«Любов, що воює». Про які почуття пишуть лицарі нинішньої війни?

В жорстокі, криваві будні війни. Втім попри цю жахливу реальність, біль, втрати, їхні серця не зкам’яніли.

Вони живі і сповнені незгасної  та ніжної  любові до своїх коханих –  дружин та дівчат та, які на них чекають.

Саме вони надихають військових письменників  на створення ліричної поезії, в якій відверто розповідають про свої  почуття під час війни, про кохання, яке допомагає  їм вижити у цій страшній війні.

«Любов, що воює». Вечір лицарської поезії під такою назвою відбувся  у рамках VI Всеукраїнського форуму військових письменників. Форум закінчився, втім емоції від ліричних творів  військових вирують ще й досі…

Про які почуття пишуть лицарі нинішньої війни?

Олег Бородай з позивним «Поет» – мінометник, боєць Національної гвардії України, служить у бригаді «Спартан».

Поет, письменник, бард, що співає власну поезію.

У довоєнному житті - вчитель математики і фізики. Працював учителем у Харківському вищому професійному училищі № 6.

У 2015 добровільно пішов до військкомату, зараз воює на Запорізькому напрямку, поблизу знищеного ворогом села Роботине, біля якого постійно йдуть бої.

Писати почав на війні. Видав чотири книги  - дві прозові, дві – поетичні.  Лауреат літературно-мистецької премії імені В. Симоненка у номінації «Література» (2022).

Його поезія пронизливо щира. А невибаглива мелодія дістає самого серця…

«Чекай мене, рідненька, чекай мене, чекай,

Додому повернуся, до тебе, так і знай.

Хай ворон чорнокрилий кряче,

Кряче на біду,

В бою я не загину,

Хай важко, все ж дойду.

Прилечу до тебе, долечу

Обійму, до серця пригорну,

Бо любов сильніша за війну,

Дочекайся, будь що я прилечу!

Діждись, молю, прошу я,

Потрібна ти мені.

З тобою в грудях тепло в далекій стороні.

Чекай мене, рідненька, будь що мене чекай!

Прилечу до тебе, долечу,

Обійму, до серця пригорну,

Бо любов сильніша за війну,

Дочекайся, люблю тебе одну».

Богдан Назаренко, доброволець, боєць 3-ї окремої штурмової бригади «Спартан» Нацгвардії України, позивний «Депутат», вчитель історії і права.

До повномасштабної війни був головою Громадської ради при КМДА. Відповідав за зв’язки з громадськістю та здійснення громадського контролю за діями влади.

Творчість — це один з механізмів соціальної реабілітації на війні, зізнається Богдан Назаренко. Це місточок між жахливими реаліями війни і мирним життям. Між жорстокістю та любов’ю.

«Згадуй про мене, коли сумно тобі,

Або в колі друзів заливаєшся сміхом,

Ночі, коли більші ніж дні,

Або навесні розливаються ріки.

Згадуй мене, коли п’єш молоко,

Коли проти сонця вдягнеш окуляри

Птах, коли в небо злетить високо

У безмежній свободі шукаючи пару.

Згадуй, як я Україну люблю,

Мабуть, за тебе і неї я би вмер

Згадуй про вдачу щиру мою,

Згадуй, де б і як я не був

 Згадуй не потім, згадуй тепер

Згадуй. Я повернусь неодмінно».

Богдан Назаренко почав писати на війні.

 - Коли на війні я почав писати свої вірші і викладати їх у Фейсбук,  мені подзвонила дружина: «Богдане, оці вірші, що ти викладаєш про кохання, ти кому присвячуєш?» Я кажу їй: «А як тобі твоє серце підказує?» Вона  мені: «Ну, ти міг написати - моїй коханій дружині або Світлані». Ти розумієш, кажу, якщо я так напишу, то я відверну від себе половину аудиторії, - жартує він.

- Все, для чого потрібно жити – це кохання. Це - щира любов, - переконаний Богдан Назаренко.

Володимир Регеша, народний герой України. Історик, письменник, доброволець "Правого Сектора", командир підрозділу розвідки з позивним "Санта".

Спочатку був волонтером, а потім пішов добровольцем на фронт. Воює в Авдіівці. Він не професійний військовий, але блискуче розробляє військові операції.

Володимир  Регеша - багатодітний батько п'ятьох дітей. А ще він допомагає спецінтернатам для дітей із особливими потребами.

За його словами, він пішов на війну, щоби  захищати найдорожче, найцінніше –  свою сім’ю, і, як не дивно, за кілька років втратив її. Це дивний збіг обставин, або навіть парадокс, вважає він. Бо  втратив найдорожче, але знайшов кохання на війні.

Отже, він - учасник АТО/ООС, воїн-доброволець Правого сектору Володимир  Регеша. Вона – кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри іноземних мов одного з київських вишів Віталіна Тарасова. Вдова Героя України, командира літака АН-30Б, збитого російськими терористами в червні 2014-го, Костянтина Могилка.

Вони зустрілися  у вересні 2018 року, і те, як їхні стосунки змінювалися протягом  року, про  невимовний біль втрат, внутрішню трансформацію після трагедій, про свої почуття і думки вони розповіли у романі «І в штиль, і в шторм», який вийшов з-під їхнього пера.

Володимир і Віталіна пишуть відверто про все – про свою війну і про своє кохання. Це роман-сповідь чоловіка і жінки, написаний у форматі особистих щоденників, з вражаючою відвертістю приватних листів. Це історія про те, як війна може забрати і зруйнувати все, а потім  може повернути. І ще й з відсотками.

Це надихаюча історія непростого кохання для тих, хто зневірився і  для тих, хто має силу вірити.

Поезія і проза військових того вечора  звучала у камертоні кохання… Автори були прекрасні і натхненні. Це був калейдоскоп різноманітних почуттів... Емоції, зібрані під склепінням  вже рідної для бійців бібліотеки, просто зашкалювали.

Рустам Дмитрук з позивним «Бармен», боєць 103-ої окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України.

На форум приїхав з Харкова. До війни працював барменом у Львові, за кілька днів до війни хотів у місті Лева відкрити новий коктейльний бар. Війна зруйнувала його  плани. Рустам добровольцем пішов на війну.  На вечорі поезії згадав довоєнну справу – частував учасників і гостей форуму коктейлями. А ще читав свої поезії.

«Вона любить, коли ми удвох, а зв’язку, покриття немає.

Час стає тоді, і відчувається, що навколо нікого немає…

Вона любить, коли ми удвох, а більше нічого не треба.

 Трохи води. Трохи землі. Вогонь є. І трохи неба»

 

Олександр Лисак, офіцер 54 ОМБр ім. Івана Мазепи, раніше служив у 3-й оперативній бригаді НГУ в зенітному ракетно-артилерійському дивізіоні. Дипломант і лауреат обласного літературного конкурсу «Молода Слобожанщина». 

Його поезія чуттєва і дуже глибока.

«Він топить екскадру в Бермудах її очей,

торкається її вилиць, скронь, рятівних плечей,

Впадає в її волосся теплом долонь,

Щоби далі палав, не гаснув між них вогонь.

Торкається пам’яті так, як жреці святинь.

Гойдалка душу здіймає туди-сюди…»

 

У вечорі лицарської поезії брали участь не тільки лицарі, але й  прекрасні лицарки – волонтерки, які допомагають військовим, що на фронті. Серед них письменниця, вчителька - Ольга Криштопа.

 ЇЇ поезія дуже тепла і жіночна, водночас дуже потужна.

«Коли моє серце б’ється за межами мого тіла,

збиваючи кров до купи – мою і того чоловіка,

я думаю: «Ну ж я саме так хотіла,

щоби кожна моя секунда ставала безмежним віком».

Коли моє серце б’ється,

якщо моє серце б’ється

відносно всього і згідно з усім, що я мала б знати –

законами всіх Ньютонів, законами всіх енерцій,

в коротку одну секунду, коли він питає: «Як ти?»

вкривають мене ці букви затишно, неначе ковдра».

Лицарі і лицарки переплавляли у слові звитягу воєнних  днів - у любов і ніжність. І навпаки – кохання у сталевий дух супротиву, відвагу і мужність. Бо любов такою сьогодні воює.

Читайте також:

«Пишіть, інакше хтось напише за вас…». Що відбувалося на VI Всеукраїнському форумі військових письменників?