Луганські Шевченки - Тарас і Петро у фільмі та прозі Тетяни Дейнегіної (фото, відео)

Як перегукуються долі чотирьох, а іноді й більше поколінь одного роду? Авторка шукає відповіді на запитання: «Чому так сталося?» І це про різні епохи, а не тільки про березень 2014 року.

Почнімо цитатою з роману Тетяни Дейнегіної, луганки, народженої в Сибіру, після 2014 року – киянки. Невеликий екскурс в минуле є доречним у 210-ий рік від дня народження Кобзаря.

«…якийсь столичний  журналіст, створюючи  образ Луганська, підкреслив, що на початку другого десятиліття XXI століття саме Тарас в оточенні молодіжної тусовки став трендом, на якому хайпують блогери, пранкери й навіть політики.  

Площа, яка… кілька поколінь луганців по-домашньому традиційно називали «дураківкою» це місце: подейкували, що на початку минулого століття тут розташовувався базарчик, де зазвичай «дурили чесних».  

Софії (героїні роману - І.М.) випало побачити, як це місце перетворювалось на фантасмагоричну концентрацію сліпої ненависті одних і розгубленої незахищеності других. Ані ті, ані інші не розуміли  – хто, кого і за що? Хоча оці, «перші», повинні були «відробити» одяг, їжу, тимчасову свободу, а, може, й деякі копійки, які називали «копитними», а також – без потреби не роззявляти рота: та їм було байдуже, кому пхати кийками або кастетами межи очі, чиї голови трощити. Але отим, другим, не було все одно… Слова додавалися до Софійчиного словника Життя: «ПЛОЩА».  «ТРОЩА».  «ПРОЩА».

Існує Шевченківський словник, упорядкований дослідниками його життя й творчості. У кожного літератора він свій. Інтерв’ю допоможе  зазирнути до життєвого словника заслуженої журналістки України, мами чотирьох  дітей, авторки прозових, поетичних, публіцистичних  книжок Тетяни Олександрівни Дейнегіної.

Ірина Мироненко. Що з Вашої біографії для Вас особливо важливе з минулих десятиліть – місце народження? Місця роботи? Родина? Колеги-телевізійники і колеги-письменники? Читачі Ваших книжок? Ваші студенти на практичних заняттях майбутніх телевізійників    – Луганського національного університету імені Шевченка чи (з 2015) Київського національного університету культури і мистецтв?

 Тетяна Дейнегіна. Журналістська професія привчила не тільки пильно спостерігати за хвилинами ефіру, але й зберігати інтригу, тому, якщо дозволите, я відповім на Ваше дуже цікаве й об’ємне запитання у пунктирному форматі. Мені вже звично чути й читати висловлювання моїх колег, що у мене в житті все нестандартно, все не так, як у інших. Я подумки дякую: хоч не кажуть, що у мене все не так,  «як у людей». Бо, попри все, завжди керуюсь законами людяності.  

Іноді здається, що Господь наділив мене можливістю прожити не одне життя одразу, але, в чомусь  міг би бути щедрішим. Йдеться, звичайно, не про матеріальне.   Якби я мала додаткові три-чотири години на добу, я би, справді,   була «щасливою на сотні років уперед». Саме таку назву має одна з моїх книжок. Але – тоді ще не було війни. Повертаюсь до Вашого запитання.

Народилась у Сибіру, але мала дівоче прізвище – Захарченко. З дитинства мріяла про журналістику, але закінчила Алчевський гірничо-металургійний інститут. Випускниця найпрестижнішого на ті часи факультету автоматики й телемеханіки, мала чудові перспективи в інженерній професії, але так сталося – неочікувана ситуація різко повернула вектор життя і буквально за кілька годин я опинилася «в обіймах тележурналістики». Тоді я вже була авторкою двох поетичних збірок. Невдовзі мене прийняли до двох творчих спілок, сьогодні це Національні спілки України –  журналістів і письменників. Того ж, 1982-го року наша старша донечка  стала «дівчинкою із багатодітної сім’ї», а я – багатодітною матір’ю. Про це йшлося в моїй повісті «Останній день самотності». Книга вийшла у Київському видавництві «Молодь»  1991 року накладом 35 тисяч примірників і «розійшлася»  буквально за кілька днів так неочікувано, що я не встигла зробити «запас» для рідних і друзів.

«І тут у тебе не так, як у всіх!» – підкреслювали колеги і залюбки розповідали в телерадіоефірах, що я народила трійню. Унікальні відеокадри   можна побачити на ютуб-каналі, в передачах моїх колег. Тим паче, що тоді відеозапис на обласних студіях тільки робив перші кроки. Я вдячна долі – і мої колеги, і простір інженерний, і Електронна Муза, з якою для мене відбулося Телебачення, і наукова та  педагогічна робота були милостивими до мене. Мені навіть важко було вважати це роботою, бо чим би я не займалась,  будь-яке «повинна» перетворювалося на «хочу», дотичне з радістю. Було приємно, що мої колеги приділяли мені чимало уваги і в пресі, і в електронних ЗМІ. Та хоча я поринала з головою в роботу, вони  підкреслювали, що в усі роки у мене на першому плані, попри все, була сім’я. І тут взірцевим для мене залишався приклад моїх незабутніх батьків.

«…Вона підійшла до нього і раптом сказала: «Нумо, Захарченко, я вийду за тебе заміж! – і, закільцьовуючи фразу, що для когось здалася кросвордом, загадковою грою, додала: – Я все одно заміж не збираюся».

Його обличчя Нюра роздивилась тільки тоді, коли їм вручали свідоцтво про шлюб. Тоді ж вона і його ім'я дізналася, вчитуючись у документ: «Олександр».

Так було в житті. Саме так починається мій,  багато в чому автобіографічний, роман «АГЛОФАБРИКА».

І.М. Чому така велика інтелектуальна дуга (чи райдуга) між освітою інженера в гірничо-металургійному інституті  та журналістською роботою на телебаченні? Як і на користь чого відбувався вибір?

Т.Д. Подейкують, що Бах на запитання, як він може так чудово грати на органі й клавесині, відповів: «Ну що ви, це ж просто – треба лише натиснути потрібні клавіші слушної миті». Може, мені  вдалося вчасно і вдатно натиснути на потрібні клавіші своєї долі, щоби, наприклад, зробити рішучий поворот від інженерної діяльності, яка передбачалася моїм дипломом, до служіння Муз, що підсвідомо жило в серці. Утім  здобутий технічний фах не тільки не заважав, а, навпаки, суттєво допомагав на творчій ниві.

Для мене не було проблемою не тільки відрізнити мартен від домни, але й професійно розповісти про   систему автоматизованого регулювання теплового режиму мартенівського процесу  (до речі, ця тема була одним із моїх студентських практичних завдань). Та хіба тільки про це?!  От і «Аглофабрика». Чи наважилася би я на цей роман, не  маючи теоретично-практичного досвіду отакої,  своєрідної «інженерно-телевізійно-поетичної агломерації»?!

І.М. Ютуб дозволяє переглядати Ваші фільми. 1999 рік. Фільм про Шевченка, але не Тараса, а Петра, нашого сучасника, журналіста з Луганська, чиє життя урвалося передчасно. Фільм «Аж поки БІЛИМ стане білий світ…»  –  це не тільки спогади друзів і дружини, а й вірші Петра Біливоди (такий псевдонім обрав він саме для поезії.  І його дивовижна пісня, яку він сам співає. Чи згадували Петра Шевченка через 10, а тим паче 20 років після його смерті  у публікаціях, чи звучали його вірші? Або ж Ваш фільм залишився головною аудіовізуальною згадкою про цю людину?

Т.Д. Я свого часу сподівалась, що Олександр Ткаченко, якому в новинах одного із всеукраїнських телеканалів  випало повідомити  про жахливу страту журналіста Петра Шевченка (поета Петра Біливоду), уже як народний депутат України, а пізніше Міністр культури та інформаційної політики (2020 – 2023 роки), повернеться до питання   страшної смерті Петра.  Я свого часу встигла записати той   сюжет із новин на домашньому відеомагнітофоні  і використала у фільмі, присвяченому пам’яті нашого колеги. Але справу закрито, все списано на самогубство. «Знайшли повішеним».  

Пісню, яка нагадує незабутній голос Петра, неочікувано привіз мені земляк Петра Шевченка, мешканець Біловодського району Луганщини, дізнавшись, що ми знімаємо цей фільм. До речі, передав майже таємничо, конфіденційно. Більше жодного аудіо- чи відеозапису відомого журналіста і поета нам не вдалося відшукати, хоча багато років ми були, що називається, пліч-о-пліч. Завдяки друзям  Петра було підготовлено й видано дві книжки спогадів, яким передують сторінки поетичної і журналістської творчості Петра Миколайовича.

Пам’яті журналіста Петра ШЕВЧЕНКА (Поета Петра БІЛИВОДИ) Фільм Тетяни Дейнегіної «Аж поки БІЛИМ стане білий світ…» Ретроспекція: м. Луганськ, 1999 р.

І.М. Уже інший Шевченко,     точніше – луганський пам’ятник Тарасу Григоровичу опиняється в центрі уваги Вашого нового роману «Аглофабрика».  Згадаймо Тараса Григоровича: «…возвеличу малих отих рабів німих. Я на сторожі коло їх поставлю слово». Агломерація як процес – це спікання дрібної руди. Чому саме така назва? Що спікається і перероджується у романному Луганську?

Т.Д. Таким словом «Аглофабрика» хоче назвати свій фільм  героїня роману. Хоча її однокурсниці вважають, що це занадто важке слово. Це образ агломерату, який об’єднує спершу породу, а потім і людей у аморфну структуру. Сподіваюся, що кожен читач знайде своє формулювання, бо феномен «агломерації» стосується не тільки виробничого процесу – це як форма нашого співіснування: людей, міст, сіл, професійної діяльності, навіть війни і миру.

Роман  –  про молодь. Що з ними, політично гінкими, частіше покинутими напризволяще,  відверто поділеними на «наших» і «ваших»,    відбувалось у ті, знакові для України роки і дні.

Закінчення розмови і цитати з роману читайте 10 березня, в день пам’яті Тараса Шевченка

Слухайте також: 

Подкаст «Градусник» про луганське «спікання породи» в романі «Аглофабрика»