Магія "українських Афін". На гостину до хати Параски Харук…

Як жили та хазяйнували гуцули? Які звичаї та обряди гуцулів надихали геніїв української літератури на творчість?  

Про все це «Громада» дізнавалась у наукової співробітниці Івано-Франківського краєзнавчого музею, доглядачки музею «Хата-ґражда» у Криворівні Василини Зеленчук.

Колись я була вражена, скільки геніїв української літератури  та творчої інтелігенції з інших царин манила і щоразу  знову й знову кликала до себе крихітна Криворівня.

Тут  відпочивали, працювали, дивувались строкатій яскравості Гуцульщини Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич,  Михайло Грушевський, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Марко Черемшина, Олександр Олесь, Наталя Кобринська, Василь Стефаник, Юрій Федькович, Леся Українка, Михайло Грушевський, Іван  Крип'якевич, Михайло Драгоманов,  Іван Труш, Іван Северин.

Ціла хрестоматія з української літератури. І всі вони вибирали саме Криворівню!

Гуцульську Криворівню ще називають «літньою столицею" української культури.

Чому цвіт української богеми селився  саме у тут? В садибі місцевого пароха або у простих гуцульських ґраждах в той час, коли гриміла слава сусідніх курортів  - у селах Верховина та 

Ворохта. 

Чому Криворівня перетворилася на "українські Афіни"?

Звичайно, йдеться не про географію цього верховинського села. Йдеться про тих, хто приїжджав сюди кожного літа надихнутися величчю Карпат та гуцульським колоритом.

А сталося це завдяки одній людині - Володимиру Гнатюку, відомому українському етнографу, фольклористу, мовознавцю і літературознавцю, перекладачу і мистецтвознавцю, громадському діячеві, який перетворив маловідоме тоді гірське село, в яке у дощі, неможливо було навіть дістатись,  на "літню столицю" української культури.

Він запрошував у Криворівню Франка, Коцюбинського, вони  в свою чергу запрошували інших письменників. Це був золотий час Криворівні.

Сиджу на подвір’ї ґражди, на лаві під низько навислим дахом гуцульської хати, зачаровано дивлюся на залиті  м’яким післяобіднім сонцем Карпати, які ніби смарагдовою  горжеткою обіймають Криворівню на тлі чистого волошкового неба.

Тут ніби сам Бог дихає навколо.. 

-  Онде та пані сидить на місці Франка, це його улюблене місце, біля одвірка, 

- чую дзвінкий жіночий голос.

Серце завмирає на мить, потім шалено калатає і падає…

Іван Франко - мій улюблений письменник. Обожнюю його, як геніальну особистість і як геніального творця. Свого часу вчилася у франківському університеті. І от сиджу на його місці!

Повертаю голову, не зчулася навіть, як на подвір’я старої  ґражди щойно увійшла проста на вигляд жінка.

Це лише, на перший погляд, проста. Насправді вона харизматична, натхненна і невтомна хранителька гуцульських  звичаїв, обрядів та побуту, яка  роками досліджує  і зберігає українські традиції.

Це Василина Зеленчук - наукова співробітниця Івано-Франківського краєзнавчого музею і доглядачка музею «Хата-ґражда», що у Криворівні.

-  Ця хата знає і Франка, і Коцюбинського, і Володимира Гнатюка, який відкрив Криворівню, - розповідає пані Василина. -  Гнатюк заїхав до Криворівні 1896 року і 18 років  до 1914  року, до початку Першої Світової приїжджав щороку.

Це його заслуга, що Франко  тут з 1901 року, за вийнятком 1905 та 1908 року, коли він сюди не приїжджав. Його заслуга, що повернувшись з Криворівні, Коцюбинський пише «Тіні забутих предків», бо  він особисто запросив письменника у Криворівню.

Я сиджу на лаві попід хатою Параски Харук та Палія Харук, що була побудована 1858 року.  До 1965 року в ній жила Параска Харук, доки на 103 році житті  вона не відійшла у Вічність…

-  Франко любив сидіти біля одвірка і слухати її оповідкі, - каже пані Василина. - Вона знала купу легенд, переказів, повір’їв, співанок гуцульських. Франко дивувався і захоплювався водночас: як могла неграмотна жінка так багато знати? Мало того, що знати, а ще вміти так розказати!

Магія цієї простої гуцульської ґражди на тлі Карпатських гір, в яку ступала нога українських геніїв, заворожує…

Мабуть, як колись Франко заслуховувався розповідями Параски Харук, так сьогодні я зачаровано слухаю, як натхненно розповідає Василина Зеленчук про життя гуцулів. Вона - дружина правнука баби Параски Харук.

Як жили гуцули серед незайманих лісів і гір, будучи сам на сам з первозданною природою?

 -  Коли ще до війни у Криворівню приїздили на екскурсію поляки, я їм казала: ми не знали про штучний голодомор на Великій Україні, але не думайте, що ми за вашої польської влади так дуже панували, - наголошує пані Василина. - Гляньте на хату. Хата без димаря. Це був наш найбільший податок за Польщі, який називався «подимне».- Господар цієї хати - наш прадід  мав воли, бики, і казав, що не  міг заплатити «подимне», такий був великий податок. Я собі думаю, він мав воли і не мав змоги, а що мав робити найбідніший? Податок цей  був зберігся і за Австрії.

Гуцули не знали про хліб білий.

-  Не можу навіть сказати, коли взнали, - не пригадує  точно пані Василина. - У нас пшениця ніколи не висівалася. Бо не дозрівала. У нас хліб випікався з картоплі. А картопля і нині називається боришка.

Як пекли гуцульський хліб? Зробили картопляний пляцок на два пальці, круглий як миска,  додали трохи кукурудзяного борошна, натертого на жорнах, на яких працювала жінка, трохи підсолили - і в піч. Картопля – це другий хліб, вона смачна у будь-якому вигляді.

Зараз гуцульський хліб з картоплі  радше став стравою святковою стравою, ніж буденною.

-  Якщо прабабця випікала три рази на тиждень по шість хлібів, як миска, то я печу лише два рази на рік – на Пасху та Різдво, - каже пані Василина. - Бо не позволяю  собі, щоби такі великі свята були без нашого гуцульського хліба.

Для нас він вже смаколик, такий, як медівник, наприклад.

Гуцули у горах  і низині жили у ґраждах. Що таке ґражда? Це гуцульське обійстя, в якому- хата і господарські будівлі утворюють замкнутий, зазвичай, прямокутне подвір’я, огороджений парканом з дахом.

Зовні ні вікон, ні дверей. Нібито дерев’яний ящик на тлі зеленої трави і синіх гір. А коли через браму з піддашком переступаєш у двір - там і хата, і вікна, і лава, і двері.

- Чому будувалися такі гражди у 17-18-му та початку 19-го століття? Як захист від чотириногого звіра, - пояснює пані Василина. -  Гуцульщина – край вівчарства. Там, де були вівці, звір не встидався, з лісу збіг, схопив вівцю і поніс.

Тому скрізь по горах і по низах будували такі гуцульські кріпості, які називалися граждами. Гражда зі слов’янської – огорожа. Усе, що тут є, знаходиться під однією огорожею.

- Отже, зайшли у хату і одразу вхід до хліва, - пані Василина показує, як влаштована хата-ґражда. - Це стайня, де жила худоба. Хлів простягається тут вздовж усієї хати.

Перша ширша кімната для великої рогатої худоби, далі стайня вздовж хати ставала вужчою – там  були вівці. Тримали і свиней. Аби погодувати худобу, господарю не треба було виходити з хати. Особливо зручно це було зимою.

 -  Перших москалів, що були у 1914 році, прабабця хвалила, - інтригує пані Василина. - Прабабці Парасці дали на постій військо.

У святочній кімнаті, до якої заходили лише по святах, були пани офіцери.  А у хоромах, тобто в сінях чи в коридорі по-сьогоднішньому, спали солдати.

І от одного разу пан офіцер зайшов і каже: «Бабушка, одолжи  сала». А вона ніяк не могла второпати, що таке «одолжи» аж доки вони дійшли до того рахунку, що це «позичити сала».

Вона пішла до комори та й дала сала. Уявіть собі, через три тижні приходить посилка, і той самий офіцер заходить і віддає бабі Парасці солонину на чотири пальці.

Вона йому таку не дала. О, сказала вона, це газди! Свиню треба тримати півтора року, щоби  вона дала сала на чотири пальці.

Ось як бабця зробила висновок. І ще той офіцер сказав: «Не дай!», а вона мусила  би дати, бо це військо, а  він сказав: «Одолжи». Позич.

А ті москалі, що прийшли у 39-му році, о Боже, ті совіти з тої комори викотили усі бербениці   (невелика дерев'яна діжечка для зберігання продуктів, бриндзи, молока, що була в ужитку в Карпатах – авт.), навіть з гуслянкою.

Гуслянка – це  наш карпатський йогурт. І позабирали усе під чисту. Баба Параска вибігла на підсіння і просить залишити хоч щось, бо дітей було тринадцятеро.

То їй москалі стрілили під ноги, і якби вона ще раз рота відкрила, то вже не було б кому годувати, а не чим. От такі прийшли москалі! Такі самі як зараз. 

- У гуцулів у родині зазвичай було багато дітей, - зазначає  пані Василина. – Пам’ятаєте, скільки дітей було в родині Івана з «Тіней забутих предків»? Ні? Двадцятеро.

Всі спали в одному приміщенні – на печі колись було п’ятеро дітей спало, на припічку – старшеньке, що не впаде, у запічку троє, найменшеньке у колисочці,  а решта старшеньких один за одним, як огірочки, на лаві.

Ліжко називали постіль, спали не на дормео, як зараз, а на сіні, отаві, соломі, ліжником (товстий вовняний тканий виріб з довгим пухнастим двостороннім ворсом – авт.) прикрив солому, і ліжником укрився, бо ніхто до 50-х років не знав про простирадла і підковдри.

Не було і подушок. Ця подушечка   - це ще один податок за Польщі. Великі податки були, тому птиці тут не було, і не було подушок. Оцей кожушок, що був на вас на праці, чи до церкви, буде вам і під голову. Натомість подушки.

В ті часи ніхто не знав, що таке спальня батьків, що таке  дитяча кімната, не було й окремої  кухні. Все це було в одній невеличкій кімнаті. І всі жили в одній кімнаті.

На столі, що стоїть впритул до лави, розкладений дерев’яний посуд. Видно, що він автентичний.

-  Це  все з цієї хати, - підтверджує пані Василина. -  Бриндза, масло, гуслянка – все було у дерев’яній посуді. Сіль і цукор обов’язково у дерев’яній посуді, бо дерево дихає, витягає вологу.

А це - пасківник, паска випікалася одна і вкладалася в пасківник. А чому одна? Бо в нас не було борошна. І якщо лишалося трошки тіста, пекли от таке ягня, баранчика. Це символ жертви, це Ісус, син Божий.

У хоромах – гуцульських сінях і досі стоїть ступа, якій вже  майже півтора століття.

- Це обов’язкова річ у гуцульській хаті, - пояснює пані Василина. – Хоча і користувалися  ступою раз на рік, аби перед Святим вечором попіхати в ній пшеницю, як готували кутю. Який 

Святвечір без куті?

Зліва від хоромів-сіней - святочна кімната, куди заходили тільки на свята. Тут  стоїть ткацький верстат, на якому ткали ліжники. Дуже потрібна річ у горах.

-  А ось це загадка нашого музею, - знову інтригує пані Василина. – Для чого цей  пристрій?

Пристрій віддалено  дещо подібний на  дитячий манеж. Але щось підказує, що це не він.

- Це називається стояк, а не ходунки, манеж, ходулі абощо, - витримує паузу пані Василина. - Жінці треба  було до хліва, на город, а дитя ще не ходить, йому може місяців вісім. Треба жінці поратись по господарству, поставила дитину в стояк і пішла. Пішла, дві години сапає, доки сонечко не припече. А дитя собі тупцює, вчиться собі ходить.

Хто тоді дитині сюсюкав, хто баюкав, як ви зараз своїх дітей? Коли було, коли стільки роботи?

Бабця Параска казала:  так дитина  у вогні не згорить, у воді не потоне і гадина її не укусить. Однак дитина могла і застудитися, особливо  в холодну пору, бо білизни у дитини не було.

- Гардеробів  гуцули не мали. Ось за цією стіною – кліть. Кліть – це сучасний гардероб. На жердках   - кожухи, сардаки (верхній короткий сукняний одяг з рукавами – авт.), сорочки, - показує гуцульський одяг пані Василина.

- Гуцули  – це зодчі, будівельники, скільки їх по світу і нині будують. А чогось не знали про шафи, - дивується пані Василина. – У кожного були лише  дві сорочки з коноплі.

 Котра була з уставкою, називалася напролюди, а та, що без уставки на рукаві, називалася назавсігде – на кожний день. Було лише дві сорочки, і було у шо вбратися! А сьогодні збираємося на вечірку, та й до шафи – та й крайно нема  в шо сі брати. А Боже!

Пані Василина показує світлину, на якій донька баби Параски 1929 року виходить заміж за  сина дяка.

- Того дяка, який розказав «Тіні забутих предків» Коцюбинському, - уточнює вона. - Бо в нього жив Коцюбинський три літа, і в нього жив Володимир Гнатюк 17 років. І по нині, як приїжджають якісь письменники, хочуть відвідати ту хату, де були ці великі люди.

 - Між іншим, я в тій  хаті  зараз живу, - скоромовкою промовляє вона. - Бо я в невістках.

Направду навколо пані Василини відбувається якась магія…

А щодо весіль, то з початку війни в Криворівні  не було жодного.

- У нас по 300-500 чоловік весілля було, -  розповідає пані Василина. - У гуцульському одязі за гуцульськими традиціями. Можливо хтось таємно повінчався, але не було того співу, того танцю не було. Жоден гуцул на таке не погодиться.

Читайте також:

«Тіні забутих предків»: відтворювати українські символи та звичаї хотіли без жодного українця