Колективна памʼять під час війни: як не втратити свою історію та ідентичність?

Про це – у розмові з Антоном Лягушею, українським істориком, кандидатом історичних наук, дослідником пам’яті, співзасновником однієї з перших в Україні магістерських програм із дослідження пам’яті та публічної історії у Київській школі економіки.

 До повномасштабного вторгнення викладав у George Mason University (США), нині активно працює над осмисленням культури пам’яті в Україні.

-  Свідомо чи ні,  ми сьогодні перебуваємо всередині формування нової культури пам’яті. Йдеться  про наше намагання віднайти щось таке, чого не було до цього і  використати це для формування нової культури пам’яті, - зазначає Антон Лягуша, - Однак сьогодні ми не знаємо фінальної точки цієї нової культури пам’яті.

Зовсім інший спосіб пам’ятування цієї війни з’явиться  одразу  після того, як вона закінчиться. Коли військові будуть повертатися з фронту, вони будуть з’ясовувати відносини, хто де і як воював, хто був на нулі, а хто ні. Це буде проблема цивільних і військових, коли першим ставитимуть запитання: а що ти робив під час війни? Чому ти не пішов на фронт?

Це будуть відносини бізнесу і бізнесу. Бо пам’ять тепер стає товаром, а бізнес інструментом для відмиття своєї репутації.

Це те, що сьогодні роблять Ахметов, Пінчук, інші великі компанії, які потім будуть мірятися хто, скільки кому дав, щоби від якоїсь нової влади отримати певний рівень лояльності.

Тобто ми вже зараз  бачимо, що по війні ми стикнемося з купою проблем.

-  Наразі ми  ще не пройшли етап горювання жахливих подій і втрат війни. Ми зараз плачемо ситуативно, з приводу конкретної втрати.

По війні у нас буде велике горювання і великий плач, коли оця вся внутрішня окаменілість і тривожність закінчаться, - зазначає Антон Лягуша. -  А ще тоді, коли ми дізнаємося  про кількість жертв. Ми зараз можемо лише здогадуватися, але реальні цифри перевищать наші припущення.

 

Це будуть страшні цифри, які вирвуть нам серце. І ми будемо думати, як жити з такою кількістю горя? Як жити з такою кількістю жертв? Я підозрюю, що частина людей залишиться окупованими, і  у них також будуть питання.  Як продовжувати жити в окупації? Як будувати  там своє життя?

Пам’ять це не просто інструмент чи національний міф, що слугує важливим національним символом, що підтримує систему національних цінностей та створює почуття єдності й ідентичності, навколо якого ми маємо будувати державу.

Пам’ять - це абсолютно прагматична необхідність для того, щоби нам вижити, як спільноті, я к нації. Особливо  в ситуації геноциду.

- Тобто пам’ять - це те саме, як купити хліб, коли в тебе більше нічого немає їсти, ти помреш, і ти маєш з’їсти хліб, - резюмує історик. -  І щоби формувати цю пам’ять, ми маємо читати, думати, слухати, просто ставити собі запитання: а чому відбувалося саме так?

- Насамперед пам’ять треба карбувати не у граніті чи постаментах, - вважає Антон Лягуша.  - Пам’ять треба  робити живою, living memory, як це називають у світі.

Чому? Бо це геноцидальна війна. І ми хочемо хоч щось залишити, раптом нас всіх знищать. Щоби хтось, зокрема,  українці в діаспорі,  могли прочитати, побачити і усвідомити, що російська держава чинила злочин проти України, абсолютно свідомо знищувала українців через те, що вони хотіли свободи.

-  Нову мову пам’яті, нову  культуру пам’яті, яку ми зараз формуємо, дуже складно теоретизувати, - ділиться історик. -  Це постійний процес, це як дорослішання людей. Науку про пам’ять досліджують вже більше століття, але вона ще й досі не досліджена, бо йдеться про різні війни,  різні соціальна катастрофи та різний досвід.

Що формує нашу  ідентичність? Серед багатьох чинників, зокрема, функціональна пам’ять.

- Функціональна пам’ять – це свічки пам’яті в день Голодомору  і геноциду у вікнах квартир. Одразу видно, скільки «своїх» людей серед твоїх сусідів.

Функціональна пам’ять працює на вулицях, що носять імена героїв, в школах, коли діти  висаджують дерева на честь тих, хто пішов на війну, - зазначає науковець. -  Недавно я їхав експресом Інтерсіті, який вирушив з київського вокзалу о 5-й годині ранку. А о 9-й в потягу оголосили хвилину мовчання. І ніхто не встає…

Втомлені чи байдужі? Я встав першим. І хтось ще в кінці вагону. І потім майже всі встали, крім тих, хто міцно заснув. Ще рік тому не вставали. Точніше, вставали двоє-троє людей. Сьогодні - більшість.

Функціональна пам’ять виконує функції виживання, мобілізації, розуміння простору, в якому ми знаходимося. Це ідентифікація тих, хто поруч. Умовно кажучи, хто встає разом зі мною у хвилину мовчання. 

А нефункціональна пам’ять  - це чорні гранитні плити на будівлях шкіл.

-  Таке пам’ятування загиблих перетворюється на мартиролог, - вважає історик. -  Діти, які  щоденно проходять повз ці меморіальні дошки на будинку школі, вже їх не помічають. Таке пам’ятування швидко стирається у свідомості.

Ще один аспект пам’ятування. Він про те, що пам’ять має бути обережною. І це має стати догмою для всіх живих. Втім, часом вшанування загиблих  перетворюється на ґвалтування їх пам’яті  та психіки їх рідних.

Антон Лягуша розповів драматичну і жорстоку за сутністю своєю ситуацію.

 -  В одній зі шкіл між першим і другим поверхами зробили меморіальний куточок, в якому виставили фотографії загиблих, - розповідає він. -  Серед інших героїв було фото загиблого чоловіка вчительки, яка працює в цій школі.

Більше того, в цій школі вчиться її дитина, яка вимушена багато разів на день проходить повз фотографію загиблого батька. І це  було нестерпно боляче. І це щоденно травмувало дитину. 

Зрештою, в неї стався нервовий зрив, коли дитина кричала, що їй важко бачити фото загиблого тата у школі, в той час, коли в інших батько живий. І знаєте, що? Розмова з директоркою не дала жодного результату. Навпаки, директорка обурилася, адже це вшанування полеглих героїв, виховання пам’яті. Це не виховання пам’яті про загиблих. Це ґвалтування цієї пам’яті.

Пам’ять про полеглих має бути обережною, вона має бути професійною.

Все, що сьогодні відбувається в полі культури пам’яті  - це все функціональна пам’ять.

- І лише частина з цього перейде в національний архів. Кіно, яке будуть досліджувати, фотографії, реальні докази цієї війни – залишки снарядів, одяг, пам’ятники, цвинтарі, музеї. Ми поки не знаємо, що саме, але точно знаємо, що частина цього стане великим національним міфом, навколо якого ми будемо будувати життя, - зазначає історик.

За словами дослідника, сьогодні відбувається боротьба двох типів пам’яті  – інституційної, яка досить слабка, і неінституційної.

 Що таке інституційна пам’ять?

-  Це те, що держава робить, і комунікує нам  це, як меморіальний проєкт, - зазначає науковець. -  Це Інститут Національної пам’яті, це закони про політику пам’яті, меморіальні комплекси. Все це - інституційна пам’ять. Попри всі ці інституції, покликані зберігати пам’ять, у нас стався великий розрив між державою і людьми. Зокрема, з громадським сектором, об’єднаннями, спілками, місцевими громадами.

І наводить приголомшуючий приклад.

- Люди чекали, що в Києві  збудують місце горювання і вшанування пам’яті  - Національне військове меморіальне кладовище, де ховатимуть загиблих героїв, але так і не дочекалися, - розповідає  Антон Лягуша, - І почали нести урни з прахом полеглих… додому.

Як Марина Литвиненко, мати загиблого розвідника з «Азову», що  тримає урну з прахом сина вдома, як інші в багатьох сім’ях полеглих. Але згодом люди зрозуміли, що держава – це не президент в офісі, а вони самі. І почали вшановувати пам’ять, як вони вважають за необхідне.

Так з’явився народний меморіал з синьо-жовтими прапорцями, як символ горя, на Майдані  у Києві, а також  народні меморіали у Вінниці та Дніпрі.  

Так у нас виникають ініціативи рідних і громад – давайте зробимо Меморіал або алею пам’яті. Так у нас виникають, в тому числі, і скандали через те, що місцеві органи самоврядування не спромоглися створити сектор поховань і вшанування.

На сучасну політику пам’яті в Україні досить сильно тисне радянський досвід.

-Тому ми робимо багато речей, щоби бути в розриві з цим досвідом, робимо не так, як було за радянського союзу, - зазначає дослідник. -  Ми не знаємо як, але  ми шукаємо ці форми: висаджуємо сади, сквери, дерева,відкриваємо поля на честь загиблого воїна, продовжуємо справу полеглих, втілюємо їхні мрії, які їм самим не судилося здійснити.

Разом з тим постає питання справедливості вшанування пам’яті загиблих героїв. Часто йдеться про поховання.

Антон Лягуша наводить приклад, який, за його словами, і досі йому болить.

- На харківському напрямку загинули двоє. Одночасно, - розповідає він. - Одна з загиблих виявилася впливовою і важливою людиною, яку багато хто знає у Києві. І її відспівують у Михайлівському Золотоверхому соборі, ховають з усіма почестями на Аскольдовій могилі. Ще раз нагадую –  ці двоє загинули одночасно. І другу людину ховають у маленькому селі на Черкащині, яке нікому невідоме, де бідна згорьована мама сама на сільському кладовищі та нечисельні односельці.

 

- Зрозуміло, що людина похована на Аскольдовій могилі, багато чого зробила для України ще перед тим, як піти на фронт. Але чи був хтось із цих двох загиблих більш героїчніший, якщо вони  в бою загинули одночасно, - розмірковує Антон Лягуша. - Думаю, що ні. Це те, що нас очікує пізніше.

Це те, що одні рідні загиблого будуть ображатися на рідних іншого загиблого. Це те, що сьогодні відбувається в Ірпені. Хоча вони зробили єдине правильне рішення, яке тільки може бути – вони перейменовували вулиці, назвавши їх іменами загиблих. Але вулиць не вистачило. На той момент, коли загиблих стало 104, а вулиць в Ірпені лише 100, цей процес зупинили.

І зараз рідні загиблих ображені. Адже йдеться про справедливість вшанування. На честь одних героїв назвали вулиці, на честь інших героїв – ні. І дарма, що не можна відібрати у вулиці ім’я одного героя і назвати  її ім’ям іншого героя. Це будуть болючі процеси, які чекають нас попереду.

Ще один вражаючий приклад.

- У Києві нарешті створили положення про універсальні форми меморіальних дошок на будинках, що вшановують пам’ять полеглих. І тепер чиновники вимагають від рідних, які встановлювали дошки незаконно, тобто самостійно, їх знімати, - розповідає дослідник пам’яті. - Навіть не уявляю, як це можливо? Цікаво, як вони комунікуватимуть з рідними загиблих?

Мали б сказати, добре, давайте цю знімемо, замінемо на іншу, щоби це було в одному стилі, щоби це гарно виглядало. Бо все-таки місто - це не кладовище. Будь-яке місто – це місце для життя. І коли ми створюємо міські меморіальні проєкти, ми завжди маємо думати, що ці проєкти існують для живих.

Антон Лягуша наголошує на ще одному важливому аспекті пам’ятування.

- Це фізичне насилля над мертвими. Що я маю на увазі? Ми самі вирішуємо, як нам ховати загиблу людину, як меморіалізувати її пам’ять, не враховуючи її останньої волі, - пояснює він. - У мене є друг, на щастя, він живий, зараз воює, який розповів мені, як він хоче, щоби його поховали у разі загибелі.

Він сказав, якщо я попрошу маму зробити так, як би я хотів, вона цього не зробить. І це дуже показова історія про те, як дуже часто батькам потрібний ритуал, особливо, якщо вони живуть у селі: а що скажуть люди? І часом він важливіший за останню волю близької людини, що загинула.

Сьогодні в Україні існує дві траєкторії роботи з пам’яттю. Перша траєкторія – колективна пам’ять, як модель суспільства. Тобто, коли аналізуємо, що ми дивимося на телебаченні, які книжки виходять, яких героїв називають, ми дивимося на це, як в дзеркало і  бачимо, яке сьогодні суспільство, і що з ним відбувається.  

-  Друга модель, яку, я певний, ми побудуємо в нашій країні, -  це колективна пам’ять, як модель для суспільства, - підкреслює він. - Тобто це певна програма, яка визначає наші сенси, наші цінності, наші досвіди. І виходить, що в меморіальні  проєкти ми закладаємо  все це для того, щоби створити ціннісну фундаментальну рамку - якими ми хочемо бути. Вільними, рівними, демократичними, україномовними тощо. Щоби потім наші внуки і правнуки розуміли – так, це ми, це про нас.

Історик зупинився  також на теорії залученого суб’єкта Майкла Ротберга, американського дослідника літератури та пам’яті.

Це теорія про те, що дуже часто під час війн і соціальних катастроф є два типи людей – жертва і ґвалтівник.

Але дослідник вводить третє поняття - залученого суб’єкту. Це люди, які або знали, що буде злочин, або бачили, але нічого не робили. Майкл Ротберг вважає, що  всі троє це повноцінні учасники. Є той, хто говорить, той, хто слухає, і свідок, який підтвердить, що це дійсно було.

-  Коли говоримо про залученого суб’єкта, ми говоримо про мультинаправлену пам’ять і  конкретність наративів. І тут перед нами велика проблема, - зазначає Антон Лягуша. – Сьогодні у нас є ті, хто авторитетні, ті, хто багато кричить у соцмережах, і в кого мільйони підписників. І вони можуть мати комунікаційну перевагу в ситуації конкурентності пам’яті або конкурентності наративів.

Вони можуть кричати, коли інші знатимуть правду, але їх не почують. Ми вже зараз це бачимо, в тому числі, як наш політикум використовує пам’ять в прямому сенсі як інструмент.

 І ми згодом побачимо,  що всі президентські вибори, всі вибори у Верховну Раду і, підозрюю, в органи місцевого самоврядування на першому місці матимуть тему пам’яті про цю війну. Це буде конкуренція наративів: а от ми, а  от наша партія тощо. Тут важко буде відокремити правду від неправди. Бо правда завжди  не галаслива.

Особливу увагу науковець приділив експресивній пам’яті. Це те, що рідні і друзі загиблих можуть зробити для вшанування їхньої пам’яті без участі держави.

-  Це персональна форма вшанування, коли рідні, друзі, громада роблять конкретну справу на честь загиблого, - зазначає Антон Лягуша.  -  Це поява в медіа історій про цих людей - у текстах, відео, подкастах.

Це корпоративна меморіалізація. Коли компанії впроваджують пам’ять у своє середовище. У Житомирі  і в Полтаві директор одного заводу на прохідній зробив гіпсові відбитки долоней усіх працівників, і потім об’єднав в одну бронзову руку. І тепер, проходячи через прохідну, люди торкаються цієї символічної долоні, і тим самим  вітаються з тими, хто зараз на фронті, або згадують тих, хто загинув.

 

Це дуже щемний момент вшанування пам’яті. Це пам’ять, до якої можна доторкнутися в прямому сенсі.

Персональна форма вшанування - це також ландшафти пам’яті: дерева, висаджені на честь загиблих, навіть цілі сади. Це кав’ярня, відкрита на честь загиблого. Книгарня, в яку приносять книжки друзі, які загиблий давав їм читати перед початком війни. Це історії  про те, як ініціатива близьких чи друзів починає жити у конкретній справі та переростати в самих героїв загиблих.

Адже пам’ять не має фізичних та географічних меж. Вона - у серці.

Читайте також:

Бджоли на лінії вогню: катастрофічно низький врожай меду-2025. Багато пасічників пішли на фронт…

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.