«Пишіть, інакше хтось напише за вас…». Що відбувалося на VI Всеукраїнському форумі військових письменників?

Організаторка Всеукраїнського форуму військових письменників, який  завдяки її титанічним зусиллям  відбувається вже вшосте, його душа і натхненниця – Тетяна Пилипець, директорка львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука, відома волонтерка, яка часто їздить на лінію фронту до військових.

Вона з ними завжди на зв’язку. Зізнається, що її окрилює кожен  телефонний дзвінок побратимів  з фронту, тому що лише вони дають їй силу й далі  торувати шлях до Перемоги - волонтерити, створювати нові проекти для військових, організовувати форуму та фестивалі.

Ще вона зізнається, що з початку війни майже не читає цивільних авторів, натомість прочитує  кожну книжну, кожну збірку військових письменників та поетів, що вийшли  друком під час війни.

- Філософією  нашого форуму, своєрідним  його кредо  став  крилатий вислів військового письменника з Херсонщини Василя Паламарчука,  з яким  він звернувся до учасників: «Пишіть, інакше, хтось напише за вас, - розповідає Тетяна Пилипець. – А я  завжди додаю – напишуть не ті, не так,  і не про те. Тому свідчення тих, хто щодня творить Перемогу і створює нам  безпечний тил, це і є свідчення історії.

Те, що ми  живемо в цій історії і наразі не можемо оцінити  її глобально, так би мовити, з погляду дрона зверху, це не означає, що це не є вікопомні моменти. Просто ми зараз в живемо всередині їх.

Але ми мусимо розуміти, що історія твориться саме саме зараз,  саме цими людьми і фіксується відео, фото  і в текстах. З цих конкретних  історій і постає історична правда, яку неможливо буде зрушити ворогу.

-  Цього року у нас багато авторів, які  почали писати у гумористичному жанрі або створюють шкіци, які можна ставити на сцені, - розповідає Тетяна Пилипець. -  Автори кажуть, що почуття гумору на війні їх рятує.

Неймовірна секція - це любовна лірика. Звісно, це стосується поетів, але я зазначу, що є художні твори, де дуже  емоційною ниткою проходить стосунок особистий, сердечний, тоді, коли над тобою вибухають ракети.

Це поезія і проза війни, але  вони про любов. Чи з’явилися би вони, якщо би не  глобальна загроза існуванню країни та сива стара з косою, що завжди поряд, не знаю.

Сьогодні  країна і кожен з нас переживають важкі часи. Як відновити душевну рівновагу? Тетяна Пилипець ділиться  власним рецептом.

-  Хто давно шукає якусь таблетку від депресії  та від зневіри, спробуйте поплести сітки, пошити  з нами білизну, стяги і  - почитати поезію з війни. Якщо цей рецепт вам не згодиться, значить я щось не розумію, але спробуйте. 

 

Атмосфера форуму вражає своєю сердечністю – і все це завдяки  неймовірній Тетяні Пилипець, яка знаходить теплі слова для кожного. Тут відчуття дому, тут немає офіціозу. Військові письменники в пікселі і берцях. І вони дуже втомлені.

Серед них є такі, що прямо з вокзалу –  і одразу на форум. Вдивляюсь в їхні обличчя. Боги війни, які стоять за Україну. Воїни світла – мужні, світлі  й благородні попри вогнедишне пекло війни. В горлі ком, а серце обпікає величезна вдячність.

Віктор Янкевич, боєць 44-ої окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола ще вчора був  в окопах на позиції в Роботиному на Запорізькому напрямку, а  вже сьогодні - на форумі військових письменників. Вступав до лав ЗСУ з початком повномасштабного вторгнення. Юрист та економіст за освітою працює здебільшого у детективному жанрі, але також вирішив спробувати свої сили у любовному романі.   

До речі, у 2019-му вийшла  одна з його детективних повістей «Вбивство в бібліотеці на Ринку, 9» Власне, в цій бібліотеці, за цією адресою  і відбулося  відкриття VI Всеукраїнського форуму військових письменників, а згодом  його закриття.

Андрій Гуменюк, боєць добровольчого батальйону ОУН, з позивним «Кельт»  називає  себе «випадковою» людиною у літературі, бо написав і видав лише одну книгу. Насправді, дві.

Знаний львівський художник, автор емблеми форуму, один із засновників у 1988 році Львівського театру імені Леся Курбаса. Воює добровольцем з 2016 року.

Восени  2022 року вийшла його книга «Африка» - збірка замальовок про війну. Підготовка до друку книжки Андрія Гуменюка «Африка» завершувалася, коли він із бойовими побратимами стояв минулого літа під Ізюмом.

Михайло Цимбалюк. З перших днів війни став бойовим медиком ЗСУ. Служить на Куп’янському напрямку Харківської області. У форумі бере участь вперше, але  він один з наймаститіших авторів.

На форум привіз  свою 11 книжку. Це збірка поезій «Калібри любові». Ми маємо сформувати пласт культури, який сколихне наше суспільство, - так  він формулює сенс  новітньої літератури  воєнного часу. 

Колишній журналіст Мирослав Откович  у  перший день війни пішов у війсккомат. Відстояв чергу, записався у 241 окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ. 

Пройшов шлях від бойового мінометника до пресофіцера бригади. Восени 2022 року разом з 130 батальйоном тримали оборону у Дементіївці, щоби не дати окупантам можливості підкотити артилерію впритул до Харкова.

Військових письменників доля  обрала свідчити про війну. Кожен  з них свідчить зі  своєї позиції – хтось з нуля, хтось з другої лінії фронту, хтось з тилу. А хтось –  вже з неба.

Велика війна забрала життя понад 50 військових письменників. Серед них -  Юрій Руф, Гліб Бабич, Максим Петренко, Біжан Шаропов, Володимир Вакуленко, Вікторія Амеліна, Максим  Кривцов…  Друге розстріляне  українське Відродження.

- Я людина, у якої  ніколи не збуваються її плани, - стверджує  лавреатка Шевченківської премії Євгенія Подобна. -  Я хотіла стати журналісткою, і писати про культуру та соціалку, зрештою стала воєнкоркою.

У 2014 році я планувала поїхати у Артек та Донбас, але моїм планам не судилося збутися. На 2022 рік у мене також були творчі плани, але замість архівів мені довелося їздити на ексгумацію, працювати з невпізнаними тілами, дивитися на найбільше горе, яке я бачила в своєму житті - батьків, які були на впізнанні своїх дітей.

-  Я пишу книги, яких би я воліла ніколи  не писати. Я мрію  колись написати книжку, від якої мені не буде боляче.  Моя перша книжка вийшла 2018 року, і вона була про жінок-військових.

Тоді мені здавалося дуже важливим, що жінки захищають країну нарівні з чоловіками, що у слова «патріот» немає статі. Так сталося, що з 25  моїх героїнь, сьогодні немає чотирьох, життя ще однією – під питанням. Тому я  палка прибічниця того, що не потрібно відкладати написання книжок про війну на колись.

Ми маємо писати зараз. Бо про багатьох у нас, на жаль, вже не буде шансу написати.

За два роки війни у Євгенії вийшло чотири книжки про міста-герої України.

-  Вони про ті трагедії, які не мали статися, власне, цих книжок не мало бути, -  резюмує письменниця. - Першу книжку ми з Дарією Бурою написали разом. Книга має назву «Лютий лютий».

Після повномасштабного вторгнення ми почали зв’язуватися з різними регіонами України і записувати свідчення людей  про перші дні війни. І це для нас було певною мірою терапією. Тому що, коли ти дзвониш в окупований Херсон, і чуєш, що ми разом, що ми боремося, ми б’ємося з окупантами і нічого в них не вийде, ти розумієш, що не маєш права не діяти і давати волю відчаю. Тому що і твій Ірпінь звільнять, і твоя вулиця буде під українським прапором.

Коли телефонуєш у напівоточений Чернігів, і чуєш від рятувальників, які буквально вчора розгрібали завали і діставали тіла, що ми вистоїмо, ми не здамося, дідька їм, а не Чернігів, ти знову розумієш, що ти маєш діяти. Власне, ця книжка  і повернула мене до життя.

-  Парадоксальна річ, але часом я  трішки починаю боятися Перемоги,  -  ділиться Євгенія Подобна. - Тому що у Перемоги багато батьків, і я розумію, скільки з’явиться фейкових героїв.

Ми вже проходили це з певними страшними сторінками нашої історії, коли через п’ять років з Іловайська виходило більше людей, ніж там було. Ці люди, що «вийшли» з оточення  розповідали історії і не могли зорієнтуватися у географії. І я дуже боюся, щоби це не повторилося. І ще я  боюся, щоби ніщо не було забуто. Як відомо, людина вмирає двічі: вперше фізично, вдруге, коли про неї забувають.

Я хочу, щоби українці отримували голоси, щоби жодна трагедія не була забута.

Остання книжка, яка має днями вийти, про жінок-українок. Коли я йшла на перше  інтерв’ю, у мене руки трусилися. Бо ця книжка про жінок, які чекають без вісти зниклих чоловіків, вона про маму, яка втратила єдиного сина, але здійснила його мрію –  відкрила кав’ярну, як мріяв він.

Кожного разу, коли я йшла на інтерв’ю, то думала, що мені буде страшенно боляче, і що потім  доведеться збирати себе до купи, як пазли.

Але виявилося, що в наших жінках стільки світла і сили, що навпаки, від них набираєшся їхньої енергії і світла, які дають  працювати далі.

-  В книжці є про жінок, які пройшли полон, які дуже відверто розповідають, що там з ними відбувалося.  Там є феноменальна жінка з рожевим волоссям, яка підбила два російські танки на запорізькому напрямку.

Там є жінка, яка після загибелі командира і поранення заступника прийняла на себе командування ротою під Бахмутом в один з найгарячиших періодів. І для мене дуже важливо, щоби ці відважні жінки були почуті, щоби про них знали.

У письменниці Дарії Бурої  під час війни вийшли  дві книжки про міста –Герої.

- Але ж ми розуміємо, що міста – це насамперед люди, - уточнює вона. -  У мене є книжка про Харків, бо я дуже люблю це місто. Мені цікаво  було досліджувати, що саме дає сили людям     боротися у найзапекліші та найтрагічніші моменти.

Ми опитували військових, і вони сказали, що ворога   вдалося  відбити  насамперед тому, що масово  допомогали містяни.  Це бестрашні люди, які ніколи не служили у війську.

У Харкові велику роль  відіграла  ще мистецька спільнота, яка підносила дух містян і це впливало на бажання боротися за своє місто. У мене часто запитують, в чому феномен Харкова? Мабуть, в тому, що вони  є фанати свого міста.  

Про свій травматичний досвід, що ліг в основу книгу «Божа милість»  розповіла  військова письменниця Лідія Ільків, вчителька з фахом, яка під час війни стала медикинею у ЗСУ.

-  Книга посмертно присвячена капітану медичної службі Ігорю Мельнику, який загинув 4 лютого 2024 року, - наголошує вона. - Він  був родом з Донеччини, переїхав у Київ, а війна наздогнала  його на харківській землі. Високоточна  рашистська ракета влучила у медпункт і забрала його життя. Це сталося у селі Колодязне Куп’янського району на Харківщині.

Ця книжка - данина пам’яті всім хлопцям, з якими я служила, які рятують життя бійців. Зокрема, санінструктору Віктору Бондаренко, який загинув через 40 днів після  загибелі капітана медичної служби. Стік кров’ю на полі бою, будучи сам поранений. Такі страшні реалії війни…

Саме про них чесно і відверто пишуть військові письменники.

Читайте також:

Метаморфози Долини нарцисів у Закарпатті. Чи збережемо цю перлину, де вже тисячі років поспіль навесні зацвітає дикий нарцис?