Головбух агрофірми із Сокаля - про час і свої вірші: «Бухгалтерія – краса і точність чисел, баланс і рівновага. Поезія – краса і точність слів». Частина 2

Стародавній Сокаль. Часом його заснування називають княжу добу, ХІ століття. 1241 року монголо-татари зруйнували місто, і воно відродилося вже на лівому березі Західного Бугу (на правому відбудували тільки замок, який до наших днів не зберігся).

Наприкінці ХІХ століття  Сокаль іменувався вільним королівським містом і належав до 30 найбільших міст Галичини.

Дві світові війни перетворювали його на місце боїв.

 Встановлений восени 1939 року кордон між СРСР і Німеччиною пройшов по річці Західний Буг, лівобережна частина міста опинилася в Генеральній губернії та була перетворена на окремий населений пункт Забужжя (у повоєнний час поділений на Забужжя і Жвирку, які до 1951 перебували у складі Польщі, а згодом були приєднані до Союзу РСР).

Конструктивістський Костел св. Архангела Михаїла в Сокалі почали будувати до  Першої світової війни, закінчили аж 1926 року, а освятили вже в роки  гітлерівської окупації. Поодаль - Катедральний собор св. апостолів Петра і Павла (належить УГКЦ).  Заклали конструктивістський костел і собор у стилі французького класицизму одного й того 1904 року.

20 км до державного кордону з Польщею. Прикордоння і навіть фронтир, тобто динамічна перехідна зона взаємовпливів, мовно-соціальних рухів і конфліктів.

Рідні місця Любові Бенедишин. Мені на харківському порубіжжі цікаво дізнатися більше про те, що іноді називають «простором змінних цінностей».

Гортаю книжку Любов Бенедишин «Трійчастим нервом».

2017 року авторка написала:

«В долині зла, як на долоні, пасе війна залізних коней».

Йдемо далі за роками, вказаними  під текстами.

2020-й. «На дива – диванна молиться душа». 

2021-й. «Трамбували і перли./Всім здавалось – ще трохи./Насип`али Говерлу,/ а постала Голгофа».

01.03.2022 «Ще трохи – до першого цвіту./ Повторне народження світу./з пекельного чорного болю»

04.03.2022 «Бійся, бідо!/ Все буде добре./ Все буде до…»

13.03.2022 «Нехай без осяянь, знамень/ до неба прожити свій день».

11.06.2022 «Схилилось над аркушем літо: «Ридати не можна радіти».

Продовження дівлогу з авторкою збірки «Трійчастим нервом»

Ірина Мироненко. Ридати не можна радіти. За всі роки повномасштабки де частіше доводиться ставити кому в цій фразі особисто вам? Чи впливає на такий вибір повсякденного налаштування ваша причетність до волонтерського руху, до роботи з переселенцями? З Харківщини у Сокалі хтось є?

Любов Бенедишин. Ох, та кома… вона ніяк не знайде собі сталого місця в цьому рядку. Душа, особливо після страшних новин, які стають повсякденними, бачить ту кому тільки після першого слова. Розум, задля збереження здорового глузду, намагається ту кому хоч якось притулити перед «радіти». Іноді це вдається, частіше – ні…

А от чи є хтось із Харківщини в Сокалі, мені невідомо. Та й волонтерство моє лише в «донатах». Тішуся, що зі скромної реалізації книг «Трійчастим нервом» і «Кульбабове віче» вдалося спрямувати на потреби ЗСУ сукупно 25 тисяч гривень. Розумію, що то в масштабах цієї війни мізерна лепта. Але невеликий тираж, помножений на відсутність промоції (видавала власним коштом), роблять «свою недобру справу», як це не прикро визнавати.

І.М.  До одного з віршів розділу «Слово – трійчастим нервом»    є епіграф – епітафія Григорія Сковороди. Фінал вірша: «Світ мене не впіймав, бо ловив не мене».

Можливо, ви й Сковородинівку з могилою Сковороди  встигли побачити в мирні часи? Бо приїздили на вшанування лауреатів всеукраїнської премії імені Чабанівського. Що найпам’ятнішого згадується з тієї поїздки? Чого ви не очікували від Харкова, Харківщини, а воно тут є?

Л.Б. У Сковородинівці не побувала, на жаль.  А от Лигівку  запам’ятала!

Саме там у вересні 2015 року на Харківщині (на Сахновщині) відбулись урочистості, присвячені 105-й річниці від дня народження Михайла Івановича Чабанівського і вручення премії його імені лауреатам. Я мала за честь бути серед переможців з книжкою «НотаБене». Досі дивуюсь, як наважилась вирушити в таку складну для мене дорогу –  до далекої Лигівки. Після повернення поділилась враженнями з нашою місцевою газетою, популярною на Сокальщині,  «Голос з-над Бугу». У жовтні 2015-го було опубліковане доволі розлоге інтерв’ю. Зацитую фрагмент з архівів, бо нині вже б напевно не все згадалось так яскраво.

Найбільше запам’ятались люди – щирі, відкриті, гостинні, мудрі, талановиті… Дуже сподобалась атмосфера людяності, інтелігентності – починаючи від сім’ї Людмили Лаврової (депутата Сахновщинської районної ради, члена журі), яка радо відчинила свій дім для «мандрівної» поетеси,  і завершуючи дружною громадою Лигівки.

Киянин Григорій Чорний  став тоді переможцем у номінації «Публіцистика».

Саме завдяки людям почувалася затишно під осіннім (осанним) небом Слобожанщини. Побиті «віспою» дороги (як і в нас) – видавались справді минущими і несуттєвими. 

Зрештою чого дивуватись, що почувалась як вдома? Адже я й була вдома – не десь, а таки в Україні! Ті ж глибокі небеса, та ж неймовірної краси природа, та ж мова – українська. А мова там – особлива: жива, колоритна, соковита.  

Відкрила для себе (і, сподіваюсь, для Сокальшини) значущу постать «Лицаря зеленого світу» Михайла Чабанівського, духовні родовища Слобожанського краю, а ще остаточно переконалась, що Україна – єдина.

Також з теплом згадую знайомство і спілкування з донькою Чабанівського Оксаною Хорозовою, з поетом Володимиром Вакуленком.

Ще не можу  не згадати людину, яку я дуже сподівалась побачити в Лигівці, бо наївно думала, що від Харкова до Сахновщини – лиш руку простягни. Тож знаний талановитий поет В’ячеслав Романовський, на жаль, не зміг бути на тому святі особисто, але я відчувала його дружню підтримку тоді (і зараз відчуваю) – і незриму, і ословлену, як ось у цьому його відгуку 2015 року:

«Болем душі, любов’ю серця пише свої твори чудова українська поетеса зі Львівщини Любов Бенедишин. 

Свого часу в Інтернеті, на сторінках «Поетичних майстерень», я натрапив на її вражаючий вірш «Тарас Шевченко». Відтоді з насолодою читаю-перечитую написане нею – і радію глибині думок, свіжості образів, вдумливій точності рядків. Отож радо сприйняв і вістку про присудження Любові Бенедишин літературної премії імені Михайла Чабанівського за книгу «НотаБене». В цій поетичній збірці перед читачем постає майстер слова, що вміє талановито говорити про наболіле, незникоме. Особливо цікаві мініатюри авторки, з небуденними висловами, думками, котрі почасти сприймаються, як афоризми (чи принаймні надовго запам’ятовуються). 

Наведу лише деякі: «Це ж треба десь не мати голови – щоб вистругати довбню з булави!», «Оговтується серце після зради, мов сад після тривалої зими».

І.М. «У справи порину прості./Ше будуть рядки золоті». Вірш датований грудневим днем 2021 року.

Чи важливо для вас бувати в місцях, де народилися чи поховані класики (в Нагуєвичах Франка, в колишній Пан-Іванівці, де спочив вічним сном Сковорода), або ж для вас важливіше перечитувати їхні «рядки золоті», а не слухати екскурсоводів про «справи прості»  видатних особистостей?

Л.Б. Так, мабуть, у кожного автора від душевної (нервової) перенапруги настає мить, коли «Поезія голос зрива: / Важкі мізерніють слова». Тоді найкраще поринути у прості, звичні, буденні справи. Бо з них складається життя. Навіть у видатних особистостей. І буває, якась побутова дрібниця може багато цікавого розказати про людину. Тому колись зачудовано вдивлялась ледь не в кожну річ у садибі Косачів, що в Колодяжному на Волині. Особливі незабутні відчуття – в «білому» будиночку, де жила Леся Українка.

Досі моя мрія – потрапити в Нагуєвичі. Поки що не склалось. Зате з Франком пов'язаний у мене один цікавий шкільний спогад. Чи то в дев’ятому, чи десятому класі (наприкінці 70-х), вчителька української мови й літератури дала нам цікаве завдання: підготувати на урок позакласного читання вірш будь-якого поета зі шкільної програми, але не програмний вірш, а на тему кохання. Чомусь я вирішила пошукати в бібліотеці лірику автора «Вічного револьцьйонера». І була неймовірно вражена і подивована. От саме тоді я відкрила для себе золоті рядки справжнього живого Івана Франка! «Чого являєшся мені у сні…» вивчила на пам’ять, це й тепер один з улюблених.

І.М. «За край відвадила біду», «Десь на краю вини»  –   рядки із заключного розділу «Я тебе проповідую» із  книжки, яку обговорюємо,  Він об’єднує роздуми про почуття  людей, яким судилося чи ні бути разом.

Ви написали парадоксально: «Квітне папороть щороку біля хати».  Те, що було невловимим дивом, святом пошуку й спокуси єдиної ночі на рік, стало буденністю, доступною не в нічному лісі, а за порогом власного будинку. Ви й зараз пишете про почуття і стосунки двох чи фінальний рядок збірки «Ти знову мене відпустив» не має продовження?

Л.Б. О так, парадокси – то моя стихія. А якщо серйозно, то я трішки інакше бачу й тлумачу цей вірш, зокрема, зацитований рядок. Невловне диво, свято пошуку й спокуси  –  це в моєму розумінні те ілюзорне, про яке я говорила, розкриваючи секрети третього розділу. 

Натомість квітка папороті (квітка щастя) біля порога хати, біля родинного гніздечка – це і є те справжнє щастя, яке завжди поруч, щодня і щоночі, але не завжди ми вміємо його помічати й цінувати. Все метафорично, звісно. Як і в завершальному рядку останнього вірша книжки: «Ти знову мене відпустив». Тобто тут явно прочитується: лірична героїня пішла сама («Як сон, віддаляюсь, авжеж»), це її вибір. І цим віршем вона прощається зі своїм Привидом (Фантомом). Гадаю, що цього разу – назавжди.

Час від часу поетеса влаштовує творчі зустрічі  на Львівщині та в інших регіонах. Під час таких презентацій усі кошти від проданих книжок ідуть на підтримку наших захисників.

Також читайте першу частину інтерв’ю

Головбух агрофірми  із Сокаля -  про час і свої вірші: «Бухгалтерія – краса і точність чисел, баланс і рівновага. Поезія – краса і точність слів»