Харків у війні. Що про нього зможуть прочитати поляки?

2022-2023 роки можна вважати найщедрішими за кількістю перекладів українських авторів у Центральній і Західній Європі, а особливо у Польщі. Звичайно, найбільше друкували віршів – своєрідні емоційні щоденники часу. Виходили антології і збірки окремих авторів, публікації в газетах і журналах,  влаштовувалися фести, презентації і наукові конференції. Друкувалися книжки українською мовою для дітей біженців з України. Вроцлавських дослідників культури, історії та психології творчості   зацікавили есеї харківських літераторів, які залишаються жити й писати у Харкові. До повномасштабного вторгнення між нашими містами існувало не тільки авіасполучення, а й зацікавлені творчі зустрічі. Зокрема, міжнародний поетичний фестиваль «Поети без кордонів» неодноразово слухав вірші наших земляків. Проходить він щоосені неподалік від Вроцлава, у мальовничому курортному містечку Поляніца-Здруй.

Україністика у Вроцлавському університеті  як для наукових студій зовсім молода. За кілька місяців до боїв під Харковом відзначили 20-річчя цього наукового напрямку саме у згаданому університеті. Інститут слов’янської філології пропонує там вивчення таких мов і літератур: хорватська (плюс сербська мова), чеська, українська (плюс англійська мова) та – куди ж без неї в Польщі! –  окремо філологія російська. Як  новинка презентується і славістика – міждисциплінарна наукова галузь, що вивчає культуру, історію, літературу, та інші аспекти життя слов’янських народів.

Есеї про Харків у війні, про особистий письменницький досвід давно надіслані до Вроцлава для перекладу. Читачі сайту Громада.груп мають можливість прочитати  нотатки однієї з авторок  в оригіналі, українською. Написала їх поетеса, перекладачка з німецької мови, кандидатка філологічних наук (германістка) Олександра Ковальова,  донедавна – викладачка Харківського національного університету ім. Г.С.Сковороди.  Ілюстративно обрала її портрет, репортажно схоплений  харківським фотомайстром Юрієм Ворошиловим  (світла йому пам’ять) і другом Олександри Прокопівни, який часто фотографував її на різних зібраннях.

Олександра Ковальова

Старий Протей з дитячими очима

Коли 24.02.2022 р. на Харків посипалися бомби, я чітко відчула, як вони летять на мою голову. Летіли, але впали поряд – на аеропорт. По небу це кілька сотень метрів, по землі значно більше. І тут є над чим задуматися, аби зрозуміти багато загадок нашого міста. Яке воно – як по землі? Ця столиця Слобідської України, ця резиденція Харківського Слобідського полку, місто, розташоване на згинах та вигинах сотні більших та менших балок, ярів, ярочків, байраків. Такі пейзажі любив малювати Сергій Васильківський. Якщо я відійду від свого будинку буквально кілька сотень метрів, то літаки, що йдуть на посадку, чіплятимуть мене хвостами за голову (колись вони будуть знову летіти саме сюди – в харківський аеропорт!).

 Трохи відійти від широкого проспекту – і ти вже в глибочезній балці, по якій протікає невеликий потічок, що міг би стати річкою. Трохи далі в межах міста, по цей бік окружної дороги – чималі поля, там влітку колосяться жито-пшениця, золотіють соняхи. На луках, у перелісках та байраках пасуться кози та корови, кукурікають півні. Село селом, вулички за старою звичкою називають слобідками. Звідси до центра міста подати рукою.

З півночі Харків оточений лісами. Знову ж хутір на хутірцеві, межі між селом та містом не вгадуються.  Те ж саме і в самісінькому центрі. Власне, Харків виник на узвишші між двома річками – Харковом та Лопанню. Старе місто-фортеця – це вгорі. А внизу? Понад річками одна слобода переходить в іншу. Те ж саме і на пагорбах. Те ж саме по всьому місту. Коли йдеш старим приватним сектором, здається, що ти потрапив у інші світи. Поряд з євро парканом зеленіє дивний живопліт. Ось відхилилася хвіртка і звідкись з’явилася дивна старосвітська бабуся. Таке враження, що вона була намальована на глиняному глечику (намальована ще дівчиною, тепер щойно зійшла на стежку старенькою бабусею), а глечик лишився висіти на кілку, лише без малюнку.  Такі вулички ховають щось магічне. Жодна влада, жодна військова рать глибини тут не виглибить, денця не дістане. Харків – це не одне місто, це багато різних, химерно розташованих міст, і жоден архітектор світу не зможе вам пояснити, що тут до чого. То на що могли розраховувати численні диверсійні групи, які вдерлися в наше місто наприкінці лютого? Кого і звідки збиралися вони тут вибивати? Де мали намір сховатися?  І головне: хто їх сюди кликав? А хтось таки кликав! І хтось навіть виходив із хлібом-сіллю. У П’ятихатках. Подейкують, що сталося все таким чином: у передранішньому зимовому тумані від одного боку вулиці віддалилася група людей з хлібом-сіллю для «гостей», а від іншого – інша, котра висипала ту сіль у вічі, з одного боку «гостям», а з іншого, – надто привітним господарям. «Гостей» багато харків’ян зупиняло голіруч, навіть тих, що парадно в’їжджали на танках.  При цьому в головах у захисників міста роїлися запитання:  Чому влада не подбала про замінування порубіжжя? Сподівалася, що попереду на нас чекають роки довіри та дружби зі «старшим братом»?  Чому таке велике місто виявилося з оголеним небом над головою?!  Складалося враження, що Харків лишився сам-на-сам зі своєю сирітською долею, як лишався завжди на теренах Дикого Поля. І все-таки знайшлася сила, яка зупинила зухвалу навіжену орду! Ким були ці захисники? Чи хтось назве їх поіменно – цих хлопчиків з джавелінами на плечах?! Такий пам’ятник має стояти біля північних воріт Харкова – хлопчик з джавеліном на плечі. В останні дні лютого люди розгублено оглядалися та прислухалися до всього навколо Містом вешталися російські диверсійні групи, навіть вривалися танки.  Першого березня було завдано потужні удари по найбільшому майдану Європи, вбито до тридцяти і поранено двадцять людей. Будівлю облдержадміністрації  на очах сторопілих харків’ян за одну мить було перетворено на руїни. Чи всі зрозуміли, що ж сталося? Я обережно прислухаюся до розмов «пересічних» громадян. Я ще добре пам’ятаю «русскую весну» 2014, проросійські настрої вирували, якась проросійськи налаштована медсестра з Чугуєва важко скалічила молодого хлопця з ХАІ, який виражав проукраїнську позицію. Мабуть, «гості» на це й сподівалися, навіть не зволивши як слід вивчити ситуацію, а вона за минулі вісім років помітно змінилася. Харків – це дуже непросте місто. Як в архітектурному плані, так і за людським складом, це місто в місті.

Це багато різних міст, це багатоликий Протей, який повертається до кожного іншим обличчям. Найперше обличчя – дитяче. Демографічні проблеми Харків оминали. Голосний життєрадісний сміх – перше, що почуєш у Харкові на вулицях, скверах, на дитячих майданчиках, навіть у ці тяжкі та небезпечні часи.  Тут дитячих садочків, як квітів на клумбі. Тому й бомби сипалися найрясніше саме на садочки, школи, пологові будинки. Інше привабливе обличчя – студентське (у Харкові понад 30 вишів!). Юність, вона завжди захоплює, обнадіює. Це молоде обличчя повернене на захід.

Усі хочуть жити цивілізовано, вчитися в найкращих вузах, досвід «ОРДЛО»* (окремі райони Донецької та Луганської областей)  відлякав  навіть багатьох русофілів. Серед молоді бажаючих жити в ОРДЛО відшукати годі!  Ще жива легенда, що Харків – це робітниче місто. Було, але в новому світі стільки робітників (робітничого класу) непотрібно.  Харків – це місто вчених, інтелектуалів, діячів культури.  Це справді так, але без чіткої державної (української!) підтримки  їхня роль стає все менш помітною. А ще Харків – місто потужних силових структур з могутніми традиціями. Передусім це знаменита Харківська тюрма, описана Іваном Багряним, а ще могутня сіра будівля колишнього КДБ, яке міняло назву, та чи змінювало суть? Ця будівля для багатьох харків’ян є і лишається втіленням жахіть і гулагівського минулого. А ще в Харкові відчутна незборима сила харківських, (як би їх  назвати, аби не образити?) старших і молодших жіночок, яким ще за часів імперії так запудрили мізки, що для них «тьотя Мотя з Курська», яку необачно випустив безсмертний Микола Куліш гуляти харківськими вулицями з її лозунгом «Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной», стала взірцем для самовизначення. (Мабуть, для цієї мети і послав їм путін своїх бурятів). На українофобії будував  усі свої передвиборчі кампанії колишній мер і губернатор Харкова та Харківської області Михайло Добкін, завойовуючи серця саме цих перестарілих амазонок. До речі, у дні війни Добкін раптом висвятися на диякона московської церкви, шукаючи черговий  фіговий листочок, аби ним прикритися…

Багато знайомих покинуло Харків ще  в перші дні повномасштабної війни. Не всі хочуть говорити відверто, де вони і як їм ведеться на новому місці. Почалася велика мандрівка народів, про яку ми щось пам’ятаємо із середньовіччя. Написала вірш:

 Війна. Харків. Евакуація.

Людська міграція – то не пташиний вирій.

Місто розбомблене – люті та болю вираз.

Евакуація – шлях у чуже й невідоме.

В птаха є небо, в небі він всюди вдома.

Хтось залишається рідне гніздо стерегти.

Хтось з павутинок хоче стулити мости.

Поміж безчасся, поміж розірваних пут,

Людська душа не сприймає жорстокість тупу.

Гнізда покинуті, нагло спустілі міста.

З неба не птах, з неба бомба до нас приліта.

Сон загубили покинутих гнізд сторожі.

Шлях одержимих – у смерті й життя на межі!

(Закінчення у наступній публікації)

Читайте також:  103-річна лікарка Війська Польського живе у Харкові

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti https://www.facebook.com/gromada.grp

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/

Читайте також:

Telegram: Contact @gromada_group