Гнат Хоткевич серед героїв нового роману про силу мистецької і військової зброї

Назва роману «Листи забутого життя» може пасувати до багатьох складних  біографій   українських  письменників, журналістів, громадських діячів. Прозаїк і музейник, газетяр, а нині –  директор Хмельницького літературного музею Василь Горбатюк обрав цей символ для розповіді про головного героя свого нового твору. Військовик і письменник, редактор і журналіст – таким був Павло Богацький, видавець журналу  «Українська Хата». Журнал виходив у  1909 – 1914 роках, на його сторінках формувалася  модерна  вітчизняна література. Василь Горбатюк опрацював величезний пласт листування свого земляка з тодішніми відомими діячами, що жили й працювали в Києві й Харкові, потім у Празі й Парижі, Берліні й Мельборні.  Павло Богацький листувався з Володимиром Винниченком, приїздив до Харкова  шукати підтримки для свого видання у Алчевських, співпрацював із Гнатом Хоткевичем. Саме про Гната Мартиновича й шукала я  інформацію, бо народився він у Харкові 31 грудня 1877 року, а життя мав таке, ніби  існував на постійному переході  не тільки до нового й незнаного, а й  до загрозливого суспільному спокою і «ворожого» з точки хору влади хоч імперської, хоч радянської.

«Молодих завзятців цуралися досвідчені й «видатні» українофіли»

З новим, 1913 роком,  молодий журнал «привітала» популярна тоді газета «Рада»: «…нетерпимий і ворожий до сучасних форм літературного й українського життя…на сторінках спеціально ворожого українству видання – в цьому найвлучніша оцінка «Укр. Хати». Ось тобі й знову – свій на свого, щоб чужі боялися. Ярлик «спеціально ворожого»  нагадував швидше ніж у спину. І це на тлі явищ, стримано, але влучно  описав  Симон Петлюра, який тоді був більше публіцистом, аніж політиком.

Перед нашими очима відбувається зсув російського лібералізму в бік великоросійського націоналізму, що переслідує зовсім відверті,  виразні зоологічні цілі. Колишнє «добре обличчя» державної нації набирає іншого виразу, з якого вимальовуються гострі зуби войовничої денаціоналізації.

Перший журнал, який 1908 року прагнув видавати  Богацький, мав коротку провокативну назву «Хрін». Але далі першого випуску справа не зрушилася. Для порівняння згадаю, що роком раніше в Харкові Аркадій Аверченко видавав журнал «Штик». Бути дошкульними у своїй правді хотіли народжені на межі 1870-80-х років Богацький (Поділля), Аверченко (Крим) і Хоткевич (Слобожанщина).

Саме родина Черемських чи не найбільше долучилася до відродження пам’яті Гната Хоткевича, популяризації його спадщини й створення музею у Високому під Хаковом, де він жив перед останнім арештом. Батько – Петро Григорович, доктор фізико-математичних наук, навчався й працював у тій же вищій школі, де фах залізничного інженера здобував Гнат Мартинович. Нині це національний університет «Харківський політехнічний інститут», а на межі 19-20 століть називався Технологічним інститутом.

Хтось колись напише документальну прозу про захоплення долею Хоткевича й музикою (зокрема, скрипкою) Черемського-старшого та  кобзарювання його сина –  дитячого хірурга й паралельно цехмайстра Харківського кобзарського цеху, кандидата мистецтвознавства як дослідника  музичних традицій Костя Черемського.

На цьому фото видніється інший собор – Благовіщинський.  Перший ліворуч з бандурою –  харківський незрячий кобзар Анатолій Парфиненко, учнем і поводирем якого був Кость Черемський. Він тримає диктофона перед кобзарем з Києва Василем Литвином.

Цікаво, що Покровський собор і сквер, де не раз відбувалися  кобзарські концерти, розташовані на вулиці Університетській. Старе приміщення університету часів Хоткевича було неподалік. Там 1902 року відбувалася  кількаденна важлива подія – 12-й археологічний з‘їзд. 25-річний Гнат Хоткевич, який уже мав досвід гри на народних інструментах, організував виступ кобзарів перед науковцями та підготував доповідь, важливу для подальшої популяризації кобзарського мистецтва в Україні.  

Із роману «Листи забутого життя»:

Гнатів батько, Мартин Хоткевич, щоліта працював у купця в Деркачах під Харковом, там жила в теплу пору і його родина. Там Гнатко слухав спів кобзарів, учився від них історії України і згорав од бажання й самому підкорити мелодійні струни, та так, щоб  натовпи слухачів збирати навколо себе. І таки вивчився грати на бандурі.

Із роману «Листи забутого життя» (Богацький і Хоткевич у Києві):

Хоткевич не злякався сенбернарів  на подвір’ї редакції. Сам, у їхньому супроводі, пройшов до будинку. І не встиг Богацький звестися з-за столу,   – став на порозі редакції – у темно-синьому кунтуші, у чоботях-сап’янцях, з бандурою в руках. Мовби з картини звівсь на ноги козак Мамай та й оце  завітав до «Української хати» на гостину.

–     Отак зі Слобожанщини? – кивнув Павло на його вбрання.  

–     Та де там,  – засміявся Хоткевич і задерикувато підбив пальцем

невеличкий підкручений вгору вус. – Я в Києві вже кілька днів.

Галичанка моя дала мені відкоша – до дітей, бач, повернулася, то до кого маю притулитися? Може, ваша «Хата» стане мені рідною?

Хоткевич узяв до рук бандуру, забринів струнами, похитав головою і під тиху музику по-змовницьки мовив:

– Чув, що гарних авторок надбала «Українська Хата».

–     А чому б і ні? Олена Журлива, Галина Журба, Христя Алчевська.

Того дня була спроба активістів встановити пам’ятний хрест на честь полеглих у бою з більшовиками воїнів-героїв УНР. Втілити задумане вдалося аж наступного року. І знову в тих поїздках, у тому протистоянні комуністичній владі були Черемські.

Гнат Хоткевич мав псевдо Галайда, тобто бродяга. На які зібрання могли забрідати Павло Богацький та Гнат Галайда в Києві – про те не так і багато в романі. Автор намагається йти за листами, іншими архівними документами.

Чимало випало поблукати світом Павлу Богацькому, який помер аж під Сіднеєм, в Австралії.  Інакше склалося у Гната Хоткевича.  Існують різні версії, що саме підштовхнуло до арешту вже немолодого пистменника. Називають і передмову до багатотомника його творів, де він у списку знайомих великих людей згадав  Симона Петлюру.

1938 року Гната Мартиновича розстріляли «за участь у націоналістичній шпигунській організації». Ймовірне місце  його поховання – в одній із братських могил в харківському Лісопарку. Згадують про нього й біля пам’ятного знаку  на честь репресованих кобзарів, відкритого 1997 року в центрі Харкова.

«Треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізується почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну».

Симон Петлюра, з листа 1922 року

Із грудневих подій 2024 року.

На 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО в Парагваї було оголошено, що номінація від України «Програма охорони кобзарсько-лірницької традиції» включена до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Представляв українську кобзарсько-лірницьку традицію на сесії ЮНЕСКО відомий кобзар, Тарас Компаніченко, неодноразовий гість Харкова.

Ідея й підготовка номінації належить носіям-практикам. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України підтримали цю ініціативу. Міністр Микола Точицький вручив копії сертифікатів ЮНЕСКО представникам традиції, очільникам Кобзарських цехів Києва, Харкова та Львова, тобто й нашому землякові Костю Черемському.

«Для нас важливий сам розголос з трибуни ЮНЕСКО. Ми можемо розказати про Україну, яка бореться, що в нас існує споконвічна традиція», — сказав український кінорежисер та лірник Олесь Санін. До речі, свій фільм «Поводир»  із кобзарськими історіями він знімав у Харкові.

Закінчити цю публікацію вирішила  фінальною цитатою із роману Василя Горбатюка. Він наводить збережений в особистому архіві текст Сеніорської присяги (тобто розрахованої на людей поважного віку: 

«Присягаюся своєю честю, що робитиму все, що тільки є в моїй силі, щоби бути вірним  Богові й Україні».

Про інших героїв документальної прози письменника із Хмельницького Василя Горбатюка, пов’язаних з Харковом, планую розповісти  окремо.

Читайте також:

Меморіальна дошка на зруйнованому особняку нагадує про спаленого поета 

«І зійде цвіт із кожної сльозини».  Андрій Костинський втратив дім, але не читачів і перекладачів