«Душі їх – незрима сила» (фотоспогади)

Спершу мені кілька разів випадало проїздити пасажирським поїздом повз ті місця. Оскільки поряд залізничний переїзд, електровоз сигналив, а за вікном пропливав пагорб, схожий на степову могилу,  хаотично обкладений каменями різних розмірів, між якими пробивалася трава. Залізничний сигнал звучав тривожно, ніби згадка про далеку зиму 18-го і вбитих у тих снігах українських хлопців. Потім до тих згадок додалися зимові фото 2017 року. Тоді харківська фотошкола мандрувала Чернігівщиною. У  маршруті були Чернігів, Батурин і Крути.

Звичайно, ані залізничні вагони, ані паровоз не могли вціліти від років  більшовицько-української війни. Але  схожий транспорт віз оборонців України на станцію Крути. Состав із збірними вагонами і паровозом застиг і нікуди не рухається. Він стоїть не в тупику і не на запасній колії, але йому не вирватися із тих снігів. Життя летить повз нього отим поїздом, що сигналить,  і невідомо, чи попереджає про своє наближення транспорт біля переїзду, чи так вшановує пам’ять полеглих за Україну.

Для меморіалу відтворено перон київського вокзалу початку ХХ століття. По обидва боки перону  –  7 вагонів та платформа із гарматою.  Отака платформа з гарматою чіплялася до паровоза. Майже бронепоїзд. Його комендантом був сотник, гарматник Семен Лощенко, який згодом став полковником  армії УНР.

29 січня 1918 року в бою під Крутами брали участь воїни Першої Української юнацької (юнкерської) військової школи і Студентська  сотня Січових стрільців, тобто студенти і гімназисти.

“Життя можливе тому, що люди існують завдяки безумству...Треба вчинити кілька шаленств, щоб надати людині новий сенс життя”.  Такі філософські цитати знаходжу в музейному  буклеті “Крути”. Безумство, шаленство –  хіба тільки це штовхало юнаків у революційний вир? Між Києвом і  непримітною станцією  –  146 кілометрів.  Тієї далекої зими український уряд бездумно позбувся підготовленої боєздатної армії. Була оголошена загальна демобілізації. Солдати розходилися додому. Збільшовичені, розагітовані полки чекали нагоди вдарити у спину. Студентська сотня від'їжджала з Києва 27 січня разом з юнкерами, але в столиці не знали, що  більшовики вже  на Чернігівщині, у Бахмачі. Їхній наступ на українські  позиції  почався вранці 29-го січня.

Бій відбувався на полі, що відкривається за сучасним монументом, ішов по обидві сторони від залізничної колії. Ідея увічнення пам'яті загиблих під Крутами належить Народному Руху України, Українській Студентській спілці та ряду інших громадських організацій.

До 80-ї річниці подій біля станції Крути представники Всеукраїнського об'єднання ветеранів на чолі з академіком Національної академії наук Ігорем Юхновським встановили на пагорбі 27 пам'ятних табличок з подякою від ветеранів усіх областей України.

Державний прапор, привезений з нашого краю, майорів біля монументу в ті відвідини харківською групою любителів фотографії та історії. Екскурсовод розповіла, що подарований  ветеранами АТО прапор довелося довго прати, бо  не відмивалося написане чорним маркером слово  “Харків”. Але він був важливим, бо передали його з фронту.

Монумент   споруджено 2006 року  у вигляді червоної колони, яка є копією колони університету Святого Володимира в Києві (нинішній столичний шевченківський), бо найбільше юнаків були його студентами. Колону увінчує бронзовий тризуб у лавровому вінку. Автор пам'ятника  – народний художник України Анатолій Гайдамака. 

Перший пам'ятний знак у вигляді березового хреста з вінком із колючого дроту було споруджено представниками Сумщини, Київщини, Чернігівщини і Галичини. За роки незалежності на місці дерев'яного хреста поставили металевий хрест і металеву пам'ятну дошку. Написано було  “Тут Україна береже вічний сон своїх молодих синів, що загинули геройською смертю в борні за її волю під Крутами 29 січня 1918 року”.

Ідея створення музею військової історії саме в залізничних вагонах має світових попередників. Найвідоміший історичний вагон  – французький. У ньому восени 1918 року (того самого, коли 29 січня полягли хлопці під Крутами) було укладено перемир'я між Антантою і Німеччиною, що поклало кінець Першій світовій війні. Влітку 1940-го вагон викотили з музею через розламану стіну, щоб зробити його символом приниження: укладалася угода між гітлерівцями і підкореними французами. Гітлер святкував реванш.

Ідея розмістити Крутянський  музей на Чернігівщині у вагонах початку минулого століття належала художникам Анатолію Гайдамаці та Борису Дєдову. Звичайно, відбулася реконструкція знайдених «транспортних одиниць» різного кольору. Сам музей побудовано на кошти приватних осіб.

Зали музею розташували в чотирьох вагонах. Голубий вагон штабний, там оновлювалася виставка, присвячена учасникам АТО.  В одному з вагонів розмістили копії документів і фотографій  з архівів про реалії Першої світової війни і події української революції, а також документи про народження Української держави, проголошення УНР. Є навіть два великих фото з Харкова 1917 року  – більшовицький і український. На першому переважали чоловіки, на другому більше було жінок.

Другий музейний вагон був санітарний. Така собі лазня на колесах, з камерою для дезінфекції одягу. На вагонних стінах розвішано відтворену тодішню еклектичну форму крутянських оборонців, а також чорні тужурки російських матросів. Але одна шинель грубого сукна збережена з того часу. 

Військового одягу не видавали. У Києві на ту пору був такий розгардіяш, що ніхто й не звернув увагу, як ті юнаки були вдягнені. Видали армійські штани. Взуття власне.

З української сторони керував боєм Аверкій Гончаренко. Він народився на Полтавщині в 1890 році. У 1914 р. закінчив Чугуївську військову школу, побував на фронтах Першої світової війни. Нагороджений Хрестом Георгія з мечами. Все своє життя поклав на боротьбу за незалежність України.  З більшовицької сторони керував боєм Михайло Муравйов. До перевороту восени 1917 року він був офіцером Російської царської армії. Після перевороту командував військами під час наступу на Україну. Відзначався надзвичайною жорстокістю. Але й сам був убитий 1918 року в Симбірську. Яке було співвідношення сил? З української сторони було 400 юнкерів 116-130 студентів. Чого так? У списку було 130, але  хтось захворів, когось батьки не пустили. Хтось злякався і не поїхав, а хтось навпаки казав: “Я їду! Ну й що, що не записаний!” 20 старшин. 16 кулеметів і саморобний бронепотяг. З іншої сторони була майже 6-тисячна армія добре вишколених вояків, які мали свою артилерію і справжній бронепотяг.

Юнкерів і студентів розмістили окремо.   Роззосередити необстріляних між тими, хто вже мав досвід, як тримати оборону,  не захотіли: раптом злякають і тікатимуть студенти, за ними побіжать і юнкери. Фланги не бачили один одного. До вечора українці відбили декілька атак. Учасник бою Ігор Лосський описує: “Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі той наказ переплутано, й студентська сотня почула, що треба наступати. Так що в той час, поки праве крило розпочало відступ, ліве рушило наперед. Можна собі уявити, як ворог скористувався з оголення правого крила й зайшов у тил студентській сотні. В той час смертельно поранено сотника Омельченка, що ще збільшило загальне безладдя. Студенти почали відступ. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, й щасливо дісталися до свого ешелону, який стояв за кілька  кілометрів від стації. Та ж частина, що була ближче до залізничного полотна, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кількох закололи багнетами під час тої невдалої атаки, більшість потрапила у полон”. Семеро із 35 полонених врятувалися. Ігор Лосський описує: “Їх відправлено до Харкова в розпорядження „товаріща” Антонова (якщо не помиляюсь, майбутнього радянського  повпреда у Празі), але, на їхнє щастя, „товаріщ” Антонов у час їх прибуття до Харкова був непритомний від пияцтва. Наших січовиків тим часом помістили в шпиталі, а звідтам уже сестри-жалібниці й лікарі-українці  допомогли їм втекти...”

Спогади залишили  Аверкій Гончаренко, Ігор Лосський. Але спогади учасників різняться між собою, бо кожен бачив бій із свого ракурсу.

Про Аскольдову могилу в Києві та перепоховання героїв Крут у березні 1918-го написано багато. Але ось подробиці, які пронизують душу. Дефіцитні труни були чомусь сіро-жовтого кольору. Щоб їх довезти до станції Крути, їх треба було зберегти. Везли на відкритій платформі. Під час зупинок і заправок паровоза водою труни могли покрасти. Тоді в першу труну поклали солому і лягла людина, і так само в останню. Уявіть, якщо хтось наважився потягнути домовину, а в ній піднімається кришка і визирає людина.  Березень місяць. Отак і від холоду сховалися, і труни зберегли.

Але й похованню на Аскольдовій могилі не було спокою. 1936 року  оголосили: хто має на цій  території похованих родичів, можете їх державним коштом перепоховати. Це має бути просто зона відпочинку. Люди боялися зізнаватися, що там їхні рідні, які загинули в бою проти більшовицької влади. Тому перепоховували власним коштом і таємно.

Серед тих, хто вижив у бою, чимало вчителів і священиків. Юрій Вороний став відомим хірургом. Жив і працював у Харкові. Першим здійснив пересадку нирки. У 1943 році кілька місяців рятував в окупованій гітлерівцями  Новій Водолазі  поранених бійців. Йому допомагали медсестри. Одна з них  –  рідна сестра мого діда. Як усе переплітається  в історії!

Валентин Отамановський  –  єдиний герой Крут,  похований у Харкові. Науковець, член Української Центральної Ради. Він став жертвою сталінського режиму. Останні роки життя провів у Харкові, очолював кафедру латини у медичному інституті.

Про те, як переплітаються дороги в часі  –  мої власні рядки, опубліковані у збірці «Суниці Держпрому» (цикл «Чернігівський фототур»).

***

Змерзнеш іще у вагоні під Крутами. Рейки з-під нього у брухті давно.

Ходять туристи пінгвінами взутими, пересипають міфів пшоно.

Шлик до шлика  –  хлопчаки чи дерева. Синє, червоне, чорне сукно.

Поряд сучасність столично-сталева рветься гудком у щілясте вікно.

Ще натікатиме знада і зрада в чашу житейську непізнаних див.

Час під колеса намівся, нападав, правду неправдою відгородив.

Спить кочегар  –  від вугілля, як мурин. Неперекладений край ідіом.

Сонячна траса Крути-Батурин. Небо над лісом синіє шликом.

Шлик   –  верх української козацької шапки, який звисає вниз. Білі башлики  – елемент форми російського козацтва.  

Учасник бою Ігор Лосський помер ще до Другої світової війни, 35-річним. Його роздумами про те, як бій міфологізують чи, навпаки, усіляко принижують оборонців тодішньої України, вирішила закінчити цю розповідь: “Одного лише не вдасться відібрати, це того чистого, нічим не скаламученого національного ідеалізму, який був у ті часи в української молоді, і висловом якого був бій студентського куреня під Крутами. Якраз спомин про  трагедію Крут мусить лишитись як грізне memento  (“пам'ятай”) нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українства є”.

У назві цієї  публікації «Душі їх – незрима сила» використано рядок із вірша Миколи Щербака «Герої Крут». На виставці меморіального комплексу можна було прочитати фотокопію.  Оригінал зберігається у центральному державному архіві вищих органів влади України. Написаний він у США для Вісника осередку, який іменувався Організація Оборони Чотирьох Свобід України. 

Оборона свободи нашої держави триває.

Слухайте також: 

«Окуповані» з харківцем Миколою Мохом. Не плутати з норвезькою фантастикою https://gromada.group/news/statti/35885-okupovani-z-harkivcem-mikoloyu-mohom-ne-plutati-z-norvezkoyu-fantastikoyu

Будемо раді Вашій підписці в наших соцмережах: Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti

 https://www.facebook.com/gromada.grp

Ютуб: https://www.youtube.com/@pressclubkharkiv6144

Telegram: Contact @gromada_group