Інтерв’ю, яке не відбулося… Не стало Світлани Олешко, відомої харківської режисерки, засновниці та директорки культового театру «Арабески»

Вона після початку повномасштабного вторгнення мешкала у Варшаві і продовжувала ставити спектаклі про Україну в Театрі Польському.

Харківський пресклуб планував зробити  зі Світланою Олешко програму #Знати більше. На цю пропозицію в театрі нам  відповіли, що вона не зможе взяти участь у зніманні. Вона дуже хворіє. Ми не встигли…

Якою була мисткиня в житті  і творчості? Про що мріяла? Що втратили всі ми? Що втратила культура, театр, Україна і Харків, коли вона пішла від нас?

Світлани немає з нами…  Але її сторінка в фейсбуці продовжує жити. І весь час оновлюється. Щоразу з’являються нові пронизливі спогади та щемні розповіді близьких і друзів Світлани Олешко про біль втрати, про те, ким вона була  для них, про її постать, як реформаторки українського театру.  

Востаннє ми бачилися весною, коли я вчергове їхала крізь Варшаву кудись далі на Захід, і Світлана, тоді в розпалі курсу хіміотерапії, бліда й змарніла, але незмінно бадьора духом, захоплено оповідала нам з Олею Ольховою про майбутній мюзикл ( його назва «Харків, Харків» – авт.), хвалилась ескізами костюмів, відео з репетицій і тим, що всі квитки на прем'єру вже випродано, - і на мене знов повіяло духом "Арабесок" 1990-х, їхньою з Жаданом юністю і тодішнім молодим Харковом, що тільки-тільки починав у них впізнавати себе (досі вважаю їхню "Енеїду", яку вони гордо возили по харківських тюрмах і тішилися захватом аудиторії, найліпшою сценічною версією поеми Котляревського!)...

Не моє, звісно, діло оцінювати місце й роль "Арабесок" в історії нового українського театру, хай те роблять театрознавці, але, Боже ж мій, скільки там клекотіло нереалізованого потенціалу, скільки планів і задумів, запханих, з незалежних од режисерки причин, у дальні шухляди, особливо заряснілих із появою на кону головного в її житті Актора - Міська Барбари,

- з сумом ділиться спогадами письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці у фейсбук.

"Для Харкова — це страшенна втрата", зазначає Юліта Ран, письменниця, драматургиня, подруга Світлани Олешко. Вона була великого масштабу людина. Такий театр соціально-політичний, який вона робила, мені здається, в Харкові його взагалі більше ніхто не робив і не робить зараз.

Вона була "незручною", вона була дуже принциповою, завжди наполягала на своєму, але з цього народжувались цікаві речі, якісь нові сенси. "Арабески" завжди були в авангарді й це завжди були Світланині ідеї, її енергія.

«Пішла епоха… Коли це говориш про Світлану Олешко  - це не перебільшення. Чи багато є театрів, які грали по колоніях, піднімали питання Голодомору, Чорнобиля, української ідентичності, ставили театральні постановки сучасних молодих поетів в 90-х, 2000-х, давали вистави за кордоном? – риторично запитує Олександр Колмен Сердюк. 

Коли я вперше почув магічне слово «Арабески», воно завжди охоплювало цікавістю, загадковістю і обовʼязково коментарем: «та вони європейський театр». Тільки - це завжди був проукраїнський театр, починаючи з 1993 року.

На превеликий жаль, ця історія закінчилась, коли померла Світлана…

«Є люди-перехрестя, без яких не було би дуже великої кількості Творчості та Добра. Через них зустрічаються інші люди, вони витягують близьких з депресій, втом, надихають та творять самі. Світлана Олешко була такою.

Все своє життя вона змінювала цей світ на краще. «Арабески», Сергій Жадан, Місько Барбара та ще багато і багато культурних явищ та людських доль несуть на собі відбиток її долі, так згадує про мисткиню Василь Рябко на своїй сторінці у фейсбук.

«Її життя — це епоха боротьби за гідність і культуру, а її смерть — це втрата не лише людини, а й цілої сторінки в історії українського театру, пише у фейсбук Людмила Висоцька.

Театр, який розпочинався як студентський експериментальний майданчик, став осередком новаторства, творчості та духовного відродження. Тут звучали вірші поетів Розстріляного відродження, які виводили на сцену зранену, але нескорену українську душу,

опублікував на своїй сторінці журнал Craft.

«Не стало Світлани… Людини, яка створила Театр Арабески, привносила в театр поезію, повставала проти штучного і заскорузлого, розповідала про Шевельова і Юру Зойфера, про наших закатованих і репресованих. Людини, яка втілювала Харків і була частиною його серця», — відзначила директорка PEN Україна Тетяна Терен.

Театр “Арабески”, який створила і яким керувала Світлана Олешко, починався як студентський експериментальний театр. Він  згуртував навколо себе незалежних українським митців Харкова.

На його сцені оживали вірші поетів Розстріляного відродження — тих, кого радянська влада намагалася стерти з пам’яті українців. Завдяки Світлані ці голоси знову стали звучати для публіки.

Як режисерка, вона створила низку глибоких, сміливих і знакових постановок. Серед них "Червоний Елвіс" , документальна вистава "Чорнобиль™"  та "Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера", яка розповідає про австрійського драматурга, який у 26 років став драматургом-класиком, твори якого і досі йдуть на світових сценах і  вивчаються в австрійських школах, поета-новатора, чиї поезії перекладені на 50 мов світу, журналіста, який передбачив фашизм, який народився і виріс у Харкові, і про якого досі не знають у рідному місті.

Світлана Олешко ніколи не боялася експериментувати.

У 2019 році вона створила спільну постановку театру "Арабески" з харківськими журналістами, яка стала результатом майстер-класів і обговорень книг Тімоті Снайдера "Про тиранію" та Юваля Ноя Харарі "21 урок для 21-го століття". Постановка була присвячена темі постправди — надзвичайно актуальній для нашого часу.

Світлана Олешко народилася 5 червня 1973 року в Харкові. Закінчила Харківський націо­нальний університет імені Василя Каразіна за спеціальністю «Російська мова та література». Навчалась у пересувній академії виконавських мистецтв у Нідерландах і мистецькій школі стратегічного менеджменту у Словаччині. Стажувалась у Польському інституті театру.

Режисерка активно працювала попри важку хворобу.

 У березні 2024 року в Польському театрі імені Арнольда Шифмана у Варшаві відбулася премʼєра її вистави "Харків, Харків". Це мюзикл про театр "Березіль" і його засновника Леся Курбаса. Текст до вистави спеціально написав Сергій Жадан.

Раніше у січні в Польському театрі імені Арнольда Шифмана вона організувала постановку з читанням воєнних текстів українських поетів і письменників - Вікторії Амеліної, Сергія Жадана, Катерини Калитко та інших.

Історія кохання може розповісти про людину значно більше, ніж всі її таланти, успіхи та творчі здобутки разом узяті. Тому що це найвищий стан душі, який розкриває людину зсередини, геть оголює її серце і душу.

Про історію кохання всього життя Світлана Олешко розповіла  в інтерв’ю Іванні Скибі-Якубовій для Craft.

Це була розмова, присвячена пам'яті Міська Барбари, співзасновника та фронтмена гурту "Мертвий півень», одного із засновників українського року, актора театру «Арабески», її коханого, який раптово пішов з життя 11 жовтня 2021 року.

Друзі кажуть, що Світлана так і не змогла примирилася з його смертю…

 Він прокидався першим, слухав радіо Nowy Swiat. Потім заглядав: «Уже кави?».

 

Я могла сказати, що я ще поваляюсь, або так, уже кава.

 

Тоді молов каву і варив у турці. Якщо молоко виявлялось несвіже, він вискакував і біг за цим молоком. Потім було запитання «Ще кави чи вже сніданок?».

Насправді, це був найкращий час кожного дня, тому що я нахабно валялась під ковдрою, пила цю каву і робила німецьку. Йому дуже подобалось, що я стала вчити німецьку. Місько її добре знає, він вчився у німецькій школі. 

Потім був сніданок і справи. Ми ж керували театром і справами всіма. Месенджери, емейли… Якщо польською, то він листувався, це могло бути з моєї скриньки. Щось готували завжди і для себе, і гостей.

Якщо гості, то далі могли бути закупи. Я писала списки, що нам треба, а він уже йшов сам у магазин чи на базар.

Він знав, де він купує м’ясо, фрукти-овочі, я поняття зеленого не мала про це. 

Далі готували та їли разом.

Потім репетиція. Або в «Арабесках», або у нього з Юрком [Єфремовим] у нас вдома. 

Місько Барбара переїхав  у Харків зі Львова 1998 року.

Його дратувало засилля попси, ганьби, сірості, кернесів... Бачиш, він зі Львова дуже свідомо поїхав, за професією, за коханням, і виявилось, що для нього важливіше було з ким жити, ніж де жити. 

 

Втім, шлях до їхнього кохання був непростим.

«Ми жили фактично місяць у Львові. А через якийсь час у нас із Міськом виникли стосунки. Але Місько був одружений, я була заміжня і у мене була дитина, і ми так досить довго цим стосункам пручалися.

А потім — знаєш, може це не типово і занадто відверто — але врешті Сергій мені сказав: «я не розумію чому ти не маєш права жити з чоловіком, якого насправді кохаєш». 

Місько наполягав (одружитися), і так часто, що я у якийсь момент здалась. Та все якось не складалося, то гастролі, то нові вистави… А тут склалося.

Але я сказала, що усе, що з цим пов’язано,— це твоя тема: придбати обручки, одяг, вигадати якусь ідею.

Він усе це зробив, купив мені сукню, замовив обручки, а тоді стався карантин, локдаун, і знайшли час лише у червні. Розписуватися ми мали вдвох, у Трускавці. Там є прекрасний санаторій «Карпати». Там є послуга швидкого одруження, такий собі український Лас-Вегас.

Ну і от, ми приїхали за пару днів у Трускавець, віддали документи у цю контору і попросили не завтра розписати нас, а післязавтра. Там було озеро з питною водою, парк, і ми два дні відпочивали, жартували — хто з нас втече, хто перший загубить обручку. 

І от день шлюбу. Шлюб має бути о 15-й годині, а о 12-й дзвонять із шлюбної контори і кажуть: «Михайле Ярославовичу, ви знаєте, ви сьогодні не одружитесь».

З’ясувалось, що свідоцтво про розлучення, яке він подав, було не його, а його колишньої дружини, і система бачить Міська — одруженим. І вони кажуть: вам треба поїхати до Львова, взяти у суді, який вас розлучав, у архіві, документ, з цим документом піти у РАЦС, вам видадуть там свідоцтво про розлучення. Це триває всього 2-3 тижні. 

І тут, точно як у кіно, він потім сам сміявся, він робить такий жест рукою і каже: «Вір мені!». Вибігає, ловить таксі і їде до Львова.

В цьому таксі починає дзвонити всім друзям: народним депутатам, адвокатам, журналістам, кому можна… І згадує, що у барабанщика, з яким він грав, мама працює в мерії Трускавця: і мама сказала, що ніякий РАЦС не зачиниться, поки Міська не одружать. 

І поки я нервово курила на балконі, дивлячись на лебедів і питне озеро, Місько підняв на вуха пів-країни і коли доїхав до суду на таксі, йому вже несли папірець. РАЦС був недалеко, він біжить із папірцем туди, тоді в банк, і маючи, ці папірці, дзвонить мені — «Вдягайся!». 

І от гості вже тут, я вся гарна стою з його вишиванкою на руках, о 17:00 РАЦС мав зачинитись, о 17:15 Місько вибігає з таксі, знімає футболку, вдягає вишиванку і ми зайшли — і одружились. 

Вони одружилися у червні 2021 року. За кілька місяців до його раптової смерті…

Тепер вони назавжди разом. Як дві половинки одного великого мистецького серця, що зустрілися в інших світах…  

«Вони обидва були занадто світлими, занадто глибокими, занадто красивими для цього дивного світу, і ніби своєю присутністю тут, намагалися виправити всю його недосконалість, написала у фейсбук Тata Kepler. Мені так хочеться вірити, що вони нарешті знову обіймають одне одного, і танцюють на небесній кухні, поки вариться кава…»

Харків сумує…

Читайте також:

Степан Пасічник: «Театр під час війни - це ще один «хаймарс» в бік ворога…»