жила у цій хаті до самої смерті – до 1965 року, - розповідає вона. - При ній жила її дочка Олена.

Її чоловіка, що був  в УПА вбили совіти, він тікав з лісу, забіг у хату, сховався під постіль і там вони його добили. Тому вона доживала тут, у своєї матері.

Прабабця Параска, яка прожила 103 роки, дуже берегла  все своє. Свого часу вона передала доньці зґарду (традиційна гуцульська шийна прикраса-оберіг, що складається з литих хрестиків). Ця зґарда є на фотографії, де весілля йде.

-Зґарда символізувала статок родини. І прабабця казала, котра пані молода, у нас  так звуть наречену, прийшла до вінчання, до церковного шлюбу в зґарді і в  ґуґлі (біла накидка, як сардак), то це прийшла  багачка. І коли прабабця передавала зґарду  своїй доньці, нашій бабці, то вона наказувала їй: не смієш ні продати, на подарувати, ні, Боже упаси, загубити, інакше загубиш свій рід. Кожна дівчина нашого мала вінчатися у церкві у цій прикрасі.

 Ця зґарда та коралі були на Марічці-Кадочниковій у фільмі.

-  Але сталося так, що прабабчині коралі подарували Ларисі Кадочниковій, -  засмучується пані Василина. - Син прабабці Параски, тої, що прожила 103 роки, працював у Боснії. І привіз низку пацерок. Так гуцули називали коралі. Вони висіли отам, де портрет прабабці – від кута до кута.

Ці коралі є на портреті прабабці. Відомий художник  Олександр Коровай так передав коралі - одна в одну. І коли  тут знімався фільм, мама на радощах, що нас покажуть у світ, роздарувала ото дівчатам. Казала усім, от побачите на тій артистці, що грає Марічку, бабчині коралі!

Спадщина пращурів, історична пам’ять роду… Тепер ці коралі можна побачити лише на портреті прабабці Параски. Втім, в руки їх  вже візьмеш… Серце знову  кличе в Криворівню.

Читайте також:

Близько 45 000 книг - жертви російської агресії. Сергій Політучий про те, наскільки важлива книжка та книговидавництво для української нації