Нацисти-мільярдери та символ у бункері.  З фантастичним твором штучного інтелекту у фіналі

Рохус Міш, один з ооронців Гітлера, бачив, як Магда пізніше розкладала пасьянс –  бліда як смерть, з налитими кров’ю очима та «застиглим» обліччям.

Через кілька годин після вбивства дітей Мгда з Йозефом, узявшись за руки, піднялися у сад Райхсканцелярії.

Невдовзі ад’ютант Геббельса Гюнтер Швегерманн знайшов там їхні бездиханні тіла. Вони теж прийняли ціанід. На Магдиній сукні досі був золотий значок нацистской партії – подарунок фюрера.

За попередньою вказівкою Геббельса, якийсь есесівецьзробив кілька контрольних пострілів у трупи, облив їх бензином і підпалив.

Наступного дня радянськи війска знайшли у зрівняному із землею саду обуглені тіла, що лежали між  бетонозмішувачами.

Геббельс з дітьми.  

За деякими спомінами, перший чоловік Магди – промисловець Гюнтер Квандт пропонував Магді врятувати ії дітей. Він навить подшукав для них безпечний сховок у Швейцарії, був готовий утимувати їх і дати освіту. Але Магда відмовилася: ії діти помрут разом з нею.

Ваша оглядачка читає книгу журналіста Давида де Йонга «Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини».

Давид де Йонг (1975 р.н.)— нідерландський журналіст-розслідувач та письменник, відомий своєю книгою «Нацисти-мільярдери. Темна історія найбагатших династій Німеччини», яка перекладена багатьма мовами світу. Він спеціалізується на розслідуваннях, присвячених фінансовим та історичним темам.

Давид де Йонг та його книга українською. 

В останні роки я все рідше читаю художню прозу, бо нинішні і життя, і смерть, і трагедія не підвладні навіть найталановитішій літературній фантазії.

Те, що ми могли б вважати плодом хворобливої уяви чи вигадки, стає реальністю, яка ставить нові питання без… відповідей.

У документальних дослідженнях шукаю ці відповіді. Можливо тому, що людська природа не змінюється та історія повторюється, чи не так?

Завдяки Давиду де Йонгу – блискучому репортеру та журналісту-розслідувачу, автору Bloomberg Businessweek, – ми можемо заглибитись у захоплюючі таємниці капіталів, без яких влада Гітлера та Друга світова війна були б неможливими.

2023 року книгу видано в Україні видавництвом Лабораторія.

У понеділок, 20 лютого 1933 року, о 18 годині, близько двух десятків найбагатших і найвпливовіших підприємців нацистської Німеччини – хто пішки, хто машиною з водієм – прибули на зустріч в офіційну резиденцію голови Рейхстагу Германа Герінга – самісіньке серце урядового та ділового кварталу Берліна.

Серед присутніх були Гюнтер Квандт – текстильник, який став китом збройової та акумуляторної гаузі; Фрідріх Флік – сталеливарний магнат; барон Август фон Фінк – фінансова шишка з Баварії; Курт Шмітт – генеральний директор страхового велета Allianz; керівники хімічного конгломерату «І.Г. Фарбен» і калійного гіганта «Вінтерсталль»; та Густав Крупп фон Блен унд Гальба, який завдяки вдалому шлюбу став на чолі метлургійної імперії.

За три тижні до цього Адольф Гітлер захопив владу в Німеччині після кулуарної угоди, за якою райхспрезидент Пауль фон Гінденбург призначив Гітлера канцлером.

Підприємці сподівалися дістати роз’яснення щодо розвітку економіки Німеччини за нового уряду. Але у Гітлера були свої плани і на цю зустріч, і на країну.

Гітлер стверджував, що підтримавши його сходження на пост фюрера, магнати фактично підтримають себе, свої фірми та статки.

Приватне підприємніцтво несумісне з демократією, – заявив 43-річний канцлер.

Під кінець промови Гітлер пояснив, як це станеться.  Уже через два тижні, 5 березня 1933 року, народ Німеччини визначить майбутнє країни, прогосувавши на загальнонаціональних виборах – «останніх», за словами Гітлера.

«Незалежно від результату, – попередив він, – шляху назад не буде».

Герінг підсумував словами Гітлера:

Оскільки «вибори 5 березня, без сумніву, станут останніми на подальше десятиліття, а може і століття», прохання до титанів підприємництва про «фінансови жертви» більш ніж обгрунтоване.

Спершу в очах більшості багатих підприємців Гітлер і його купка нацистів були крикливими, буйними, хамовитими, грубими диваками в мундирах, які вилізли з неосвіченої, злиденної глушини, — просто недоладні персонажі, з яких можна покепкувати.  Але…

Дуже логічно! Скинутися один раз, щоб потім жодні профспілки та комуністи не заважали, а євреї не становили конкуренції, бо будуть знищені.

Підприємці одразу ж визначили суми….

Основою економіки Німеччини і сьогодні є автомобільна промисловість. Річ не лише в тому, що на неї припадає близько 10 відсотків ВВП; такі бренди, як Porsche, Mercedes, BMW та Volkswagen, визнані в усьому світі як символи німецької промислової винахідливості та досконалості.

Ці компанії витрачають мільйони на брендинг та рекламу, щоб забезпечити собі саме таке враження.

Ці корпорації можуть безпосередньо простежити свій успіх до нацистів: наприклад, Фердинанд Порше переконав Гітлера запустити виробництво Volkswagen.

Його син, Феррі Порше, який створив компанію, був добровольчим офіцером СС. Герберт Квандт, який перетворив BMW на те, чим вона є сьогодні, скоїв воєнні злочини. Так само, як і Фрідріх Флік, який прийшов до влади в Daimler-Benz.

Двадцятого квітня 1939 року в Берліні фюрер святкував своє п’ятдесятиріччя. Фердинанд Порше подарував задоволеному Гітлеру перший готовий «фольксваген» — чорний кабріолет «жук». Ґерінґ отримав другий, а Ґеббельс — четвертий.

Адольф Гітлер милується моделлю автомобіля Volkswagen. Він поруч із конструктором Фердинандом Порше (ліворуч) та різними нацистськими чиновниками.

Насправді «народний автомобіль» так і не дійшов до народу. За часів Третього Райху їх випустили лише 630 — і всі дісталися нацистській еліті. Із 340 000 німців, які доєдналися до спеціальной урядовой програми, щоб заощадити на купівлю машини, видурили близько 280 мільйонів райхсмарок.

Натомість задушливого серпневого дня 1941-го Феррі Порше прибув у Мазурський ліс Східної Пруссії.

Там, у «Вовчому лігві» — військовому штабі фюрера на Східному фронті, — він мав продемонструвати Гітлеру та Гіммлеру один прототип.

Батько Феррі був заклопотаний перебудовою «фольксвагена» під військові цілі. У співпраці з Вермахтом Фердинанд Порше вже створив «кюбельваген» («автомобіль-відро») — легкий всюдихід із глибокими сидіннями, який використовували війська генерала Роммеля в Північноафриканській кампанії.

А 31-річного Феррі викликали у «Вовче лігво», щоб представити останню батькову розробку — «швімваген» («плавучий автомобіль»).

Давид де Йонг написав захоплюючу історію п'яти німецьких бізнес-династій, чиї патріархи, наживаючись на війні та злочинах Третього рейху проти людяності, нагромадили незліченні багатства та владу.

Онуки Фердинанда Порше та Антона Пієха контролюють Volkswagen та Porsche.

Рудольф-Август Еткер та його вітчим Ріхард Казеловскі (перший – офіцер Waffen-SS, другий – завзятий нацист) – стоять біля витоків глобальної бізнес-імперії, що випускає пиво (Radeberger Group), інгредієнти для випічки і напівфабрикатів (Dr. Oetker) можна і сьогодні купити в Україні. (Oetker Collection).

Герберт Квандт відповідав за акумуляторні заводи в Берліні, де працювали тисячі підневільних та поневолених робітників, включаючи сотні жінок з концентраційних таборів. Він придбав підприємства, вкрадені у євреїв у Франції, та використовував військовополонених та підневільних робітників у своєму приватному маєтку. Він навіть побудував концентраційний підтабір в окупованій нацистами Польщі.

Коли Гюнтеру Квандту було 37 років і він овдовів, зустрів і одружився з 17-річною Магдою Фрідлендер і мав з нею одну дитину. Після їхнього розлучення Магда вийшла заміж за нацистського міністра пропаганди Йозефа Геббельса, з яким вони вбили їхніх шістьох дітей, перш ніж обидва покінчили життя самогубством у 1945 році.

Гюнтер Квандт і Магда Фрідлендер (надалі – Геббельс).

Після війни Гюнтера Квандта заарештували за підозру у співпраці з нацистами, але виправдали після неправдивої заяви, що його змусив вступити до партії Геббельс.

Ґюнтер Квандт виставляв себе жертвою режиму. У нього справді були протиріччя з головним пропагандистом Рейха Йозефом Геббельсом, бо Геббельс спокусив і повів його кохану дружину Магду. Але на його заводах працювали десятки тисяч підневільних робітників з усієї Європи, зокрема й українців.

Нащадки Гюнтера Квандта й досі володіють концерном BMW. Фрідріх Флік залишив сім'ї великий пакет акцій Daimler-Benz, а Август фон Фінк передав наступникам великі частки у страхових імперіях Allianz та Munich Re.

Присвоєння підприємств та банків, власниками яких були євреї, під гаслом «аріізації», забезпечення нацистської агресії зброєю, одягом, продовольством, використання рабської праці, підтримка SS – всі патріархи німецького бізнесу були опорою злочинного режиму.

Але тільки один із них, промисловець Флик, був визнаний у Нюрнберзі військовим злочинцем і покараний позбавленням волі на сім років. Його звільнили достроково – «за хорошу поведінку».

І ось відкриття! Старий Август фон Фінк, вже молодший, став першим інвестором ультраправої партії Альтернатива для Німеччини в 2013 році, тоді ультраправі в Німеччині були за крок до банкрутства.

Август фон Фінк молодший. Він був 15 найбагатшою людиною в Німеччині і 270 найбагатшою людиною у світі на момент повідомлення про його смерть у листопаді 2020 року.

На момент виходу книги де Йонга (2022) АдН була оштрафована на $1,2 млн через скандали з донаціями.Тим часом АдН стає дедалі радикалнішою. Політики партії критикують національну культуру пам’яти й покаяння за нацистське минуле країни.

Екстремістське крило АдН публічно підтримує антисемітизм, ісламофобію та історичний ревізіонізм включно з применьшенням нацистських злочинів і очерненням Холокосту.

Крім Августа фон Фінка-молодшого, в інших публічних розслідуваннях і книгах найчастіше згадуються такі випадки, пов'язані з правими чи консервативними колами, що мають історичні зв'язки з нацистами.

Родина Бош (Bosch): окремі члени впливових консервативних сімей, які мають індустріальне минуле в Третьому рейху, іноді фігурують у донорських списках, але не як систематичні великі спонсори АДГ, на відміну від фон Фінка, який був ключовим раннім спонсором.

Ірмгард Оффенбек (Irmgard Offenbeck): ЗМІ неодноразово пов'язували її великі пожертвування з сім'єю, яка сколотила стан, тісно співпрацюючи з нацистським режимом (у сфері будівництва та військової промисловості).

На початку 2023 року ваша оглядачка написала статтю «Ось нова ІПСО: хто «наживається на війні»?»

У ній я шукала відповідь на поставлене в заголовку питання і «чутки» про те, що російсько-українська війна вигідна великому бізнесу.

Тоді за перший рік війни втрати великого бізнесу в країні-агресорці були колосальними.

На початок 2023 року Росія вже втратила:

- 40% ринкової капіталізації;

- 300 млрд. доларів резервів Центробанку;

- 4600000000000 рублів у вигляді заморожених євробондів;

- 10% капіталу банківської системи;

- 563 млрд рублів заморожених роздрібних активів та активів, які перебувають у депозитаріях.

Не кажучи вже про вплив потрапляння під санкції 80% активів банківського сектора, відключення від Swift та втрату доступу до ключового обладнання та програмного забезпечення.

Після нового нападу на Україну Росії довелося шукати нові ринки збуту для своєї нафти, оскільки багато країн Євросоюзу, підтримавши Україну, відмовилися купувати чорне золото в агресора та фінансувати війну.

Однак після початкового шоку і втрат багато сегментів великого російського бізнесу адаптувалися до умов воєнного часу та санкцій і навіть змогли отримати з них зиск.

Вигоду отримують ті, хто безпосередньо пов'язаний з державним оборонним замовленням, або ті, хто зміг замістити західні компанії, що пішли з ринку.

Прямі бенефіціари військового замовлення (ВПК)

Це компанії та їх власники, які постачають сировину, комплектуючі та послуги для ВПК.

Віктор Вексельберг, Юрій Ковальчук, Олексій Мордашов та військовий злочинець Путін. 

Михайло Шелков (Корпорація «ВСМПО-Авісма»): Один із найбільших бенефіціарів. Його компанія постачає титановий металопрокат для оборонної промисловості (наприклад, концерну «Калашников»). Повідомляється, що його корпорація уклала контракти на мільярди рублів і уникла більшості західних санкцій.

Віктор Вексельберг (Каменськ-Уральський металургійний завод): Його завод постачає алюмінієві заготовки для виробників крилатих ракет, таких як "Калібр".

Володимир Євтушенков (АФК "Система"): Його компанії, такі як "МТС", забезпечують зв'язок для ракетобудівників, а "Ангстрем" постачає електроніку (наприклад, для ракетних висотомірів).

Олексій Мордашов («Сєвєрсталь»): Поставляє листовий металопрокат для оборонних підприємств, включаючи «Калашников».

Юрій Ковальчук («Согаз»): Страхова компанія «Согаз» стала ключовим страховиком для співробітників та майна заводів, які виробляють ракети, підривники та електроніку.

Бенефіціари «переділу активів» та заміщення

Це бізнесмени, які виграють від відходу західних конкурентів та скуповування їх активів за заниженою ціною.

Леонід Міхельсон та Геннадій Тимченко («Новатек», «Сібур»): «Новатек», виробник скрапленого газу (ЗПГ), отримав вигоду від скорочення постачання трубопровідного газу «Газпромом» до Європи, а також від купівлі активів західних компаній. "Сибур" (нафтогазохімія) також отримав можливість купити частки західних партнерів.

Сектор добрив: компанії, як, наприклад, «ФосАгро» (Андрій Гур'єв), виграють від найвищих світових цін на сировину та відсутності серйозної конкуренції.

За оцінками ГУР МО України та Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), українські удари по російських НПЗ завдали більших збитків, ніж санкції, призвівши до скорочення обсягів переробки нафти (на 500 тис. барелів на добу) та падіння експортних доходів від нафтопродуктів.

Хоча власники зазнають величезних збитків, їхня здатність публічно або навіть приватно висловити незгоду з війною вкрай обмежена.

Власники НПЗ повністю залежать від державних контрактів, субсидій та можливості вести експорт, який контролює Кремль. Їхня особиста безпека та добробут нерозривно пов'язані з лояльністю режиму.

Великий бізнес та держава налагодили широкі схеми паралельного імпорту через треті країни (Туреччина, ОАЕ, країни Центральної Азії), що дає змогу отримувати необхідні критичні компоненти, незважаючи на західні санкції.

Ймовірно, існує приховане невдоволення серед великого бізнесу, яке виявляється у лобіюванні якнайшвидшого відновлення інфраструктури та ослабленні обмежень, але не у публічній антивоєнній позиції.

Так само, як це було в гітлерівській Німеччині.

Практично всі промисловці та фінансисти, які створювали злочинну військову машину Третього рейху, уникли покарання. На відміну від нацистських ідеологів і партійних бонз, які або наклали на себе руки, або опинилися на шибениці за вироком Нюрнберзького трибуналу.

У книзі Давида де Йонга наводиться дивовижне свідчення подруги Магди Геббельс Елло, яка чула від Магди такий монолог:

Мы вимагали жахливих вчинків від німецького народу, виявляли безжальну жорстокість до наших націй. За це переможці відплатять нам сповна…

 

Я вірила  в Гітлера і досить довго – у Йозефа Геббельса… У прийдешні дні Йозефа вважатимуть одним з найбільших злочинців. Яких колись породжувала Німеччина…

 

Система, до якої я належала, накоїла невимовних жахіть. Увесь світ так жадає помститися нам, що в мене не має вибору – я мушу забрати дітей із собою…

Вона все чудово розуміла!

...Тремтяче світло гасової лампи ледь пробивалося крізь щільне, сперте повітря підземелля. Тут, далеко від гуркоту вуличних боїв, в останньому притулку, не було чутно ні тріумфальних голосів переможців, ні сухої тріскотні автоматних черг. Була тільки тиша, яку переривав шелест старої, пожовклої газети в руках Аліни.

Вона більше не була символом олімпійської грації чи світської розкоші. На обличчі, яке колись випромінювало тріумфальну посмішку, застигла маска фанатичного і зовсім чужого світу спокою.

Золото, в яке вона вірила, перетворилося на порох. Ідеологія «Великої Росії», яку вона підтримувала всім своїм існуванням, лежала розбитою вщент біля ніг.

Для Магди Геббельс світ без націонал-соціалізму був світом, недостойним її дітей.

Для Аліни, у цьому гіпотетичному сценарії, світ без Нього — світ, де лояльність прирівняна до злочину, а їхнє життя буде вічною ганьбою — став нестерпним.

Вона бачила, як вбігають у місто «переможці» та «зрадники», як руйнуються останні символи і як швидко вчорашні прихильники змінюють кольори.

Її переконаність була абсолютною: вона та її діти не повинні жити, щоб бачити це приниження. Вони не повинні рости у світі, який не визнає їх правди.

З безшумною, гімнастичною точністю, якою її навчили у дитинстві, Аліна здійснює останній акт служіння. Це не жест розпачу; це завершення проекту. Проект, у якому її особисте життя та життя її сім'ї були повністю підпорядковані, поглинені та стали ідентичними для долі режиму.

Вона кладе газету, поправляє складки на нехитрому, але чистому одязі і робить глибокий вдих. Її жертва, у її спотвореному розумінні, — це найвищий вияв вірності, останній, незворотний постріл, який гарантує, що спадщина не буде осквернена, а її діти ніколи не стануть громадянами переможеної країни.

Коли за дверима почувся перший, нервовий стукіт, тиша в кімнаті стала не просто тишею, а абсолютною, остаточною пусткою. Символ помер разом із системою, яку він уособлював, забравши із собою й майбутнє, щоб не дозволити йому стати сьогоденням.

Читайте також:

Топ-ІПСО тижня (03.11. – 09.11. 2025): «Покровська воронка»; під Куп'янськом воюють тільки дівчата; вбивство в Кругляківці; НАТО знову підриває ЗАЕС...

"Громада" розповідає про важливі новини та злободенні теми, робить цікаві подкасти та яскраві відео про життя у громадах Харківського регіону, України та у світі.

Наша місія – просувати демократичні цінності, відповідальну журналістику та права людини.