Меморіальна дошка на зруйнованому особняку нагадує про спаленого поета

Чи встигаєте ви помічати меморіальні дошки на фасадах поруйнованих харківських споруд? Про кого вони нагадують?

Вулиця Чернишевська, 59. Письменницький будинок, який двічі страждав від ворожих обстрілів. Перші втрати 2022 року були не такі загрозливі – вибухова хвиля від Будинку рад  винесла вікна. Але  осінь 2024 завдала більших руйнувань. Серйозно пошкоджений дах. Понівечені  вікна і двері, у багатьох місцях упали стелі із старою ліпниною.

Не згадували сучасники, чи любив під цими вікнами просторої зали сидіти у 30-х роках поет Володимир  Свідзинський, співробітник «Літературного журналу».  За часів редакторства Миколи Хвильового видання  мало назву  «Червоний шлях». Був Свідзінський людиною тихою, самозаглибленою, відстороненою від емоційних літкомпаній. Швидше уявляю його десь за столом з великою кількістю рукописів, книжок, листів і листівок. Так майже завжди виглядали редакційні столи. Закономірно, що саме на  цьому  будинку  у липні 2016 року відкрили меморіальну дошку на честь  поета.

Віктор Андрійович Маринчак тоді цитував поезію В. Свідзінського.

Ось як згадував Володимира Свідзінського поет, в’язень сталінських таборів Василь Боровий (27.09.2024 – 13.11.2014) :

Стояла весна 1940 року. Тоді на Чернишевській – там, де й дотепер харківська Спілка, – була редакція «Літературного журналу». Заходимо. Свідзінський працював у редакції, здається, коректором. Літній, як мені тоді здалося, чоловік зі спокійними манерами. 

Свідзінському тоді не було й 55-ти. У цих стінах обговорювали його нову збірку поезій – тонких за своєю образністю, далеких від барабанності тих років. Бути ліриком, перекладачем іноземних класиків – досить  небезпечне заняття для  «класово сумнівного» вихідця з Поділля.

На фасаді тепер скаліченого війною будинку ніби дзеркально поєдналися меморіальні дошки двох синів сільських священників  –  Василя Мисика і Володимира Свідзінського.  Їхні рідні місця далеко на карті України – Придніпров’я  і Поділля. Але творчо вони поряд в історії украї\нської літератури. Обоє – тихі працелюбні ерудити. Обох наздогнали репресії.

Поповичі   –  єдина інтелігенція, яку могли собі дозволити бездержавні українці, байдуже в російській імперії чи Австро-Угорській. Тому наполягання греко-католиків при унії на тому, щоб панотці не приймали целібат, було для нас доленосним.

Антон Санченко, письменник. 2024 рік

Тож які свідчення є про дитинство Свідзінського? Ось як писав його брат Вадим: «Наша господа з великим фруктовим садом і заливною лукою, темний густий ліс, що починався далі й пролягав у таємничу для нас далину – там розгорталися найцікавіші події нашого дитинства. Незабутня радість, з якою ми зустрічали весну, що приносила з собою пробудження природи. З’являлися у величезній кількості дикі качки, на лузі ходили лелеки, сад наповнювався співами птахів. У нас під впливом цих вражень рано пробудилася любов до природи, яку ми пронесли через все своє життя. Особливо чутливо і глибоко сприймав природу Володя».

Ці слова спогадів наводить  письменник, директор Хмельницького літературного музею Василь Горбатюк.  Його книжка про Поділля в письменницьких долях «У слові – назавжди»  цінна опрацюванням багатьох літературних і архівних джерел.

«Явись мені, коханий саде мій!»

Ця глава із книжки статей Василя Горбатюка   – посвята Володимиру Свідзинському. Уже в Харкові, куди Володимир переїхав 1925 року після поразки української революції, спроб після університетського навчання продовжити мовознавчі й літературознавчі дослідження, з’явився елегійний вірш про три дерева із дитинства. Береза біля брами  «вслід за мною посилала: «Ой роздумайся, вернися!//світ обійдеш, та не знайдеш// ні матері край постелі//ані сонця у порогу, //ані меду на зелині».

Василь Горбатюк розповів про долю садиби  священника Євтимія Свідзінського, поетового батька. У селі Моломолинці неподалік від тодішнього Проскурова (нині Хмельницький)  вже немає ані саду, ані беріз. Хтось тримає там город, та ще верби зеленіють від річки. Стара криниця через дорогу – в заростях бур’янів і памолоді дерев, але із живою водою. Чи не так і поезія знищеного системою автора?

   …І, обчеркнений колом мовчання,

Я глухіше, сумніше горю,

Я горю, як китайський ліхтарик,

 Забутий на гілці в старому саду

Володимир Свдзінський. 1933 рік. Харків

 

Із спогадів Василя Борового, який відбув каторгу вже у післявоєнних сталінських таборах і повернувся до рідного Харкова.

«Спершу я не наважувався кидати завод. Побоювався йти працювати до редакції журналу: ану ж хтось знову почне «стукати», нагадуватимуть мені моє минуле, спокою не даватимуть…

Обізвалася в мені мрія: надрукувати забутого на той час Володимира Свідзінського. Думаю: коли вже кличуть до редакції, то хоча б заради нього я повинен погодитися, ризикнути. І я пішов у «Прапор».

Познайомився з Ігорем Муратовим, який підтримав мене в цьому намірі – повернути літературі Свідзінського. Передмову до публікації написала Марія Пилинська, але попросила не ставити її підпису. Усі боялися підписуватися.

Кінець-кінцем передмову підписав редактор Махненко – псевдонімом Василенко, ні в кого не питаючи згоди. Але головне, що публікація пройшла!»

Отакими були ніби вільніші 60-ті роки. Повторювалося за Свідзінським, «листок на холод скаржиться листку». Після відлиги поверталися ідеологічні холоди.

Найпослідовніше вивчали творчу спадщину поета і вже доступну його слідчу справу 1941 року під кінець століття.

«Свідзінський повертається». Такі заголовки ставали звичними у публікаціях після його реабілітації 1995 року.

Серед головних дослідників і популяризаторів – київська професорка Елеонора Соловей. Саме вона проаналізувала і оприлюднила факти із слідчої справи, упорядкувала, прокоментувала   і видала двотомник його творів (Київ, 2004 рік). Йому ж присвятила  дослідницьку книгу «Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського».

«Слідча справа № 72569»  1941 року  УНКВД Харківської області  на обвинуваченого Свідзінського Володимира Єфимовича, евакуйованого у зв’язку з обставинами воєнного часу з прифронтової смуги і не виявленого в тюрмах.  

Елеонора Соловей пише: «подаю мовою оригіналу з усіма особливостями: следовавший из т[юрь]мы г. Харькова в т[юрь]му г. Иркутск 18/ Х – 41 сгорел в с. Бутырки Уразов. р-на Курс[кой] обл. Таким чином з’ясовується, що місцем загибелі Свідзінського, можливо, є не село Непокрите поблизу Старого Салтова, як вважалося досі, а інший населений пункт».

Непокрите – нинішня Вовчанщина, знову випалені війною місця.  Це село називала мені 1995 року донька репресованої харківської лікарки. Одна й та сама колона «евакуйованих політв’язнів», у якій був Свідзінський. У Непокритому обривався слід цієї лікарки, посмертно теж реабілітованої.   Непокрите значно ближче, аніж Бутирки (нині Бєлгородська область рф), щоб пішки подолати відстань не тільки бранцям, а й їхній охороні. До здачі Харкова гітлерівцям у жовтні 1941 року залишалося кілька днів.  Спалити людей живцем десь у хліві чи стодолі – рішення особливо садистське.

«Нєт тєла – нєт дєла». Чорний афоризм на всі часи.   Справу Свідзінського було припинено, але реабілітація його затягнулася. Довідку його доньці  Мирославі надіслали поштою.

У 1988 році мені не вдалося розговорити цю змарнілу невисоку жінку, яку з конвертом матеріальної допомоги від Літфорнду навідала в лікарні. Літературний фонд підтримував самих літераторів, що довго не мали гонорарів, хворіли або потребували санаторної реабілітації, а ще – найближчих родичів  письменників, якщо  вдови або вже постарілі діти  опинялися у скруті.

Мирослава Володимирівна не промовила жодного слова, навіть «Добрий день». Чомусь міцно затуляла рота рукою, що лякало мене, тоді ще зовсім молоду співробітницю Літфонду. Виглядало, що хоче придушити крик. На  прохання прийти іншим разом відвернулася до мене спиною. Тоді майнули в голові розповіді, що саме заради неї батько залишився в Харкові, бо вона не хотіла їхати  з міста, покидати хлопця, якого кохала.  Мама її померла 1933 року.

«Я виноград відновлення у ніч несу...». Так назвав книжку про свого дядька  науковець із Луцька Анатолій Свідзінський, небіж поета по батьковій лінії.  Чимало сторінок присвятив землякові і директор Хмельницького літературного музею, письменник Василь Горбатюк.

У квітні 2018 року  на Хмельниччині пройшов всеукраїнський літературний фестиваль «ЗЕРНОСЛОВО».  Позичили цей неологізм у ще одного уродженця  Поділля, а потім письменника, який довго прожив і похований у Харкові, лауреата Шевченківської премії Костя Гордієнка.  Символічна могила (кенотаф) Володимира Свідзінського, в університетському сквері Кам’янця-Подільського нагадує, що в 1918-1925 роках  Свідзінський жив у цьому місті. Тоді він був студентом, аспірантом науково-дослідної кафедри історії та економіки, водночас працював архіваріусом. Атмосфера міста надихнула його на збірку «Ліричні поезії» (1922 р.). 

Далі в його долі був Харків, де у ХХІ столітті додалася і вулиця Свідзінського. Досить символічно, що сусідня назва  –  вулиця  Терновий Яр.

Монографія харківських дослідниць Ірини Сметани І Антоніни Тимченко вийшла у Харкові (видавець Олександр Савчук) 2021 року. Вони обидві – кандидатки філологічних наук.

Докторка філологічних наук Елеонора Соловей сприяла  виходу  поезій Свідзінського в Харкові і Кам’янці-Подільському, а в англійських перекладах – в Канаді (Едмонтон – Торонто, 2017 рік).  

Три радості у мене невідіймані:

Самотність, труд, мовчання

Володимир Свідзінський

Чи багато людських занять, які б залишалися в історії на століття, повинні супроводжувати  самотність і мовчання? Поезія точно серед них.  

Як розповідав мені Василь Іванович Боровий, біля приміщення Спілки вони дивилися в 1941 року (фактично напередодні арешту Свідзінського) на заграви харківських пожеж. Бомбардування чи нищення складів?  «Не все згорить»,   –  кілька разів ніби не про будівлі й майно, а про щось своє  сказав мовчазний  Володимир Свідзінський своєму літературному учню.

Не згорів і цей вірш з харківського збірника 1927 року спаленого  енкаведистами поета.  Його  рядки – пам’яті всіх, забраних передчасно війнами.

***

В полум'ї був спервовіку

І в полум'я знову вернуся...

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє.

І там, невідущий, невісний,

Міріадом бездумних частинок

Зустрінуся знову з тобою,

Колись – як і я – живою.

Колажі Ірини Мироненко

Читайте також:

«І зійде цвіт із кожної сльозини».  Андрій Костинський втратив дім, але не читачів і перекладачів

Сліди Попілграду. Світ із запахом  диму й скреготом рейок