Степан Пасічник: «Театр під час війни - це ще один «хаймарс» в бік ворога…»

Про це в розмові  відомого харківського журналіста Олександра Швеця із  Степаном Пасічником, головним режисером Харківського академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка, заслуженим діячем мистецтв України в авторській програмі #Знати більше Харківського пресклубу.

-  Звичайно, війна суттєво вплинула на культуру загалом, - стверджує Степан Пасічник. – Війна, так само і як людей, мобілізувала українську культуру.

Про що сьогодні  війна? Чи тільки про територію? Ми розуміємо, що йдеться про знищення України, як держави, про знищення української нації. Російському шовінізму залежить, щоби Україна припинила існувати, як така. І щоби знищити націю, передовсім  треба знищити культуру.

Тому культура демонструє свій спротив. Сьогодні  є таке поняття, як  театральний «бум» в Україні, коли практично в усіх містах театральна культура вибухнула, як бруньки на дереві, що розквітає.

Діячі культури стали на захист того, що ідентифікує нас, як націю, як народ. І в різних жанрах, в різних формах, утверджують те, що ми не маємо програти на культурному фронті.

Розгубленість у театральній спільноті тривала перші два-три місяці.

-  А далі кожний на своєму місці почав шукати, що він може робити корисного  та необхідного для держави і для фронту, - розповідає головний режисер харківського шевченківського театру. - Багато акторів виїхало, трупи в харківських театрах скоротилися до мінімуму.

Але з часом, наприклад, Харківський театр ляльок, крім того, що вони утворили волонтерський хаб, вони почали показувати невеличкі програми у метро, і тим самим підтримувати харків’ян. Згодом до них долучилися актори Харківського театру музичної комедії.

В театрі імені Шевченка вже у грудні 2022 році вийшла вистава «Нехай щастить». Вистава була створена у прифронтовому Харкові саме в той час, коли місто обстрілювали майже щодня.

- Ми їздили з виставою по всій Україні, збираючи кошти на ЗСУ, - ділиться Степан Пасічник. – Вистава стала переможницею міжнародного театрального фестивалю «Гра», як краща вистава на рефлексію російсько-української війни.

Втім,  проблем у харківських театрів вище даху. Можливості театрів  під час війни істотно зменшилися. Вони не можуть ставити вистави на своїх сценах. Мусять орендувати безпекові підвальні приміщення.

Вартість оренди надто висока. І це при вкрай обмеженому фінансуванні. Постійних глядачів через війну стало значно менше, відчутно скоротилася і кількість акторів.

Як це позначається на роботі харківських театрів?

- Харківські театри сьогодні просто виживають, - відверто  розповідає головний режисер харківського академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка. - Актори майже не одержують зарплату, і наскільки мені відомо, така ситуація тільки в Харкові.

У Херсоні, я недавно спілкувався з директором херсонського театру, де ситуація в місті зараз значно важча, ніж у Харкові, але театр там працює і влада співпрацює з театром.

-  У Харкові від початку війни такого не було. Все робилося для того, щоби цього життя у Харкові не було, - переймається  Степан Пасічник. - І мені завжди було дивно: чому?

Навіть виникали у думках якісь не дуже хороші паралелі. Пів року тому був навколо цього навіть якийсь скандал, коли влада виходила з незрозумілими ініціативами. Я бачу, що  у влади просто немає розуміння, для чого  ми є.

І те, що театри зараз працюють і грають для глядача, це швидше попри, ніж завдяки.

І так  триває по сьогоднішній день. Бюджети театрів значно скорочені. Деякі театри не отримували зарплати з вересня. І все, що відбувається у позитивному моменті, це завдяки вірі, надії і розумінню, для чого ми є, самих акторів і театралів.

- Немає в Україні жодного міста, в якому була би така складна  театральна ситуація, як у Харкові від самого початку війни, -  ділиться Степан Пасічник. – Це пов’язано з тим, що ракети долітають до Харкова за значно коротший термін.

Але я тоді  казав і зараз кажу: якщо висловлюватися метафорично, те що робить театр під час війни, це ще один Хаймарс в бік ворога, але на культурному фронті.

Ворог хоче, щоби місто вмерло, щоби ми були перелякані і театральне життя припинилося. А театральне життя – одне з складових, яке утверджує, що ми живі, і що життя попри все у Харкові вирує.

 

-  Протягом трьох років війни ми спостерігаємо, наскільки ми необхідні для харків’ян, - зазначає  Степан Пасічник. –  Відбувся інший, ніж був до війни,  зв’язок глядача і актора, інша комунікація.

І розповів таку історію.

- Коли прилетіла ракета в харківський Епіцентр на Салтівці, у нас в цей день була вистава. І це була комедія. І ми не розуміли, що робити. Бо в місті було оголошено жалобу на наступний день.

Харків’яни весь час дивилися повідомлення, як зростала кількість жертв. І коли ми все ж почали виставу, зі сльозами на очах почали грати комедію, я дуже добре пам’ятаю глядача в той день.

Ми підтримували  його своєю життєствердністю, а він нас своєю підтримкою.

Сьогодні це стало актуальною темою: чи потрібна під час війни час комедія?

- Харківський драматург Олег Михайлов, який подивився одну з наших вистав, сказав, що комедії необхідно тому, що в сьогоднішній час засміятися важче, ніж заплакати. І ця  його цитата стала епіграфом до одного з спектаклів, - зазначає  Степан Пасічник. –   Друга фраза, що стала вже крилатою, належить відомому українському режисеру Андрію  Приходьку, який дуже влучно сказав, що цей жанр потрібний, тому що комедія забирає життя у смерті, вона нівелює смерть.

Які саме теми зараз хоче бачити на сцені  глядач? Чи доводиться вигадувати нові театральні засоби, щоби залучати більше глядачів? І чи взагалі доводиться залучати глядачів?

Таке запитання поставила театральному метру журналістка мережі «Громада. груп» Юлія Щербак.

- В театрі є таке поняття – сучасність і актуальність. Актуальним сьогодні може бути і Шекспір, і підтвердженням цьому є проведення шекспірівського фестивалю, - зазначає Степан Пасічник. 

–  А може бути вистава «Нехай щастить», яка безпосередньо про війну, в якій ми говоримо про це через сарказм, через комедійний виклад, де ми собі дозволяємо насміхатися над тими, хто прийшов до нас з літаками і бомбами.

- В театрі «Post Scriptum»  у колаборації з театром Шевченка ми зробили виставу «Орфей» за проектом і  за підтримки Українського культурного фонду.

У виставі ми підіймаємо тему: чи потрібна  сьогодні пісня, поезія, книжка, театр, 

- продовжує перелік  нагальних сьогодні тем головний режисер театру.

- Вистава має дві частини. Одна за п’єсою Лесі Українки «Орфеєве чудо». Другу частину написала сучасна драматургиня конкретно про сьогоднішній час.

Декілька разів вона навіть переписувала п’єсу, бо ми відслідковували тему, яка була необхідною, і показували виставу на деокупованих територіях Харківщини, у військових частинах. Для показу  саме у військових частинах ми створювали виставу «Нехай щастить». Часом грали  її в лісі на морозі, часом в якомусь спецангарі.

Якщо говорити не про театральний сезон, а  про календарний рік, в театрі Шевченка було поставлено сім вистав.

-  Ми обмежені нашими формами,  бо ми можемо показувати вистави лише у безпековому просторі, - пояснює головний режисер. -  Насамперед, у підвальних приміщеннях, які вміщують лише невелику кількість глядачів. Отже, про великі форми сьогодні  в театрі не йдеться. Коли ще в нас було сподівання, що нам дозволять грати на великій сцені, я зробив виставу у театрі  на великій сцені. Це була п’єса Мартіна Макдонаха "Каліка з острова Інішмаан" .

Ми також відновили зі старого репертуару виставу «Шукайте тенора» режисера Олександра Ковшуна, витратили на це певний час, зусилля, а грати її не можемо. Тому вибір  конкретного репертуару у Харкові пов’язаний з тим, де саме ми можемо  грати виставу.

Якою буде роль театру у процесі повоєнного відновлення? Яка це буде функція? Просвітницька, культурна, арт терапевтична чи щось електорально інше?

Це питання цікавило Дарію Щвець, редакторку сайту новин Високий  «Громада. груп».

-  Я думаю, що театр сам по собі є терапевтичним, і зараз це підтверджується, - наголошує Степан Пасічник. –  Вважаю, що театр зализуватиме рани, що зараз утворилися –відновлюватиме трупи, тому що з тих, хто покинув Харків, не всі  повернуться. Це, по суті, формування нової трупи. Це формування нового репертуару.

А нагальні питання поставить час. Він вже ставить, однак театр не дає відповідей на запитання, які виникають в нашому житті. Він їх  лише озвучує перед владою і людьми. В цьому я бачу місію театру - швидко і вчасно чути ці виклики і реагувати на них в художній формі.

Чому про війну зараз важко говорити? Потрібен час, щоби це переросло в метафоричний і художній вияв.

Чи є мрія поставити після  війни щось таке, чого не було без цієї війни? Можливо вже є сценарії, в яких відіб’ється життя Харкова під час війни. І чим може підтримати театр харківська спільнота – цими питаннями переймається Тетяна Буряківська, редакторка сайту новин Нова Водолага «Громада. груп»

-  Харків’яни підтримують нас всі три роки, - дякує головний режисер театралам. - Вони нас підтримують тим, що кожного вечора з нами.

До сьогоднішнього дня на фасаді театру Шевченка висить банер вистави, прем’єра якої мала відбутися 25 лютого 2022 року.

- Це вже історичний банер, і ми свідомо не знімаємо його з фасаду, - констатує Степан Пасічник. –  24 лютого мала бути генеральна репетиція. В перший день війни актори телефонували мені зранку і запитували: «Степане Володимировичу, чи їхати нам на репетицію?»

- Я знаю людей, які до сьогоднішнього дня тримають квитки на цю виставу, - зауважує режисер. –  І вони чекають  на прем’єру. На жаль, яка вже  ніколи не відбудеться.

На щастя, залишилася відеоверсія однієї з генеральних передпрем’єрних репетицій. Прем’єра не відбудеться, тому що хтось вже пішов з життя з тих акторів, які грали, багато хто виїхав з Харкова, і відновлення вистави неможливе. До того ж, надто змінилися сенси і акценти, змістовні речі, які  звучали в цьому матеріалі. 

Ми придумали, що зробити, аби вистава все таки відбулася, як показ. Тому глядачі, що мають квитки, цю виставу обов’язково побачать. І не тільки вони.

Що в планах?

-  Плани повсякчас руйнує війна. Я мав розпочати роботу над однією п’єсою ще в кінці жовтні. Але актор, який мав грати в ній  головну роль, пішов служити до лав ЗСУ, - ділиться головний режисер. -  В театрі немає такого актора, який би міг грати цю роль, бо ця вистава ставилася на нього. І тому ця п’єса не буде поставлена. А відтак йде пошук іншого матеріалу.

Буквально вчора відбулася прем’єра «Крихітка Цахес» Гофмана, режисер вистави Олександр Ковшун. Перед тим відбулася прем’єра вистави у постановці режисерки Оксани Стеценко «Через неї можна померти…» Франсуази Саган. І у вересні я поставив виставу «Правда-комедія» за п’єсою драматурга Флоріана Зеллера.

Під кінець грудня театр готує виставу для дітей і дорослих «Викрадення Джонні Дорсета» за оповіданням О. Генрі «Вождь червоношкірих».

-  Наші дітлахи матимуть можливість побачити цю виставу у різдвяні канікули, - анонсує прем’єру режисер. - А далі театр виходитиме з тих можливостей, які у нього є, стикаючись з викликами, які він має. З цього формується репертуар. Театр балансує між глядацьким запитом і роботами, які мають підтримувати акторську форму і художній смак.

Незабаром в театрі  розпочнуть працювати ще над трьома новими виставами.

-  В січні я почну роботу над новою виставою, трохи пізніше Оксана Стеценко ще над однією, а ще пізніше - Олександр Ковшун, - ділиться планами режисер.

На завершення він розповідає, що багато працівників  театру пішли на фронт і служать в ЗСУ від самого початку війни.

-  Театр - це не тільки актори, це і звукорежисери, і освітлювачі, і монтувальники, і бутафори, і адміністратори. Там де потрібно на виставі три працівники, зараз цю роботу виконує хтось один, - констатує  Степан Пасічник. –  Ми чекаємо на повернення усіх наших захисників до театру. А зараз, як можемо, допомагаємо фронту.

Читайте також:

Таємниці слідства: Путін особисто міг замовити Ющенка. Чому українські політики не хотіли визнавати факт отруєння? ( частина ІІ)