Невідома "ядерна війна СРСР і НАТО". Важкий 75-й День народження: у чому сила і слабкість Альянсу?

Сили Північно-Атлантичного Альянсу зіткнулися з силами Варшавського договору. Американські бомбардувальники атакували війська противника у Східній і Центральній Європі, а потім - і в самому Радянському Союзі.

День за днем падали сотні бомб. Протягом тижня Москву було зруйновано і повалено. НАТО виграло війну.

Я бачу, як у читача очі на лоба полізли! Зрозуміло, усього цього не було насправді. Якщо вірити канадському історику Тімоті Сейлу, таку штабну гру провели 1955 року в Штабі Об'єднаного командування НАТО в Європі.

Фахівці раділи перемозі НАТО в цій грі-симуляції, називали її приголомшливою. Однак вони не могли не визнати жаху, що стався: величні міста старої Європи з їхніми історичними та архітектурними пам'ятками, унікальними соборами, будівлями парламентів, безцінними музейними колекціями, не кажучи вже про інфраструктуру - електростанції, водопроводи, мости, лежали в руїнах.

Як написав військовий історик Безіл Ліддл Гарт:

Перемога втратила сенс!

Щось подібне Путін сьогодні творить з Україною. Ось чого він домагається: повного нашого знищення, щоб в українців не залишилося нічого, що їм дорого і що вони створювали багатьма поколіннями. Він розуміє, що йому не досягти перемоги. Виходить, він хоче, щоб для нас наша перемога втратила сенс...

Для чого ж 75 років тому створювався Північно-Атлантичний альянс? Для нападу на СРСР та інші комуністичні режими, як писали у всіх радянських підручниках? Для взаємознищення протиборчих систем, як сумував військовий історик Гарт за результатами імітації війни?

Історики, які займалися дослідженням численних документів про створення НАТО, знайшли тільки висловлювання лідерів держав, які підписали цей документ, у яких була позначена тільки одна мета - зберегти мир.

Першому генсеку НАТО, генералу Гастінгсу Ісмею (1887 - 1965) приписують таку цитату:

On the purpose of NATO: "To keep the Americans in, the Russians out, and the Germans down,

 

яку авторка дозволить собі перекласти так:

Мета НАТО: тримати американців - під рукою, росіян - подалі, а німців - під контролем.

Анекдот тих часів:

Щоб дійти до Північного моря, Червона армія потребувала тільки чобіт.

Але вони хвилювалися, що громадськість може бути налякана радянським цькуванням і зростатиме підтримка політики роззброєння та «політичного розпаду» членів НАТО.

Лише міцний трансатлантичний військовий і політичний альянс — так званий Pax Atlantica — забезпечений американською ядерною зброєю, міг зміцнити політичну рішучість і забезпечити збереження мінімальних витрат на оборону. 

Легше сказати, ніж зробити…

 «Ця війна не така, як раніше; той, хто володіє територією, встановлює на ній свій суспільний лад. Кожен встановлює свій лад там, куди тільки може дістати його армія. Інакше бути не може». 

Відомий вислів Йосипа Сталіна — у переказі Мілована Джиласа в книжці «Розмови зі Сталіним».

Єдиним прийнятним для Сталіна сценарієм було встановлення — у тих частинах регіону, які ще не були завбачливо поглинуті СРСР, — урядів, що абсолютно точно ніколи б не створили загрози радянській безпеці.

Однак вплив і суспільна популярність комуністів повсюдно були мізерними.

Кандидатів від комуністів постійно перемагали представники старих ліберальних, соціал-демократичних та аграрних партій / партій дрібних землевласників.

У результаті комуністичні партії змінили тактику — спершу на завуальований тиск, а потім — на неприхований терор і репресії. Упродовж 1946-го та частково 1947 років на політичних опонентів зводили наклеп, залякували, били, арештовували, судили як «фашистів» або «колаборантів», кидали до в’язниці чи навіть страчували.

Із сьогоднішньої перспективи легко говорити, що після 1945 року надії на демократію в Східній Європі були приречені. У Центрально-Східній Європі бракувало демократичної та ліберальної традиції.

На зміну політиці співпраці, яку провадили в Празі, Парижі та Римі і яку дотепер негласно підтримував Сталін, швидко приходила стратегія конфронтації, обґрунтована теорією двох непримиренних «таборів», поширюваною радянським ідеологом  Ждановим.

Сталін втрачав ініціативу в Німеччині.  1 червня 1948 року під час зустрічі в Лондоні західні союзники оголосили про намір створити окрему Західнонімецьку державу.

Потім заявили про створення нової валюти — дойчмарки; через три дні її запустили в обіг (банкноти таємно надрукували в США та доставили у Франкфурт у супроводі американської армії). Стару райхсмарку вилучили.

Спочатку нововведення критикували (оскільки воно знецінило заощадження, призвело до зростання реальних цін та зробило товари недоступними для більшості людей), однак швидко прийняли: магазини наповнювалися товарами, які фермери й торговці були готові продавати за фіксованими цінами та за надійну й придатну для конвертації валюту.

23 червня радянська влада відповіла створенням нової східнонімецької марки та відрізала залізничні шляхи, які сполучали Берлін із Західною Німеччиною (через три тижні перекрили і водне сполучення).

Наступного дня західна військова адміністрація в Берліні заблокувала радянські спроби поширити нову східнонімецьку валюту в Західному Берліні — важливий момент, оскільки Берлін перебував під владою чотирьох держав.

Коли радянські війська посилили контроль над наземним сполученням у місті, уряди США та Британії вирішили здійснювати постачання до своїх зон за допомогою авіації, і 26 червня перший транспортний літак сів в аеропорту Темпельгоф у (Західному) Берліні.

Берлінський повітряний міст існував до 12 травня 1949 року. За ці одинадцять місяців західні союзники доставили близько 2,3 мільйона тонн продуктів харчування, здійснивши 277 500 рейсів, ціною життя 73 пілотів союзницьких повітряних сил.

Блокадою Берліна Сталін намагався змусити Захід обирати між тим, щоб покинути місто (користуючись тим, що в Потсдамських протоколах не було жодної письмової гарантії надання союзникам наземного доступу до міста) або ж полишити плани щодо створення окремої Західнонімецької держави.

Західні союзники не лише відстояли свою частину Берліна (чим самі себе здивували й викликали подив і вдячність мешканців Західного Берліна). Радянська блокада тільки додала їм рішучості щодо втілення планів стосовно Західної Німеччини, а для самих німців зробила розділення країни більш прийнятним.

Як і більшість дипломатичних авантюр Сталіна, берлінська блокада була імпровізацією, а не частиною якогось прорахованого агресивного задуму (хоча Захід складно звинуватити в тому, що тоді вони цього не знали), зазначає історик Тоні Джадт.

Берлінська криза мала три важливі наслідки. По-перше, вона безпосередньо призвела до створення двох німецьких держав — результату, якого жоден із союзників не прагнув ще чотирма роками раніше.

По-друге, вперше зобов’язала Сполучені Штати до значної військової присутності в Європі на невизначений час.

На початку Берлінської кризи американці розмістили в Британії стратегічні бомбардувальники, що могли бути застосовані для атомних бомб, яких США на той час мали п’ятдесят шість.

Про можливість війни говорили багато. Навіть американського генерала Клея, зазвичай не схильного до перебільшень, не оминув поширений тоді страх:

«Упродовж багатьох місяців, послуговуючись логічним аналізом, я вважав і стверджував, що війни, найімовірніше, не буде ще принаймні десять років. В останні кілька тижнів я відчуваю в радянському підході невловиму зміну, якої я не можу означити, але через яку мені здається, що війна може раптом заскочити нас зненацька».

Саме в цій атмосфері 17 березня 1948 року Конгрес США ухвалив План Маршалла, а європейські союзники підписали Брюссельський договір.

Останній був класичною угодою, яка на п’ятдесят років зобов’язувала Британію, Францію та країни Бенілюксу «співпрацювати щодо заходів взаємної підтримки у разі повторення німецької агресії», тоді як європейські політики дедалі виразніше усвідомлювали свою безпорадність та незахищеність перед радянським тиском.

До зміни підходу США підштовхнули британці. У своїй промові в парламенті 22 січня 1948 року міністр закордонних справ Великої Британії Ернест Бевін (1881 – 1951) заявив про участь Британії в спільній оборонній стратегії, «Західноєвропейському cоюзі», разом з її континентальними сусідами на тій підставі, що безпекові потреби Британії та континенту нерозривні. Це свідчило про суттєву зміну підходу порівняно з попередньою логікою британців.

Отже, за наполяганням Бевіна між представниками Британії, США й Канади у Вашингтоні відбулися таємні переговори, на яких підготували першу версію договору про атлантичну оборону.

Створення НАТО було визначним досягненням. Навіть у 1947 році мало хто міг передбачити, що Сполучені Штати візьмуть на себе зобов’язання щодо європейського військового альянсу.

У Конгресі США багато хто принципово не хотів схвалювати статтю 5 Договору (який зобов’язував членів НАТО прийти одне одному на допомогу в разі атаки), і Договір отримав підтримку Конгресу тільки тоді, коли, після трьох місяців обговорень, був представлений як пакт атлантичної оборони, а не євро-американський альянс.

 

Якщо Сполучені Штати вперше за весь час і взяли на себе зобов’язання перед європейським альянсом, то лише тому, що багато хто у Вашингтоні вбачав у НАТО приблизно те саме, що і в Плані Маршалла: спосіб допомогти європейцям повірити в себе і навчитися самим давати раду своїм справам — у цьому разі своїй обороні.

Саме по собі НАТО нічого не змінило для військової рівноваги в Європі: з чотирнадцяти дивізіонів, розташованих у Західній Європі, тільки два були американські.

Західні союзники все ще поступалися наземними силами у дванадцять разів. Начальники штабів США в 1949 році прогнозували, що ефективну оборону на Рейні можна буде розбудувати щонайшвидше в 1957 році.

Тож те, що 9 квітня 1949 року на церемонії підписання Північноатлантичного договору в Конституційній залі у Вашингтоні музичний гурт грав «Маю багато з нічого…», було геть доречно.

Але Альянс відсував лінію оборони проти радянських сил далі на схід: як зауважив американський дипломат і совєтолог Чарльз Болен за декілька місяців до підписання договору, «слабка дещиця впевненості, за яку тримаються французи, — це те, що американські війська, хай яка їхня чисельність, стоять між ними та Червоною армією».

А ще більше значення, можливо, мало те, що він слугував би перестраховкою проти німецького реваншизму. Насправді французький уряд, досі добре пам’ятаючи про наслідки Першої світової війни, погодився на створення Західнонімецької держави тільки завдяки обіцянці захисту з боку НАТО.

Тож французи вітали НАТО як гарантію проти відновленої Німеччини.

Нідерланди та Бельгія також розглядати НАТО як перешкоду для майбутнього німецького реваншизму.

Італійців також запросили до альянсу, щоб допомогти наростити підтримку всередині країни проти критиків-комуністів.

Британці вважали Північноатлантичний договір знаковим досягненням у їхній боротьбі за те, щоб США і далі брали участь в обороні Європи.

Адміністрація Трумена отримала підтримку Конгресу й американського народу, представивши договір як запоруку проти радянської агресії в Північноатлантичному регіоні.

Деніс Гілі, майбутній міністр оборони Британії, зауважував у своїх мемуарах, що «для більшості європейців НАТО нічого не важило, якщо не могло запобігти ще одній війні; вони не хотіли знову воювати».

Новизна договору полягала не так у тому, чого він міг досягти, скільки в тому, що він означав: як і План Маршалла, НАТО втілювало найбільш істотну зміну, яка сталася в Європі (та США) унаслідок війни, — готовність ділитися інформацією та співпрацювати у сфері оборони, безпеки, торгівлі, валютних регуляцій і багато в чому ще.

Зрештою, стандартизоване союзницьке командування в мирний час було досі нечуваною практикою.

Але створення НАТО не завершилося угодами 1949 року. Навесні 1950 року Вашингтон ще непокоїло те, як пояснити французам й іншим європейцям, що єдиною реалістичною надією на відновлення обороноздатності Західної Європи було переозброєння Німеччини.

Ця тема була незручна для всіх!  Вважали, вона могла спровокувати Сталіна на непередбачувану реакцію.

У будь-якому разі ніхто не хотів витрачати дорогоцінні ресурси на переозброєння. Як у Німеччині, так і у Франції зростала привабливість нейтралітету — як альтернатива озброєної конфронтації.

Те, що Сталін підтримав вторгнення Кім Ір Сена в Південну Корею 25 червня 1950 року, як пише Тоні Джадт: було його найсерйознішим прорахунком. Американці та західні європейці негайно дійшли висновку, що Корея — це маневр або розминка і Німеччина стане наступною.

Цьому припущенню підігравало необачне вихваляння Вальтера Ульбріхта, що далі впаде Федеративна Республіка.

Вісьмома місяцями раніше Радянський Союз успішно протестував атомну бомбу, а тому американські військові експерти вважали, що СРСР готові до війни більше, ніж це було насправді; але й за таких обставин збільшення бюджету, як того вимагав документ № 68 Ради національної безпеки (представлений 7 квітня 1950 року), майже напевне не схвалили б, якби не корейський наступ.

Загроза війни в Європі була значно перебільшена, але не повністю безпідставна. Сталін, якому спецслужби точно доповіли про стрімке нарощування озброєнь у США, помилково припустив, що американці мають власні плани щодо нападу на його сферу контролю в Східній Європі.

Оборонний бюджет США виріс із 15,5 мільярда доларів у серпні 1950 року до 70 мільярдів у грудні наступного року, після того як президент Трумен оголосив надзвичайний стан. У 1952‒1953 роках оборонні витрати сягнули 17,8% ВНП США; до порівняння: у 1949 році вони становили лише 4,7%.

На вимогу Вашингтона союзники США в НАТО також збільшили свої оборонні витрати: після стабільного скорочення з 1946 року британські оборонні видатки в 1951‒1952 роках виросли до рівня 10% ВНП — навіть швидше, ніж в останні передвоєнні роки під час гарячкового переозброєння.

Франція також збільшила оборонні витрати до відповідного рівня. У кожній державі — члені НАТО витрати на оборони збільшились та сягнули піка в 1951‒1953 роках.

Економічні наслідки цього раптового стрибка військових інвестицій також були безпрецедентні. Це особливо позначилося на Німеччині: її завалили замовленнями на устаткування, обладнання, транспортні засоби й інші товари, для виготовлення яких Федеративна Республіка мала напрочуд вдалі можливості, підсилені ще й тим, що Західній Німеччині було заборонено виготовляти зброю, а отже, вона могла зосередитися на всьому іншому.

Це, по суті, означало кінець Плану Маршалла, перетворюючи його на програму військової допомоги. Наприкінці 1951 року США перенаправляли в Західну Європу майже 5 мільярдів військової допомоги.

Отже, починаючись як моральне заохочення, що мало стимулювати впевненість європейців у собі, НАТО перетворилося на важливе військове зобов’язання, що ґрунтувалося на, здавалося, безмежних спроможностях американської економіки та змушувало американців і їхніх союзників до небаченого для мирного часу нарощування збройних сил і військового арсеналу.

Генерал Дуайт Д. Ейзенхауер повернувся до Європи як Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО. У Бельгії та Франції була розташована військова штаб-квартира союзників й адміністрація. Тепер Організація Північноатлантичного договору недвозначно стала альянсом.

У у новій книзі Тімоті Сейла «Міцний альянс. Історія НАТО й глобального післявоєнного порядку»,  перекладеної українською мовою, що вийшла друком у харківському видавництві "Фабула",  професор історії в Університеті Торонто, проводить глибокий аналіз процесу прийняття рішень в НАТО, починаючи з років становлення в 1940-х і 50-х роках до кінця Холодної війни та розпаду Радянського Союзу в 1991 році.

Заперечуючи поширеній думці громадськості, Сейл переконливо наголошує на тому, що головним страхом цих лідерів було не те, що Червона армія вирушит завойовувати Європу, а радше сама «проблема демократії».

За своєю суттю НАТО була — і справді є — збереженням балансу сил у Європі. Дві світові війни глибоко вразили континент, але справжня проблема, яка постала перед новою організацією, полягала не в арміях, а в тому, що процвітаючі суспільства, які віддавали перевагу загальному добробуту — і які ще більше віддалилися від пам’яті про війни 1914–18 і 1939–45 років — представляли критичну слабкість в очах деяких старших дипломатів, політичних лідерів і військових офіцерів у США, Великобританії, Франції та Західної Німеччини.

Більшість читачів може здивуватися, дізнавшись, що, за словами Тімоті Ендрюса Сейла, популярний антиядерний рух 1980-х років «становив найсерйознішу загрозу витривалості НАТО».

Радянський Союз і його союзники по Варшавському договору зберігали явну військову перевагу в кількості військ і танків.

Зберігати витрати на оборону на відносно низькому рівні для членів НАТО, а отже, не підриваючи соціальні витрати, було можливо лише за допомогою парасольки безпеки, яку забезпечувала ядерна зброя США, розміщена по всій Європі. Побоювалися, що якщо їх буде виведено, альянс більше не зможе підтримуватися.

За іронією долі, Радянський Союз сам допоміг залікувати деякі внутрішні рани НАТО, особливо коли він придушив повстання в Угорщині протягом того ж тижня, що й Суецька криза, і вторгся до Чехословаччини в 1968 році.

У 1970-ті роки Річард Ніксон і Генрі Кіссінджер непокоїлися, що нове покоління повоєнних європейських лідерів - засновників НАТО, змінюється боязкими людьми, які продовжать скорочувати видатки на оборону, щоб задовольнити чаянням виборців.

Дисбаланс витрат на оборону, про що заявляв нещодавно кандидат у президенти США Дональд Трамп, і раніше загрожували євроатлантичним розколом.

Останнє десятиліття Холодної війни було відзначено зростанням напруги між європейською громадською думкою і ставкою Альянсу на ядерні озброєння.

Як констатує Тімоті Сейл, фактичний розпад СРСР поклав край антиядерній боротьбі. Проте в інших випадках саме бажання лідерів союзників не вступати у війну забезпечувало міцність НАТО.

Історію НАТО ми практично не знаємо. А виходить, що вся вона - це історія подолання протиріч між необхідністю захищати мир і безпеку та необхідністю задовольняти запитам виборців на демократичних виборах про скорочення військових витрат.

Це те, про щобезсоромний Дмитро Медведєв говорив на засіданні Ради безпеки РФ передвторгненням в Україну. Мовляв, які можуть бути проти нас санкції? На Заході пошумлять-пошумлять і заспокояться...

Це те, про що на Вашингтонському саміті НАТО вкотре сказав президент США Джо Байден: демократичний світ не може допустити, щоб восторжествували автократичні режими.

Упевненість у меті альянсу та стабільність, яку він демонстрував знову й знову, виявлялися надто привабливими, щоб втратити їх, незважаючи на розбіжності.

Однак лідери держав-союзників заснували і підтримали НАТО не просто тому, що побоювалися агресії з боку "совєтів", а для створення того, що генерал Ісмей називав Pax Atlantica. Для встановлення миру, нав'язаного силою.

Друга частина цього висловлювання про "силу" з розпадом СРСР як би втратила сенс. Як виявилося, ми всі даремно так думали!

І, можливо, трагічний досвід російсько-української війни засвідчив, що слабкість НАТО в його неповороткості та нерішучості в тих випадках, коли мир потребує захисту, а сила - в готовності її використовувати для примусу агресора до миру, а також - в єдності, яку, як і раніше, наполегливо намагається підірвати Кремль.

Авторка читала документальні книжки видатних істориків: Тімоті Ендрюса Сейла (Канада) і Тоні Джадта (Велика Британія - США):

Читайте також:

Україна-мішень і військова таємниця НАТО. Чому стримування шляхом заперечення в Україні не працює досі?