Ділитися промінчиками любові, світла і добра. Як українська пісня творить справжні дива…

Наша перша зустріч з Оксаною Пекун відбулася 30 років тому у Харкові. У 1995 році молода  співачка з Тернополя  отримала 2-у премію Міжнародного конкурсу ім. Клавдії  Шульженко, який відбувався у Харкові.

З цього конкурсу і почався її  професійний шлях до музичного Олімпу. По завершенню конкурсу був  запис інтерв’ю з молодою виконавицею в студії Харківського телебачення, де я тоді працювала. Тоді Оксана видавалася мені найяскравішою виконавицею конкурсу.

Минуло 30 років і ми зустрілися вдруге. І знову інтерв’ю. Цього разу у Львові, звідки і розпочався ювілейний тур народної артистки України.

Екслюзивне інтерв’ю Оксани Пекун - «Громаді». Чому  вона спочатку відмовилася від ідеї ювілейного туру? Чи планує виступати у Харкові? Що пов’язує її з Харковом? І які відчуття у неї виникають, коли йдеться про харків’ян?

Якби можна було перемотати життя, як кіноплівку, у зворотному напрямку… Тоді  у квітучому мирному Харкові ми, молоді і щасливі, навіть уявити собі не могли, що  за кілька десятиліть в Україні розпочнеться ця  страшна війна… Кривава, жорстока, безглузда в несправедлива. Що будуть обстріли, повітряні тривоги, покинуті домівки…

І що наступна наша розмова буде  наскрізь пронизана війною… Тому що війна не тільки ззовні, вона болить в наших душах, і вносить «корективи» в творчі задуми і плани.

-  Коли наприкінці минулого року мене запитували, чи буду я робити сольні концерти до 30-річчя творчої діяльності,  я тоді казала: «Ні!» - розповідає Оксана Пекун, така ж гарна, молода і талановита. - Сьогодні в країні війна, багато болю і страждань, у багатьох рідні і близькі воюють на фронті. Але з  іншого боку, людям потрібно звідкись брати сили, відновлювати внутрішній баланс, аби триматися далі. Як бути?

 Я запитувала у військових, перед якими виступала: чи доречні ці концерти під час війни? Вони ствердно відповідали, ділилися, що при нагоді самі слухають музику. І їхня думка стала вирішальною.

- Згодом я  вирішила, що тур буде! - наголошує  співачка. – Бо я хочу поділитися з  людьми промінчиками любові, світла і добра у своїх піснях. Хочу додати людям віри і надії.

По собі знаю, що часом новини прибивають так, що не хочеться йти на концерт. Не до веселощів.

Але українська пісня творить справжні дива! Вона зцілює душу і серце. Повертає зі смутку і жалю до життя, підносить настрій. Українська пісня дарує таку позитивну енергетику, що цієї підзарядки вистачає на довгий час. Вона дає силу далі жити. Нашу пісню, наше слово, наш дух нікому не зламати.

- Львів для мене особливе місто, - признається Оксана Пекун. - Тато викладав тут у фінансовій академії, мої батьки мешкали на Пекарській, власне у Львові мама завагітніла мною, хоча народилася я у Тернополі.

Тур вирішили почати зі Львова, бо Львів - це мій початок в усіх сенсах, Тернопіль – моє  творче сходження. Тур пролягатиме не лише великими містами, але й маленькими містечками. Сьогодні люди скрізь хочуть почути українське.

-  У перші місяці війни я взагалі не могла співати. Не те, що співати, я не могла  навіть говорити! – згадує співачка. - Горло було скуте емоціями.

Цей внутрішній біль, оголений нерв всередині не давали говорити.

У мене в репертуарі є пісня «Дві хмари». Вона  з’явилася ще 2020 року, коли мама була ще жива. Мама тоді  мені казала: «Оксано, ця пісня про війну! Оця чорна хмара наступає… Це буде щось страшне!».

 Вона відчувала війну, бо знала, що це таке. Вона тоді казала: «Не дай Боже війна! Не буде, де навіть хліба дістати!».

Так і сталося. Коли почалася війна, у нас місяць не було хліба. І ми не знали, коли він буде.

Мама пішла в засвіти у 2021-му, я сиділа біля її портрету, згадувала її слова і плакала… У мене в комірчині був кілограмовий пакет борошна, але я його не чіпала, сподівалася, що я спечу з нього паску на Великдень.

З початку війни народна артистка постійно виступає з благодійними концертами.

- Ми часто виступаємо перед людьми, які змушені були тікати від війни на сході України, перед військовими, які зараз на ротації. Найболючіше дивитися  в очі наших захисників, в них стільки суму, стільки болю і тривоги, - не приховує емоцій Оксана Пекун.  -  Я намагаюся вселити в них хоча би краплинку радості, огорнути їх душевним теплом. І коли я бачу, що вони починають посміхатися, це для мене справжнє щастя!

Але найгіркіші концерти, коли співаю перед сім’ями загиблих воїнів. Коли співаю  «Червоною калиною, до твоїх губ знову лину я», а у жінки, що попереду сидить, в очах сльози… Бо вона знає, що цих губ вона вже ніколи не відчує. Коли я співаю, і бачу, як сльози заливають їхні обличчя….

- Я плачу на сцені, - не приховує співачка. -  Я плачу, коли дивлюся в зал, а там люди не можуть стримати сльози. Маріупольці… Я так хочу, щоби місто Марії відбудувалося, і щоби всі вони повернулися додому. І дуже боляче розуміти, що це станеться не зараз…

 - Мені болить, що й досі у публічному просторі звучить російська музика. Як її викорінити? – переймається артистка. - Як викорінити з мозку людей, що це культура ворога, який прийшов нас вбивати?

- Львів мені близький і особливий ще й тому, що наша перша зустріч з чоловіком відбулася  саме у Львові, - ділиться Оксана Пекун. -  Зустріч ця стала знаковою. Я дуже хотіла потрапити до Львова на Всеукраїнський телефестиваль «Мелодія». А Володя був ведучим і автором цього проєкту.

- Якраз я тільки недавно народила донечку, а мені так хотілося співати! Думаю, що ж я сиджу? У мене є три пісні. Три! –життєрадісно  сміється Оксана. – Я їх хочу співати! Я хочу на сцену!

Далі був нестримний екшн.

-  Я терміново біжу до своїх на TV-4 у Тернополі, прошуся: «Будь ласка, візьміть мене з собою! Я теж хочу там виступати!»  - її харизма  та сила волі збивають з ніг.  - Я впросила, вмолила, і директор тернопільської телекомпанії подзвонив на «Міст» у Львові.

 І Володя взяв слухавку! Уявляєте собі? Він взяв слухавку і  по гучному зв’язку каже директору: «Та ну, що це ти мені пропонуєш молоду співачку? У мене тут Віктор Павлік, у мене тут гурт «Скрябін», «Океан Ельзи». А я собі думаю: «Все! Нікуди я не їду!»

Втім розмова закінчилася цілком оптимістично. Володимир Коваленко, засновник цього проєкту, запропонував їй надіслати свої пісні.

-Я поїхала на «Студію Лева», найкращу студію України, до Бебешка  (Володимир Бебешко - український звукорежисер та музичний продюсер – авт.), до Ксенофонтова (Олександр Ксенофонтов - український рок-музикант і музичний продюсер- авт.). Олег Барна зробив мені оранжування. І цю касету, яка була в єдиному екземплярі, я передаю Володі.

На касеті пишу йому: 

Прохання повернути! Єдиний екземпляр! 

- згадує Оксана Пекун.

Для участі у фестивалі треба було заповнити традиційну  анкету. Окрім офіційної інформації, в анкеті був ще  такий пункт: «Чого ви хочете досягти?»

- Я написала, що хочу досягти музичного Олімпу, - поринає у спогади співачка. - Приїжджаю я на «Студію Лева» записувати чергову піню, і тут мені дзвонять і кажуть: «Ви їдете на відбірковий тур!» Боже, яке це для мене було щастя!

Мамі дзвоню, кажу: «Мамо! У мене щастя! Я їду на «Мелодію»! Пам’ятаєш, ми дивилися по телевізору? Я їду!»

Приїжджаю до Львова, заходжу  в приміщення, а там сидять Пономарьов, гурт «Скрябін», Вакарчук, Наталка Сумська, Ірчик зі Львова, Бебешко сидить, Руслана, Павлік. Я сіла з ними. І тут Володя оголошую список, називає мене: «Оксана Пекун!» І дивиться, де ж вона там.

Я підводжуся і йду до нього. І він дивиться на мене… І я дивлюся на нього. Просто в очі один одному дивимося… Мовчки. Це було кохання з першого погляду.

Потім Володя глянув у свої папірці, потім знову на мене і запитав: «Це ви прагнете досягти музичного Олімпу?»  - «Так, я», - відповіла, дивлячись йому в очі. Між нами промайнула іскра! Це була хімія!

-  А далі ми не одразу почали зустрічатися,  - розповідає співачка. - Ми бачилися на якихось тусовках, я часто бувала у Львові, бо записувалася в «Студії Лева». Я часто їздила на концерти, конкурси, фестивалі, і раз по раз Володя їздив  зі мною. Він бачив, що мені потрібна підтримка, а я бачила, що він мене кохає. І я в нього закохалася.

У 1998 році ми переїжджаємо до Києва. Він кидає усе у Львові і ми їдемо до столиці. Цей крок змінив і моє життя. Він став моїм чоловіком і моїм продюсером. Ми  досі разом, і досі один одного підтримуємо, а це дуже важливо у творчій парі.

Оксана Пекун поділилася секретом подружнього щастя.

-  Треба розуміти одне одного. Іноді треба поступатися. У нас дуже часто трапляється так, що  у Володі своя думка, у мене своя. Іноді ми  сперечаємося. І я тоді кажу: «Володя, давай сядемо і поговоримо!» І  завжди… все виходить по-моєму! -  сміється щасливим сміхом. – Бо як тато сказали,  так по-маминому і буде!

- Завдяки Володі я стала тележурналісткою, - розповідає Оксана Пекун. - Володя закінчив факультет журналістики Львівського університету, потім київську журналістику.

І 2008 року започаткував  проєкт «Фольк-music», який десять років виходив на Національному, потім Суспільному телебаченні.

-  Ця програма перевернула все моє життя, - каже співачка. -  Мені по суті довелося покинути концертну діяльність, я майже не виступала.

Я була ведучою і авторкою програми, в яку я поринула з головою, і яка відбирала майже увесь час.

Ми створювали фольклорну програму, шукали по селах фольклорні гурти, які виконували невідомі аутентичні пісні. А потім ці пісні переспівували молоді виконавці, щоби надати їм сучасного звучання.

Щонеділі наша програма виходила, як швейцарський годинник. Ми  тричі об’їхали всю Україну, відновили 1,5 тисячі маловідомих українських народних пісень, а ще на три роки наперед у нас були розписані розвідки по селах.

Програму дуже любили, вона збирала біля екрану ціле село. На нашій програмі писали навіть дисертації. Багато пісень, які ми не видали в ефір, зараз зберігаються  в наших архівах.

Передача була настільки популярна, що знімальну групу «Фольк-music» зустрічали цілим селом ще на околиці.

- Ми в’їжджаємо в село, дивимося, купа машин стоїть і народу багато. Ми не знаємо, що сталося, ми не можемо заїхати до центру села, - згадує Оксана Пекун. - Виявляється, все село вийшло нас зустрічати. Стоїть оркестр,  стоять два ксьондзи, два хори. Люди танцюють, веселяться і кажуть: «У нас Великдень!»

- Українці створили найбільшу кількість народних пісень  у світі – понад 200 тисяч. Жодна  нація у світі не має такої кількості народних пісень, яку створив український народ. Українці – найспівучіша нація, -  пишається  співачка.

-  Я дуже люблю Харків, з великим задоволенням приїду, просто треба, щоби хтось був у Харкові організатором, який це зробить, я буду обов’язково! – обіцяє співачка.

Оксану Пекун з Харковом поєднує ще й те, що у нашому місті жила її подруга, з якою вона постійно спілкувалася.

- Для багатьох українців Харків - це залізобетон», - зазначає вона. -  Це історія спротиву та незламності, сили духу і безмежної любові до свого прекрасного, але зраненого міста, яке вони захистили.

Усій Україні болить, що харків’яни від перших днів війни страждають через руйнівні ворожі обстріли і бомбування.

Моя подруга з Харкова ледь встигла виїхати зі свого  будинку, як біля нього стався прильот.  І таких прильотів поблизу її будинка було кілька. 

Вона кожного разу телефонує і кожного разу питає: «За що вони нас вбивають?» Серце крається від відчаю і болю…

Я всім серцем разом з харків’янами, бажаю їм віри, що ми, українці, переможемо. Інакше бути не може! Господь милостивий і допоможе Україні вистояти!

Цей матеріал опубліковано за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. 

Читайте також:

П’ять «Оскарів» за «кохання» повії із Брайтон Біч до мажора-росіянця…

Якщо вам подобається цей вміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас.