«Відданість Україні  та любов до тих, хто чекає вдома, сильніші за смерть». Історія про те, як Герой на псевдо «В’юн», втративши обидві ноги неподалік від Куп’янська, зараз бореться за мрію ходити (Частина 1)

І виявиться, що сила духу, відданість Україні  та безмежна любов до тих, хто чекає на нього вдома з війни, сильніші за смерть…

Микола «В’юн», командир відділення  25-ої окремої повітрянодесантної  Січеславської бригади разом з п’ятьма побратимами взяли в полон 10 окупантів та відбили лісосмугу, яку перед тим зайняли рашисти. Залишившись втрьох, відбили три скажені атаки ворога.

В тому бою «В’юн» був тричі поранений…  

В обидві ноги. І праву руку.

Він йшов до евакоточки на поранених ногах, і тримався  з останніх сил, аж доки не впав… Далі його несли побратими, а клятий ворожий дрон вистежував їх і прицільно скидав на них міни.

Дорога до місця евакуації  зайняла  нескінченних п’ять годин. Цей час став фатальним…

Обидві ноги врятувати не вдалося.

Висока ампутація. Дуже складний випадок для протезування. Надзвичай складний. Йому відмовили всі клініки в Україні. Не знайшлося такої клініки і в Європі та Ізраїлі. Відповіли відмовою 96 клінік Сполучених Штатах, до яких зверталися.

Але він не здавався. Він хотів ходити. Щоби  на ногах, нехай штучних, повести сина до школи.

І доля нарешті дала йому шанс!

Про високу військову звитягу, неймовірну людську стійкість, а також про те, що надавало  йому сил не зламатися, і попри важкі випробування, біль і втрати, боротися за повноцінне життя  та рухатися до своєї мрії  -  в розмові «Громади» з Героєм війни  Миколою В’юком на псевдо «В’юн», що боронив  Україну на гарячому Куп’янському напрямку.

У мирному  житті Микола «В’юн» був столяром. Працював у Радивилові в данській фірмі, виробляв елітні шкіряні офісні крісла, які йшли за кордон.

22 лютого 2022 року у Миколи народився син.  Дем’ян. Первісток. Довгоочікуваний  син. Це було невимовне батьківське щастя! Адже це його перша дитина в 39 років.

А через два дні почалася війна.

-  Я відчував, що війна неминуче буде,  - каже він. - Вона вже витала у повітрі, але я мав надію, що помиляюся.

Не вагаючись  він пішов на війну. Пройшов вишкіл у Житомирській області, став командиром відділення 25-ої окремої повітрянодесантної  Січеславської бригади, потрапив на Лимано-Куп’янський напрямок.

Там на нулі вже тривали  запеклі бої.

День 29 липня 2023 року змінив його життя назавжди. Він вмістив стільки смертельно небезпечних подій, що за мирних обставин їх вистачило би на багато людських життів і років. Але  того дня у сутичці зі смертю він вийшов переможцем, бо залишився живим.

Втім це було вже  геть інше життя…

Відділення «В’юна» отримало завдання відбити лісосмугу, яку до того у наших військових відбили  рашистські загарбники.

- Я зайшов у посадку першим, - розповідає  він. – І взяв першого полоненого. Це був світанок, після дощу був густий туман. Цілу ніч ми просувалися потихеньку під  сильним дощем,  і вони не очікували, що під таким дощем хтось буде висуватися на завдання.

Туман був прикриттям для нас, тому ми змогли максимально  близько підійти до них. Я першим по-пластунськи підповз до копанки. Це такі невеликі ямки, що були розкидані по усій посадці. Нахилився над нею, і в цей момент москаль відкриває очі, косоокий такий, і каже: «Ми сваі!». Я кажу йому: «Які свої? Ти звідки?»

Рашист не розумів української.    

«В’юн» наставив на окупанта автомат і тихо наказав йому підняти руки вгору, стати на коліна спиною до нього.

-  Я ним прикривався. Спочатку було страшно, коли заходив у посадку. А коли дивишся в очі ворогу  з відстані у пів метра - це вже адреналін, - згадує Микола. -  Перших трьох я взяв сам. Цим першим  прикривався, потім побачив, що мелькнула голова у сусідній копанці. Ми зустрілися поглядами. У першого під ногами був автомат, я контролював його і того, що був навпроти мене. Але скільки їх було у посадці, я не ще знав.

Потім показалась голова ще одного, потім ще  одна голова. Я наказав їм зняти бронежилети і каски, аби  там не було гранат. Так я взяв трьох, передав їх «Рибі» (позивний бійця – авт.), а він передав їх далі.

Потім «Риба» повернувся, зайняв позицію біля дерева, і по ньому  прилетіла граната з сусідньої копанки.

- Я крикнув тому, хто кинув гранату: «Ще кинеш одну, в тебе полетять п’ять!». Той вирішив не чинити супротиву і здався. Навпроти нього була копанка і звідти виліз ще один. Так ми взяли ще двох в полон. Загалом п’ятьох. Трьох - я, і ми з «Рибою» - двох.

Але невідомо було, скільки ще окупантів у копанках. Потрібно було  крізь небезпеку просуватися вперед і зачищати лісосмугу далі.

-  В цей момент  по нас почав стріляти їхній кулеметник, що був у посадці. Усі, хто спав, прокинулися. Вони вже зрозуміли, що щось відбувається.

Дві кулі поцілили в мій наплічник, у мене там були запасні батарейки до рації і павербанк. Вони загорілися. Почав горіти на спині наплічник, але я не міг його скинути. Якби я повернувся хоча б набік, в мене могли  поцілити  кулею. Я вирішив не скидати наплічник - так більше шансів  було вижити. «Рибу» поранило в ноги. Ще одна  куля влучила моєму бійцю у плече, і його треба було евакуйовувати.

Раптом у кулеметника закінчилися патрони, бо він припинив стріляти.

-  В той момент ми мали можливість просунутися трохи вперед, -  поринає  в той день Микола В’юк. - «Риба» став  підходити до кулеметника  ближче, я його прикривав. «Риба»  почав з ним розмовляти,  переконувати, аби він здався в полон. Він довго не хотів здаватися, але «Риба» його переконав.

Потім «Риба» передав  мені кулеметника. Я всіх обшукав. Наказав знову надягнути бронежилети та каски, аби винести їх з поля бою. Не для захисту ворогів, а тому що ці речі на війні завжди потрібні нашим військовим.  

Разом з кулеметником у ямі було ще двоє. Вони також вирішили здатися.  Троє бійців з іншого підрозділу, які прийшли на підкріплення, зайшли у лісосмугу  з краю, і взяли в полон ще двох окупантів.

Десять полонених окупантів. Це десять українських військових, які можуть повернутися додому.

Лісосмуга знову повернулася під контроль українських військових.

«В’юн» викликав групу, яка забрала полонених та пораненого бійця, якому кулеметник влучив в плече. За деякий час можна було  повертатися на свої позиції.

Але доля написала інший сценарій…

По рації надійшов наказ командування, що треба забрати «двохсотого» з поля бою.

-  Моєму підрозділу мало прийти підкріплення, тому я послав двох своїх бійців забрати вбитого хлопця, - згадує  «В’юн» той день у подробицях. – Ще кілька бійців конвоювали захоплених  полонених. Ми залишилися утрьох - я, «Док» і «Риба». Ми зайняли оборону, щоби відбивати можливі контратаки ворога.

І ворог вдарив вогнем. Було три контратаки.

Вони відбили всі три.

-  Але знову почався мінометний обстріл, і  відділення, яке прийшло нам на допомогу, відступило, - розповідає Микола. -  Хлопці не витримали мінометного обстрілу і відступили. Міномет  був на відстані десь з кілометр від посадки.

Ми  далі залишилися троє. Тут прибігає до мене «Риба». І в той момент, коли він зайшов до мене в копанку, міна прилетіла до нас. Поранила нас двох. Йому пробило лопатку, але він був мобільний.

Я зрозумів, що  поранений в руку. Я відчув, що затерпли два пальці, був перебитий ліктьовий нерв.  Але те, що поранений в обидві ноги, я тоді ще не зрозумів. Удар був такий сильний, що я більше відчув контузію, ніж поранення.

 

В цей момент почав кричати  «Док», його вибуховою хвилею завалило балками. І я побіг до нього, треба було перебігти десь метрів сім-вісім. Я розкидав ті завали, вивільнив з-під них «Дока».

Я ще якось вибрався до краю посадки, метрів 7-8. Потім впав. Вже далі йти не міг.  Ми були усі «трьохсоті».  І в цей момент з’явився командир відділення, яке прийшло нам на допомогу. Він був недалеко від нас, і чув по рації  нашу розмову, що ми усі «трьохсоті».  І він взяв мене на плечі, і так  ми почали просуватися під обстрілами.

Але їхній дрон почав висіти у нас над головою, вони прицільно стріляли по нас з міномету. Але ми все одно йшли. Коли чули вихід – падали. Розірвалася міна – йшли далі.

Евакуація тривала більше п’яти годин. До місця, звідки БМП забирає поранених.

-  Недалеко від цього місця назустріч нам вийшли хлопці з ношами. Раніше вони не могли, був сильний  щільний обстріл, через мене могли бути ще поранені, - пояснює «В’юн». - Коли до еваку почали вантажити поранених, біля нас впали ще дві 120-ті міни, але  нам пощастило, ніхто не був поранений.

Далі був польовий шпиталь.

- Коли приїхали туди, лікар оглянув  мої ноги і сказав: «Друже, ноги вже не твої». Надто довго були турнікети… Турнікети можуть зупиняти кровотечу протягом двох годин, в спеку - ще менше. У мене турнікети були п’ять годин. Лікар спробував  зігнути ногу, вона вже не згиналася, він  силою намагалися її зігнути. Вона вже задубіла. У мене був вибір – або померти, або залишитися без ніг. Тобто вибору не було…

До мене підійшла медсестра і пошепки сказала на вухо, що молитиметься за мене. І мене почали готувати до операції.

Поранило Миколу неподалік від Куп’янська, в районі Берестового.

Далі буде…

Читайте також:

Близько 45 000 книг - жертви російської агресії. Сергій Політучий про те, наскільки важлива книжка та книговидавництво для української нації