«Коханий, ти найкращий Тато! Ми тебе любимо і чекаємо!». Історія про те, як Герой на псевдо «В’юн», втративши обидві ноги, зараз бореться за мрію ходити. (Частина 2)

-  Після операції я прокинувся, підняв голову, подивився туди, де мають бути ноги. Ніг не було…  Я опустився  назад на ліжко, - розповідає Микола В’юк. - Потім ще раз піднявся трішки  на ліктях, було  дуже важко, бо один лікоть був перебитий, осколок потрапив в нерв. Подивився, що в мене правда  вже немає ніг. Розумів, що це не сон… 

Далі почався новий важкий етап його життя.

-  Було важко, - не приховує він. - Але в мене такий характер, що завжди  виходжу з того, що  вже є, що вже сталося.

Найважче йому було сказати дружині  Мар’яні, що в нього немає ніг… 

-  За весь час, що я був на війні, я ніколи не казав їй, де я є, -  зізнається він. - Казав, що не на нулі, що займаюся якимось там справами, аби не хвилювати її. Але тут в мене вибору просто не було. Немає ніг… Це вже не приховаєш.

Він написав Мар’яні смс, що немає інтернету, і коли він з’явиться, він передзвонить.

І зв’язок дійсно пропав.

- Поранення було в суботу. І в суботу ввечері я вже йому писала, - розповідає Мар’яна. - Я цілу ніч не спала. Відчувала біду… Не могла розуміти, що зі мною. Я не можу до нього додзвонитися. Він слухавку не бере… Повідомлення не доходять…

Він два дні  не виходив на зв’язок. А я просто йому писала. Писала в нікуди… Смс-ки не проходили, зависали. А я все одно писала йому… Запитувала його, чи все з ним добре. Хоча бачила, що жодне повідомлення не доставлене.

А потім  нарешті приходить  від нього смс: зараз немає зв’язку, потім передзвоню. Питаю, чи все добре. Каже, я у госпіталі. Серце стало… Запитую, що з тобою? Маю поранення, каже він. 

Пишу йому: яке поранення? Він не відписує… Не відповідає… Потім пише: «намах обох ніг». Навмисне з помилками, аби не одразу стало зрозуміло. Запитую, що з ногами? Він відписує: ніг нема… Навіть, коли  ми  вже зідзвонилися, я не знала, яка ампутація…

Із прифронтового шпиталю Миколу перевезли у харківський госпіталь. Після операції він був у важкому стані. Втратив багато крові. Ампутація була важкою.

Мар’яна, отримавши повідомлення про поранення чоловіка, одразу разом з рідними вирушила машиною до Харкова.

Микола і Мар’яна познайомилися у друзів на дні народженні. А наступна  їхня зустріч відбулася після досить тривалого проміжку часу.

-  Я  одразу поїхала на відпочинок за кордон,  - розповідає Мар’яна. – І ми почали листувалися у месенджері. Але зробити перший крок  до стосунків ніхто з нас доволі довгий час не наважувався. В обох  з нас був травмуючий досвід попередніх стосунків. Але ми продовжували спілкуватися. Приглядалися один до одного. Вже потім він сказав, що ще на дні народження  у нього  спалахнуло почуття.

Потім Микола запросив Мар’яну на перше їхнє побачення. Воно було дуже романтичним.

-  Ми гуляли  біля річки, там, де побачилися вперше, - згадує Мар’яна. -  У Миколиного брата є невеличкий магазин, він був вже закритий, але Микола залишив  там для мене квіти. Подарував  мені білі троянди, мої улюблені, коли проводжав мене до дому. Перед тим він розпитав, що я люблю білі троянди.

За вісім місяців Микола і Мар’яна побралися.

- Чим вразив Микола? Добротою, щирістю, навіть якоюсь дитячою щирістю, а ще справедливістю, вона для нього дуже важлива, - розповідає Мар’яна. - І уважним  ставленням до мого старшого сина. Микола сказав, що він йому батька замінити не зможе, але хоче стати йому другом. Так і сталося. У них склалися дуже теплі стосунки, вони весь час спілкувалися, ходили разом по гриби.

- Я знала, що Микола зараз на Лимано-Куп’янському напрямку, десь між Луганщиною та Харківщиною. Я дуже боялася за нього. Він весь час казав: не турбуйся, я у Харкові. Він завжди виходив на зв’язок. До останнього дня він не казав, що на передовій. Навіть по його голосу я не могла зрозуміти, що він  на нулі. І нотки не було, що щось страшне відбувається. Завжди лагідний, уважний,  врівноважений, і весь час мене заспокоював. Вже потім  у харківському шпиталі я дізналася, що вже тоді він мав два поранення і контузію. Я побачила шрам на шиї.

У травні у Миколи день народження. І Мар’яна зробила йому зворушливий подарунок - замовила медальйон з портретом сина, і надіслала його йому поштою.

Там  було написано: 

«Коханий, ти найкращий Тато! Ми віримо в тебе, і знаємо, що ти все зможеш. Ми тебе любимо і чекаємо!»

-  Коли рідні зайшли до мене в палату у харківському шпиталі, це був важкий момент, - згадує Микола. - Мар’яна намагалася триматися. Не заплакати… Щоби я не бачив її сліз, бо знає, як мені боляче, коли вона плаче. Я розумів, що їй дуже тяжко, і вона хоче плакати, але вона не хотіла хвилювати мене, завдати мені ще болю…

Не заплакати у момент, коли бачиш зранене тіло  коханого – це неймовірне зусилля. І неймовірна жіноча  мужність. І любов, яка допомагала Мар’яні триматися з останніх сил, яких насправді не було. Аби  лише не вразити його своїм болем…

 

Миколі найтяжче було бачити, що Мар’яна  переживає. Всі операції, болючі перев’язки по живих ранах, від яких заходилося серце, коли  він  лише чув, як перев’язувальна на колесах їде коридором в  його палату, здавалися  йому ніщо у порівнянні з тим, що Мар’яна  гірко заплаче.

-  Ми не могли при ньому плакати, ми намагалися жартувати, - розповідає Мар’яна. - Хоча серце кров’ю обливалося. Навіть коли повернулася додому, я також не могла  в хаті плакати, бо в мене вдома діти. Я просто їхала в ліс, і в лісі кричала. Потім помаленьку мусила взяти себе в руки. Ми мусили шукати вихід, як нам дальше бути.

У харківському шпиталі Микола був чотири дні. Там його стабілізували, і евакуаційним поїздом направили у Рівненську обласну лікарню на лікування.

-У Рівному у нього були страшні фантомні болі, - розповідає Мар’яна. - Але він ніколи не жалівся. Він все мовчав, як би йому не боліло… Він просто мовчав. Він закривався у собі. Я могла у лікарні біля нього цілий день сидіти, а він  все мовчав. Закривав очі і просто лежав в ліжку. Він казав, що так йому легше. Я сиділа поруч, тримала його за руку, а він мовчав. Цілими днями… Мені вже не було сил молитися. Подавали до усіх церков записки за його здоров’я, аби священники молилися. Я мусила при ньому триматися.

З вересня 2023 року і до останнього часу Микола перебував у центрі комплексної реабілітації «Галичина» у Львові.

-  На війні  його характер помінявся, - розповідає Мар’яна. -  Раніше думала, що по житті сильніша я. Але війна показала, що це зовсім навпаки. Він став сильніший. Більш мужній. Я часом дивуюся, чи то мій Коля?

Його мужність вражає усіх, хто його знає – лікарів, медперсонал, психологів, волонтерів.

 

-  Я не бачила сильнішої людини, як Микола, - хвилюється волонтерка Мар’яна Коць. – Ми привезли йому у центр маленький електромобільчик, коли  я побачила Миколу вперше. А перед тим він  мені телефонує, каже я на малюванні. Стоїмо, чемно чекаємо. Повз  нас йшли лікарі, санітарочки, і усі питали: «Для кого?» Кажу, для Миколи. «О, він того вартує!». Мені  аж мороз по шкірі… Це людина з великої літери – Воїн, Українець, Тато і Чоловік для своєї дружини.

Коли Микола згадує свою сім’ю, у нього завжди сльози на очах. Для мене мужній мужчина має бути саме таким. Він не має бути багатослівним, показним, а просто от так, як він, любити Україну, дружину та своїх дітей.

Далі буде. Початок читайте тут:

«Відданість Україні  та любов до тих, хто чекає вдома, сильніші за смерть». Історія про те, як Герой на псевдо «В’юн», втративши обидві ноги неподалік від Куп’янська, зараз бореться за мрію ходити (Частина 1)