Крижана самотність. Ненависники, жінки, «комплекс Шевченка» і його дорога до Бога. Перший панорамний роман, що відтворює внутрішній світ Івана Франка

Це вже друге видання роману  «Руки і сльози»  від осені 2022 року.

Степан  Процюк - автор понад 30 книг, один із найпопулярніших сучасних українських письменників-інтелектуалів.

Заглиблений у філософські та культурологічні праці К. Юнга, на засадах психоаналітичного методу Степан  Процюк заснував новий тип біографічного роману.

Яким  же Іван Франко постав у його психологічному романі?

Масштаб постаті Івана Франка дивовижний. Працездатність його фантастична. Талантів гроно - письменник, публіцист, літературний критик, соціолог, етнограф, перекладач, поліглот, який знав 14 мов.

Втім, велич Франка, його геній і досі є недооцінені…

Суспільство в боргу перед велетнем національного духу й інтелекту. Ми більше вшано­вуємо ім'я Франка, ніж знаємо його  твори, його ідеї, його, як людину.

-  Цей роман дозволяє побачити Франка не як Каменяра, не тільки як політика, письменника, а передовсім як живу людину, яка любила, страждала, виховувала дітей, яка закохувалася, яка зазнавала зради і підступу, яка переборювала обставини, яка хворіла, яка почувалася слабкою, яка по-своєму шукала дороги до Бога, і яка врешті решт відійшла в інший світ, і була поцінована щойно опісля усвідомлення того, кого Україна мала, -

передає емоційну квінтесенцію роману Степан Процюк.

-  Одразу скажу, що я не люблю портретів, - зазначає письменник. – Але у моїй кімнаті 20 років є портрет Франка.

Лише дві людини у моєму житті по-справжньому  вплинули на мою свідомість. Психоаналітик Карл Густав Юнг, який вплинув якимось чином на мою підсвідомість, і я безмежно  ним захоплений. І – Франко. Щось таке було в ньому, що я з дитинства відчував до нього особливі відчуття. Тому я не міг інакше. 

Назва  роману дуже інтригує. «Руки і сльози».  Руки. Що саме вони символізують? Фізичний біль, через який проходив Франко? Чи духовний? Сльози – це також страждання? Чи може сльози радості?

Що з цих символів, інтерпретацій та кодів  вклав у назву сам письменник?

-  Я скажу чесно: несвідоме грає для письменника дуже велику роль, - зізнається  Степан  Процюк. - Ти знаєш лише, що не можеш інакше назвати цей роман.

Роман має мати тільки цю назву – «Руки і сльози». В цьому і полягає задум. Щоби була безкінечність інтерпретацій, була множинність сенсів.

Тільки там,  появляється безкінечність інтерпретацій, там появляється справжня література. Це два дуже важливі символи його життя. Руки - це зв'язок зі світом, сльози – це емоції.

-  Про Франка було багато есеїстики про різні періоди його життя - про його дитинство, про його юні роки, але роману про ціле життя Франка - від його народження до смерті  в художній літературі не було.

Роман про Франка писати  було складно. Я прочитав про нього все, що тільки міг. Я багато років був викладачем університету, викладав сучасну українську літературу, тому я знаю і все розумію про джерела. 

Я читав скрупульозно різні джерела, обдумував їх зміст, вмикав художнє мислення. Сподіваюсь, що в романі більше дізнаються про Франка, як про людину.

Робота над романом  разом з підготовкою тривала 2,5 роки. Це були роки інтенсивної роботи, враховуючи, що я не ходив на роботу, тому що я звільнився з університету, і раніше багато знав про Франка.

- З поміж усіх 30 книжок саме над цим романом я працював найдовше. Але й книжка найтовстіша вийшла, - віджартовується харизматичний письменник.

Чи були друзі  у Івана Франка?

-  Це важке запитання, - зізнається письменник. - Я не згідний, що у нього не було друзів.

Кароль Бандрівський, Михайло Павлик, Іван Белей, дехто відносить Михайла Драгоманова, але в моєму романі Михайла Драгоманов виступає дещо демонічно.

Я вважаю, що Драгоманов багато чого напсував у Франковій долі. У нього були друзі, він друзів потребував, але мені здається, що чим вищу людина має душевну організацію, таку як Іван Франко, тим більше  вона самотня.

Він був страшенно самотній…  

Я думаю, що  час до часу на нього находила крижана самотність, страшна крижана самотність, від якої хочеться вити вовком.

 

Це його екзистенційний хрест, це його стигма. Він був приречений на самотність.

До того ж, він сам мав непростий характер, попри свою таку зовнішню терплячість.

З Павликом він товаришував у  молодості, це так, але Павлик був вірним учнем Драгоманова. Павлик, мабуть, заздрив Франку, бо він пише в листах до Драгоманова: 

«Іван почав повість. Він не знає життя. Він романтик. Повість буде плоха…»

Йому відповідає Драгоманов: 

«Я впевнений, що повість його буде плоха». 

Такі в них були бесіди про Івана. Так вони обговорювали Франка.

-  Франко шукав батька у Михайлі шукав батька в Драгоманові, але Михайло Драгоманов, мені здається, не був здатний до емпатії.

 

Драгоманов був людиною високого інтелекту, як то бувають вчені, але зовсім без емпатії. Зовсім. Франко шукав у нього підтримки, він сам писав в листі до Драгоманова, як йому боляче.

Але Драгоманов лише дає накази: ти те повинний зробити, те зробити. А він батька в ньому шукає, бідолаха…

Чи належав Іван Труш до близького оточення Франка?

Адже відомо, що Франко любив бувати у цій родині, його тепло там зустрічали, гостинно частували, а портрет Франка, написаний Трушем, один з найкращих Франкових портретів.

-  Я думаю що ні, але з цим можна посперечатися, - толерує Степан  Процюк. - Але якби був другом, то про це таки знали би. Бо друг – це  тривалі стосунки протягом довгого періоду життя, і це в якихось джерелах було би позначено.

Шлюб Івана Франка і Ольги Хоружинської був концептуальним. Про нього говорили, що це символічне  возз’єднання Заходу і Сходу України.

Сам Франко у листі до Агатангела Кримського писав:

«З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою, курсисткою».

Чи не покарав Франко себе сам?

- В романі перші 10-12 літ Ольга Хоружинська його любила, - розповідає  Степан  Процюк. - Галичанкам все щось не підходило у Франкові, щось та було не так.

А Ольга Хоружинська їде з Києва, кидає усе, іде в невідомість за чоловіком, який вже мав арешти, є письменником, а це зазвичай не постійні заробітки. І вона за це поплатилася також. Вона так і не пристосувалася до львівського життя. Мала нахил до неврозів, а бідність та побутові проблеми провокували важку хворобу.

-  Я відтворив у діалозі перші їхні сварки. «Татусю, шляк би тя трафив!». Це слова Ольги. З цієї фрази починається роман «Руки і сльози», - зазначає письменник. - Я думаю, що він Ольгу Хоружинську  все-таки любив час од часу, я читав їхні листи, коли вони вже одружилися, коли у них діти почали появлятися.

Вона дуже старалася для нього. Ніхто не хотів його збірку «З низин і вершин» у Львові купувати, вона до Києва книжки його везла. Для письменника дуже важливо, щоби купували його книги.

Я думаю, він любив Ольгу, наскільки міг любити. Що написав, що одружився з доктрини, слухайте, мало, що може писати чоловік в листі до іншого чоловіка?

Де він думав, що потім це будуть цитувати десятки чи сотні тисяч вуст, бо це стане відомою цитатою? А може він так і не думав?

Я теж це підозрюю. Ну мало, що ми пишемо у листах? Я думаю, що в Франка може не сім п’ятниць на тиждень було , але, думаю, що  в нього були перемінні думки про якісь речі, що він також  певно мав емоційні гойдалки.

Яка з жінок мала фатальний вплив на Франка?

-  Ольга Рошкевич його любила насправді. І він її любив. Як би вони одружилися, я багато над цим думав, може він би був щасливим чоловіком, але ми би не мали того Франка, якого маємо, - вважає письменник.

Щасливі не потребують так багато писати…

Целіна Журавська. Я не знаю, що це таке, як це пояснити, але в нашому житті трапляються  люди, які мають над нами більшу владу, ніж ми над собою.

Вони, як зачаровують! Забирають серце й волю.

Саме так  Франка зачарувала Целіна Журавська, маніпулянтка, яка працювала на пошті.

 

Я про це пишу в романі: чого нас іноді приваблюють деякі  обличчя? Це  містичний відгомін якихось історій, чи це пам’ять про перевтілення наших душ? Як це стається, що ці обличчя справляють паралітичний вплив?

Франко  як побачив цю Целіну… І все… Я певний, що на іншого чоловіка Целіна не справила такого б фатального  враження.

У Франка це набрало крайніх форм, бо та Целіна його не любила. Була байдужа до нього. Вона була звичайна міщанка, далека від творчості і розуміння того, ким був Франко, ніколи не читала його творів, принципово розмовляла лише польською, зізнавалася, що їй до вподоби брюнети і мріяла вийти заміж за багатого.

- Ця фатальна нав’язлива до Целини пристрасть, думаю, швидше за все, це різновид маніакально-нав’язливого стану, -  висуває припущення майстер психобіографічного роману. – Даруйте за цю лексику, але  ж не забудьте, що Франко мій перший кумир. І ще іноді я нагадую, що за моєю прозою захищено докторську дисертацію « Психоаналітичний дискурс прози Степана Процюка в сучасній українській літературі». Коли це знати, все стає на свої місця, - знову жартує письменник.

- Целіна зіпсувала йому ціле життя, - стверджує  автор роману. - Вона багато відібрала йому здоров’я. Ці платонічні стосунки тривали  аж десять років, Целіна була байдужа. Що доброго вона йому зробила?

- Це якийсь фатум. Що це могло бути насправді? Це для мене загадка, 

- переймається письменник.  

Практично про неї більшість поезій  із збірки «Зів’яле листя». Але вона жодного вірша, присвяченого їй, так і не прочитала…

-  Я думаю, якщо в нього було риси візіонера, він мав підсвідоме відчуття щодо свого майбутнього, бо дещо він передбачував. Він передбачував, що в нього будуть ненависники, - зазначає Степан  Процюк.

 У нього справді були ненависники - архієпископ із Філадельфії  Костянтин Богачевський, який  звертався до Андрея Шептицького  з проханням заборонити славлення Івана Франка.

 Осип Назарук, який написав «Роксолану», і який казав, що треба викинути всього Франка, і вчитель Франка Іван Верхратський, який вважав себе другим після Шевченка, і який називав Франка графоманом.

 

Були справжні ненависники. А я завжди кажу: справжні ненависники є свідченням появи великого письменника.

У романі йдеться також про те, що Франко не помилявся у вартості чужих літературних творів. Втім, свого часу він не пішов на Чернечу гору…

-  Я думаю, що в нього був «комплекс Шевченка», як я це називаю, - припускає письменник. – Відомий факт, що він у листі до Василя  Доманицького (український літературознавець, письменник, історик, публіцист, громадсько-політичний діяч – авт.) досить різко висловлювався на адресу Шевченка.

Це при тому що Франко  багато популяризував Шевченка, присвятив йому чимало наукових праць, захоплювався генієм Шевченка і знав на пам’ять всього “Кобзаря”.

Може, це підсвідоме суперництво геніїв? Цього ніхто не знає, чому він не пішов на Чернечу гору. Ми не знаємо  причини, але  я не думаю, що він не пішов  з принципу. Він тоді був молодий, захоплений Шевченком, це вже потім, коли Франко був важко хворий, у нього було таке окреме шевченкоборство.

Але шевченкофобії у  Франка  не було. Він дуже багато робив для Шевченка.

- Франка часто називають атеїстом. Але я не думаю, що він атеїст. Він не є в моєму романі ревний християнин, але він не атеїст, - зазначає Степан  Процюк. -  Що сказав про це Шептицький у відповідь єпископу Богачевському з Філадельфії: прояви матеріалізму і атеїзму у творчості Франка є спорадичними.

Так він відповів найбільшому ненависнику Франка, який закликав заборонити творчість Франка, зокрема, через розтлінний вплив на українську молодь.

Думаю, у Франка був якийсь хаос в душі. Він не атеїст, тому що багато у його творах можна познаходити такого, де є тяжке дуже богошукання, яке тривало спіралями ціле його життя.

Читайте також:

Годинник з шоколаду, польський плагіат, незавершений меридіан у Нотр-Дамі… Як науковець став годинникарем, відомим на увесь світ?