Олександра Ковальова не встигла побачити свою фінальну прозову книжку, яка тепер у вільному доступі в мережі

…і вже до нас долинає лише стукіт копит... – Данилку, чи ти й завтра прийдеш кататися верхи? – звертається старий до малого. Завтра я принесу тобі стільник із Господньої пасіки. Хто такого стільника скуштує, тому все живе стане рідним і зрозумілим. Мов якась міцна пуповина з’єднає таку душу з усіма творіннями Божими. А нечиста сила не матиме над нею влади. – Прийдеш? – ще раз перепитав старий. – Прийду, – трохи розгублено пообіцяв малий.

Так написала в оповіданні «Підмінчук»  наша сучасниця Олександра Ковальова. Письменниця, перекладачка, поетеса, дослідниця німецької літератури різних епох, особливо модерної. 28 листопада 2024 року   –  її перший день народження без неї.

Олександра Прокопівна  жила й  писала так, ніби не в комуналці, а потім на 5 поверсі хрущівки, а  десь там, де Господня пасіка, а   світ природи й малих нелукавих дітей для неї рідні й зрозумілі. Ось серед старших рідності меншало. І то було не від особистого віку, а від суспільних розломів. З комунальною кухнею Союзу ніби й попрощалися,  але повно символів і упереджень тягнеться за старшим поколінням, ніби шлейф запахів все  від того підгорілого на спільній плиті. Старші – це не тільки бабці на лавці сільської вулиці або під міським під’їздом. Не тільки рідні, до яких молодші ніби й не дослухаються. Це викладачі й письменники.

Харкову пощастило мати таку літераторку й  дослідницю  німецької літератури, як Олександра Ковальова. Гірко, що війна виснажила її остаточно й вкоротила віку. Але залишилися книжки.

Найновішої власної Олександра Прокопівна уже не встигла побачити. Яку символічну назву вона обрала: «Пройти крізь сухий очерет».

Не кожне може пройти крізь сухий очерет, не здійнявши шуму. Сухий очерет будить неспокій. Над ним пильне око Дракона. Доки Дракон спить, ти вільний у своїх помислах. Та коли розплющується всевидюще око, починається шаленство втечі. Найгірше в цьому те, що людина змушена втікати сама від себе. Від Дракона в собі самому. Така втеча приречена на невдачу, бо від себе не втечеш. Коли в казці мало правди, вона множить пустоту, а пустоти в людських душах і так забагато. Діти мають читати правдиві казки. Гарних людей треба хвалити, поганих – висміювати. Сміх для зіпсованої душі, як сіль. Що ще можна зберегти, те збереже сіль.

Цитую оповідання, яке дало назву її книжці, де знайшлося місце й для прози, й для мемуарних сторінок.

Найдоступніша рима – «сіль – біль».  Болю зараз багато. У Олександри Прокопівни його вистачало в різні десятиліття життя. Рятувалася словами, переконуючи себе й інших, що людина повинна мати власну силу, розумну. 

«Голоси з минулого» ( спогади)  –  особливо цінний розділ книжки. Як навчалися на Луганщині «діти перемоги», тобто народжені після 1945 року,  чому золоту медаль було отримати легше, аніж колгоспниці – паспорт, які гостинці передавали на хутір новоспеченій студентці Харківського університету і як замість мовного стажування в Німеччині  Олександра разом з подругою-поетесою поїхала працювати на Єнисей   –  матросом на кораблі.    Про це та багато іншого – у книжці, яку важко перечитувати без авторки.

Я відчула себе самотньою і покинутою на краю світу, а вже мала розпочатися полярна ніч. У листопаді я через Норильськ повернулася до Харкова, досклала заліки та іспити і залишилася на своєму курсі.

Як давно ми бачилися з нею  й раділи зустрічі, не відчуваючи, що це –   востаннє.  Літо 2021 року, ще карантин, але вже можна зібратися вузьким колом у письменницькому клубі і поговорити про нові книжки. Запрошувала Олександра Прокопівна.

Літературна резиденція у Харкові устигла 2019 року, тобто до повномасштабного вторгнення, прийняти першого іноземного письменника та ще й із родинною «прив’язкою» до наших країв. Під час Другої світової війни десь у Рогані загинув рідних брат  Міхаеля Целлера, ніколи не бачений ним, назавжди молодий.   Саме на резиденції, за твердженням німецького видання, народилась одна з "рідкісних книг німецькою мовою про Україну, велику європейську державу з багатою культурою та літературою" – "КАШТАНИ ХАРКОВА. Мозаїка міста". Він приїхав у черговий раз до Харкова, але вперше як резидент, тобто запрошений не для творчих вечорів, а для роботи над власним рукописом. Ще від 90-х років тривала активна дружба Олександри Ковальової та Міхаеля Целлера. Вона постійно перекладала його нові твори українською мовою.

На тій останній для більшості зустрічі з нею ми говорили про томик, присвячений Василеві Мисику, який важко й довго упорядковувала Олександра Прокопівна, його літературна  духовна дочка.

У заключній книзі свого життя «Пройти крізь сухий очерет» вона згадує  університетського викладача (вивчала германістику на факультеті іноземних мов), перекладознавця  Олега Олексійовича Миронова:

Миронов першим показав нам, як треба «і чужому научатись, і свого не цуратись». Це він на одній із лекцій попросив нас назвати імена трьох сучасних українських поетів світового рівня, які живуть і працюють у Харкові. Цих імен не знав ніхто. Українська література вважалася після світової та російської маргінальною і нецікавою. Але так міркували далеко не всі студенти. Уже на наступній лекції знайшлися ті, хто встиг за час, що збіг від попереднього заняття, почитати вірші Василя Мисика, Івана Виргана, Ігоря Муратова та скласти про них свою власну думку.

Вона любила містифікації. Алекс Шмідт в українсько-німецьких антологіях – це знову ж таки Олександра Ковальова. І чомусь вірш «Вишивальниця» тепер читається мені, неначе посвята отому вигаданому Алексу Шмідту.

* * *

Він пішов, а вона посіяла льон,

Синій дим по його слідах.

І пливли сади у п’янкий полон,

Й з-під каміння била вода.

Він пішов, а вона посіяла мак

На тім місці, де він стояв.

І подовшали дні, й забарилась зима,

Й не різнилися сон і яв.

Він пішов, а вона дістала шиття,

Без малюнка і без канви

Почала вишивати його життя –

Кожен хрестик, ніби живий.

Так по днях і роках, по думках і снах

Бігли й бігли віщі нитки.

Він вернувсь, та ніхто його не впізнав, –

Той, вишиваний, був не такий.

Отак і ми маємо тепер тільки «віщі нитки» ковальовських  рядків. І починаємо вишивати її посмертний портрет, гортати її найновішу книжку прози, доступну на сайті Харківської організації НСПУ.  

Олександра Ковальова. Пройти крізь сухий очерет.

Від першої поетичної книжки «Степові озера» до фінальної із сухим очеретом у назві. Вона розуміла, що це вже зійшлися лінії в життєве коло, коли упорядковувала  книжку прози. І все, що можемо тепер,  –  «по днях і роках, по думках і снах» збирати спогади про Олександру Прокопівну. Агов, люди добрі, яких вона підтримувала і шанувала, навчала і перекладала! Пишіть для майбутньої книжки. Харків нещадно бідний на прижиттєві літературні портрети. Та й мемуарних збірників пам’яті наших письменників не так і рясно.

Пишіть, вплітайте спогади у сни.

«І буде шанс дожити до весни».

Читати також:

Таджицький класик Айні вийшов українською у Харкові