Обкладинка книжки Олександра Бобошка
Олександр Бобошко: «Кожен харківець вартий аж трьох небитих, що не знали салтівських негараздів»
Олександр Бобошко – поет, інженер. Він народився в Харкові, на Салтівці, закінчив Інститут радіоелектроніки (нині – Харківський національний університет радіоелектроніки).
Автор книг «Ніч на п’ятницю», «Пора Терезів», «Шукран, Багдаде», «У світі втрат і свят», «Жевріє», «Передспасся», «Біль і чернь», «А вона іще якось вертиться», «Homo homini», «Ще трохи травня!», «Достиглі дички», що побачили світ впродовж 2005 – 2020 років.
Володар Гран Прі міжнародного літературного фестивалю «Просто так» (2007 рік), Гран Прі конкурсу «АВАЛГАРД» (2015 рік), переможець конкурсів імені О.С. Масельського 2013 та 2015 років. Публікувався у часописах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Лава», «Левада», «Слово і Час» та інших.
Для вас погортаю найновішу – дванадцяту збірку земляка «РER ASPERA». Бо є ще важливий привід, окрім її виходу у світ. Нашого земляка відзначено за неї всеукраїнською премією імені Анатолія Криловця у номінації «Філософська лірика» (диплом І ступеня). У репортажі про вручення премій у Рівному (саме на Рівненщині, в Острозькій академії працював поет і літературознавець А.Криловець) сказано: «Олександр Бобошко, володар першої премії серед «філософів», приєднавшись дистанційно, говорив, що розвиток мистецтва, літератури і культури навіть у ці нелегкі часи – це розрада й опора для авторів»,
Інші учасники події не відмовили собі в асоціативній грі: говорили, що премія імені Криловця окрилює.
«Завтра я не прийду! Закохався — і хочу літати. Повідомте керманича: буду на ікарняному». Подивіться на цей неологізм, вимріяний поетом. Знявши одну літеру «л», і в такий спосіб замінивши лікаря на Ікара, він досяг майже космічної мрії — і полетів словом!
Олексій Бінкевич
Так далекого вже 2009 року писав про Олександра Бобошка і його тоді ще тільки четверту збірку старший літтовариш Олексій Бінкевич. Він теж є на зимовому фото з іншого, ближчого до наших днів, зібрання в письменницькому клубі. Перший ліворуч.
Олександр Бобошко любить конструювати ситуації. Не чекав весни, а влаштував у січні розмову про неї, точніше, про вірші, зібрані під навою «Ще трохи травня!»
З новою книжкою він теж прийшов до читачів у холоди. Письменницький будинок у центрі Харкова від листопада 2024 року стоїть серйозно пошкоджений вибухом. Але видавництво «Майдан» продовжує свою роботу. Саме в ньому вийшла філософська лірика «Per aspera». Та й місця в інших частинах міста для зустрічей поетів, бардів та їхніх слухачів існують. Ось як оцей, зафіксований знімком, «Творчий простір на Різдвяній». Беру назву в лапки, бо звучить, як початок експромту з римою, наприклад, «все в тумані».
Олександр – один із активних учасників літературно-мовного клубу «Апостроф», який заснувала взимку 2006/2007 рр. у Харкові поетеса й дизайнерка Лариса Вировець, постійно підтримувала піснями й поезією співачка, поетеса, перекладачка Люцина Хворост (теж, до речі. пов’язана домівкою із Салтівкою). Читав нові тексти і співав дуетом з Люциною на тих зібраннях і Олександр Бобошко. Клуб змінював свої локації, розростався, доки повномасштабна війна не виштовхнула з рідних місць багатьох землячок і земляків. Були спроби відродити зустрічі іншим складом. Але щомісячними, як «Апострофські», вони не стали.
Усе ще буде?
Перш ніж розлогіше цитувати Олександра Бобошка, поділюся важливими для розуміння його творчості спостереженнями з повісті «Нове життя», яка написана в Стамбулі, перекладена українською мовою і майже одночасно з «Per asper» вийшла у Харкові в серії «Книжки війни». Нобелівський лауреат, турецький прозаїк Орхан Памук. Його слова сприймаю епіграфом до мого відгуку на харківську книжку Олександра Бобошка.
«Мені потрібно було знайти людей, схожих на мене, аби врятуватися від нестерпної самотности в цьому новому світі.
Уночі посипав сніг, укрив дахи, підвіконня й тротуари. Розгорнута книжка лежала на столі, й у жахному білому світлі, яке лилося знадвору, здавалася ще чистішою, ще незайманішою, і це водночас робило її страшною».
Орхан Памук
Хоча обкладинка нової книжки О.Бобошка «нічна», у її віршованих оповідях-щоденниках мало страшного для сучасників. Такого прагнення в автора й не було. Ось у тих, хто відкриє її через років 50, буде подив і сумніви: як могли люди жити під постійними обстрілами їхнього міста? Між майже щоденними повітряними сиренами? Їм відкриватиметься страшне повсякдення.
"Щосили кричу, мов відлякуючи вовків, і права рука під ногами шукає камінь".
Ритм цих віршів ніби й схожий на ті, які писалися у спокійніші часи на все тій же Салтівці, але частіше він здається рваним. Рими хоч і тримають строфи ритмомелодикою, але іноді вони нагадують фанеру у вибитих вікнах, розмальовану птахами щастя. Бачила й такі на харківських вулицях.
***
Заночувати в цім районі нема охочих,
хоча і роблять необхідне відомі відомства.
Та рідна хата, все ж, радіє, коли приходжу,
і ніби просить, щоб хоч іноді я навідувавсь.
Новоріччя в харківській підземці кількох років широкої війни розлетілися тисячами, якщо не мільйонами відео і фото. Зафіксоване ще й у римованому привітанні від О.Бобошка.
***Кожен харківець вартий аж трьох небитих,
що не знали салтівських негараздів.
Навесні зеленітиме ще трава — і
будуть мир і воля, і зникне втома.
Новоріччя в підземці: життя триває.
З двадцять третім вас, залізобетонні!
Довелося додати подумки: і з двадцять четвертим, і з двадцять п’ятим.
«Якась книжка. Хтось сів, написав – ілюзія. І нема ради, окрім того, щоб перечитувати її»
Орхан Памук
Це й роблю – перечитую. Іноді просто посміхаюся авторові, його самоіронії.
***
Вже й півсотні позаду. Казати про досвідне наважусь.
Хоч мінімум є (несуттєвий):
дурнуватих тривалих дискусій чи тостів;
і псування паперу, і (трошки) статевий.
Чи й справді досвід – це й про накопичення тостів на презентаціях нових книжок? Хоча спокійно уявляю чергову поїздку поета до іншого міста чи й країни (якби здоров’я та обставини дозволили). Втім це «не на Рейні, не на Марні», як писав Павло Тичина. Це харківські тихі вулиці з особняками чи непоказними приватними будинками з ХХ століття. Тихі колись, до 24 лютого 2022 року.
***
І хотів би відвідати ці колоритні двори,
тільки хвіртки оснащені кодовими замками.
І хотів би про тих, що трагічно так позникали,
а ніхто із присутніх не хоче, щоб я говорив.
У поезії О.Бобошка чимало метафор, пов’язаних із наплічниками як атрибутом мандрівника. Тепер наплічник – нагадування про військо.
«…моститься янгол на лямці на правім плечі».
Олександр на фото в червоній сорочці. Можливо, любить саме цей колір. Поряд – військовослужбовець і літератор, про якого теж розповідала у своїх публікаціях на сайті Громада.груп, Олег Бородай.
Зимовий центр прифронтової області – очима Олександра.
***
Планувати майбутнє наважиться лиш наївний....
Був би впевненим — Їй би життя влаштував медове,
ще й золотого піску б в норовистих річках намив Їй...
Ця тривожна зима демонструє свої білі ікла.
Хтось біжить по ялинку, та більшість — повільно — по ліки
від погодної та й від якихось іще залежностей.
Бо здається, надовго затрималась ожеледиця.
Не забуває автор і про улюблене літзаняття – створення неологізмів.
***
Який кумедний чорно-білий пес!
Хазяйку витяг з теплої квартири,
хоч їй так рано, мабуть, не кортіло
на цей засупермарчений проспект.
Тепер дивитимусь на харківські проспекти з думкою: які вони засупермарчені! Та хай собі будуть такими. Значить, є для кого тим магазинам працювати.
«…і світ — який не є, а остогиднути не устиг ще».
«Хто ці люди, що надумали вбивати тих, які читали книжку? Я не боюся. Якщо ти прочитав книжку, повірив у неї, то тобі, як і мені, немає чого боятися»
Орхан Памук
Пісня про те, як цвіте терен, а дівчині аж холодно від думки, що її обранець поїхав «іншої шукати», недаремно відома в поколіннях 40 плюс. Крізь терник випробувань і страждань веде зима війни багатьох чоловіків і жінок. У нас досі лютий березень. Для кого – від 2014 року, для всієї країни – з 2022-го. Чотири зими. Чотири рядки Олександра – ціла драматична новела.
***
Я б до хазяйки — не тільки на чарку й чай,
а й залишитись із нею хотів надовго.
Так, розумію, для мене вона — дівча.
Надто, на жаль, молодими бувають вдови.
О.Бобошко самокритичний до сучасників чи й самого себе – «позаду багато ганебного». Але рух фізичний і рух думки – його внутрішній щоденний двигун.
***Очі — долу. І просто іди по дорогах занедбаних:
чи ad astra, чи просто per aspera і якнайдалі.
Цей матеріал опубліковано за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.
Читайте також:
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз