Остання сповідь Франка: була чи не була? Гучні конфлікти та емоції. Частина І

Підставою стала відмова у церковному похороні покійному Франкові – видатному письменнику, перекладачеві, філософу, громадському діячу і українському генію, бо начебто, він був атеїстом та відмовився від останньої сповіді.

Чи справді Іван Франко перед смертю не мав сповіді? Яку роль відіграв москвофільський слід у всій цій історії?

Про це екслюзивно для «Громади» - Ігор Медвідь, заступник директора з наукової роботи Дому Франка, старший викладач кафедри Нової та Новітньої історії України УКУ, автор книги «Пророк чи єретик? Релігійний світогляд Івана Франка та його взаємини з духовенством».

31 травня 1916 року. День похорону Івана Франка. Керівник Львівської архиєпархії УГКЦ отець Адрій Білецький, що виконує функції  митрополита Андрея Шептицького, який в цей час перебуває у засланні, не дає дозволу на церковний похорон Франка.

-  Цього дня до греко-католицького священника, ієромонаха Чину Святого Василія Великого отця Платоніда Філяса приходять приятелі Франка -  Василь Щурат, письменник, поет, інтелектуал, з яким Франко мешкав у Відні, коли писав докторську дисертацію,  та Карло Бандрівський, громадський діяч, правник, опікун родини Франка, - розповідає Ігор Медвідь. - Між цими чоловіками, якщо вірити щоденнику Платоніда Філяса, не так давно знайденому у Римі, відбувається досить розмова. На підвищених тонах навіть.

Василь Щурат, Платонід Філяс, Карло Бандрівський. Історичні фото з відкритих джерел.

Чоловіки мали претензії не стільки до самого отця Платоніда Філяса, скільки до його підопічного – отця Теодозія Галущинського, монаха Василіанського Чину, який приходив сповідати Івана Франка.

- І Щурат, і Бандрівський  дуже розлючені на Галущинського, вони кажуть, що він там щось таке «накрутив», і оскільки він це зробив, хай піде і «відкрутить» все назад. На що господар дому Платонід Філяс відповів: «Отець Тит не дитина, а парохія і Білецкий мають свій розум. Наше становище є таке, що Франком похорону не належить ся дозволити». Так цю розмову передає  Платонід  Філяс у своєму щоденнику, - зазначає історик.

Карло Бандрівський пішов не попрощавшись. А Василь Щурат наостанок закинув Філясу, мовляв, ви не знаєте, яку шкоду робите: «По двайцять лїтах будеся Франкови таке почитанє віддавати, як Шевченкови, і будуть єпископи на єго концерт ходити, як ходять тепер на Шевченка…». 

 

І докидає Бандрівському: «Шкода, що ми тут навіть приходили!». На що отець Платонід відповів: «Справді шкода…»

Є різні версії. Якщо не сповідався, то чи виявляв бажання сповідатися? Це теж важливе питання. Якщо сповідався, то чому весь цей  переполох? І ця нервова розмова Щурата і Бандрівського з Філясом? Якщо не сповідався, то чому  тоді християнський чин похорон  таки відбувся?

-  Насправді перепетії навколо того, дозволяти похорон Франка чи не дозволяти були набагато ширші. Все було набагато закрученіше і набагато напруженіше, - стверджує Ігор Медвідь.  - Щодо джерел з цієї теми, то їх небагато. Є кілька документів у фондах Дому Франка, а також щоденник Платоніда Філяса, який перебуває у Римі  в Архіві Головної Управи Чину Святого Василія Великого.

Похоронна процесія на вул Академічній (зараз проспект Шевченка). Джерело: Дім Франка.

Решта документів це переважно спогади. Це жанр, який потребує критичного аналізу,  бо з часом завжди щось забулося, щось перекрутилося. Люди мають свою позицію, свою думку – і це нормально. Втім, ця позиція і думка впливають на те, що вони говорять, тому треба бути обережними з тими спогадами.

Частина з них з’являється у 20-30-х роках, коли в Галичині виникають дискусійні суперечки.

Навіть словесна війна, яка точиться на шпальтах міжвоєнної преси: шанувати чи не шанувати Івана Франка? Доходило навіть до бійок.

Останні місяці життя Франка були дуже тяжкими. Перша світова війна. Сини Франка одразу йдуть на фронт, доньку війна застає у Києві, і вона залишається там у родичів. У дружини загострюється психічна хвороба, і вона перебуває  в цей час у лікарні.

Він залишається сам… Хворий. Самотній.

-  Це дуже тяжкий для нього період, - констатує  науковець. - Якщо читати його листування,  це один з найтяжчих періодів в його житті. Він тяжко хворіє на деформуючий ревматоїдний поліартрит, що призвів до значної деформації  суглобів та паралічу рук, він не може писати, не може обслуговувати себе.

Він потерпає від страшного болю. Ним опікуються його приятель Карло Бандрівський, і з якогось часу він поміщає його до Притулку для поранених українських Січових стрільців, де Франко перебуває з листопада 1915 року до кінця березня 1916 року.

Іван Франко у Приюті Українських Січових Стрільців. Поруч – управителька Приюту Ірена Домбчевська та лікарі Володимир Щуровський (між Франком та Домбчевською) та Броніслав Овчарський (крайній справа). 1916 р. Історичне фото.

Одним із призначених препаратів для лікування суглобів була настоянка на наперстянці,  яка могла спричиняти побічні ефекти, зокрема галюцинації.

-  Франко має ці візії, ці бачення, які його часто мучать, - розповідає  Ігор Медвідь. - Драгоманов, який  йому являється, він  не просто має з ним якусь  приємну розмову, а Драгоманов  розповідає, як йому на тому світі, і каже, що йому на тому світі  погано. І каже, що винний в цьому Франко. Бо Франко опублікував їхнє листування і тепер Бог його мучить. І він тепер мучатиме Франка. Він буде йому являтися.

Медсестра Софія  Монджейовська-Гончар, яка опікувалася Франком  у притулку, згадує, що Франко розповідав їй  про те, що до нього приходив Бог. «Сьогодні приходив Ісус Христос, стояв біля столу, і ламав хліб. Тоді демон не має наді мною сили».

Іншим разом  медсестра запитала Франка, як минула ніч. А він сказав, що сьогодні  до нього знову приходив Бог і запитав: «Іване, чи віруєш в мене?»  Я сказав, що вірую. Він каже: «Ти маєш дроти в своїх руках. Ходи додому, я тобі ті дроти вийму».

ван Франко у притулку УСС, 1916 рік / Фото "Локальної історії".

Медсестра відмовляла його йти додому. Стояв холодний березень, холодним був будинок… Але Франко до неї не дослухається. Разом зі своїм племінником,  16-річним Василем, вони  через пів міста почасти трамваєм, почасти пішки пішли додому.

Вдома йому стає  гірше…

Чи була сповідь  ініціативою самого Франка?  Чи це ініціатива людей, які ним опікувалися? Тут є різні версії. Часом суперечливі.

Теодозій Тит Галущинський та робочий кабінет Івана Франка. Львів, 1916. Історичні фото.

-  Власне тут і починаються численніі перепетії щодо сповіді, - зазначає Ігор Медвідь. – Теодозій Тит Галущинський, на той час ієромонах-василіянин, який навчався в багатьох європейських університетах, у своїх спогадах згадує, що одного дня його  зазвав вищезгаданий отець Платонід Філяс і сказав, що приходила якась пані просити, чи котрийсь з монахів відвідав би тяжкохворого Франка і при тій нагоді може би вдалося спонукати його до сповіді.

Отже, оскільки треба було спонукати,  то вочевидь, що ініціатива виходила не від Франка. Отець Філяс доручив це зробити Теодозію Галущинському, якому на той час було 36 років.

- Але він не вважав себе достатньо досвідченим. Я підозрюю, що справа була в тому, що він багато років провів на студіях, це був священник-інтелектуал, який можливо не мав такого частого досвіду сповідання людей, - припускає Медвідь. -  Тут ми бачимо невдалий вибір: послати людину, яка, по-перше, не хоче, по-друге, не має досвіду, як він сам про це згадує.

У спогадах отець Платонід Філяс пише, що перед смертю Франка його двічі відвідував  отець Теодозій Галущинський на прохання пані Танячкевич. Тут знову бачимо, що ініціатива походить не від Франка.

Теодозій Галущинський пише у спогадах, що він кілька разів намагався навернути Франка до розмови на тему релігії, але Франко всіляко викручувався. Потім Франкові  стало зле і він попросив перепочинку.

-  Галущинський прийшов іншого дня і вже більш конкретно пробував його намовити до сповіді, на що Франко віджартовувався. У звичному  своєму франківському стилі, мовляв, якщо пора поєднатися з Богом, то нехай Бог прийде і дасть якісь умови. І, звичайно, не кожний знав, як реагувати на ці франкові жарти, - зазначає науковець.

Хто ще, окрім отця Теодозія Галущинського, приходив до Франка?

Приходив отець Володимир  Гургула, який фігурує у спогадах вчительки Олени Грозикової, яка опікувалася Франком в останні тижні його життя  але він відмовляється, тому що це священник москвофіл, з яким Франко має ідейні розбіжності і не хоче з ним говорити.

Чому власне Володимир  Гургула? Бо він був священником греко-католицької парафії, до якої Франко офіційно начебто приналежав. Тоді у Львові більшість становили поляки, і греко-католицьких церков було не так багато, і до якої парафії вулиця припадала, до тієї парафії мали би віряни і ходити.

Похоронна поцесія. Джерело: Дім Франка.

 - Втім, у жовтні 1991 року  у журналі «Дзвін»  виходить стаття Лесі Рупняк «Чи сповідався Іван Франко перед смертю?» на основі інтерв’ю з Олександрою Щурат, донькою отця Володимира Гургули, і що цікаво, це невісткою Василя Щурата, дружиною його сина Степана Щурата.

- Олександра Щурат,  якій на  той момент було 83 роки, згадує: «Вернули татко додому дуже задоволені. Оповіли: був, прийняли мене, мали довгу розмову (з Франком). І ще я щасливий, що зробив останню послугу для такої світлої  людини». Далі Олександра резюмує: малася на увазі сповідь, проваджена у розмові, - наголошує науковець.

Однак сповідь у приватній розмові не вважалася канонічною.

- Тобто не була задокументована, - пояснює Медвідь. - Однак, виходячи зі статті,  Олександра Щурат вважає, що її батько таки дав останню сповідь Франкові. Але насправді це дуже дивна фраза, бо тим, хто у церковному контексті, складно зрозуміти, що таке не задокументована сповідь.

Сповідь або є, або її немає! Є певні канони, як  має виглядати сповідь. І якщо вона так не виглядає –  тоді це не сповідь.

Третьої особою був православний капелан.

- Ми не знаємо його ім’я, - зазначає науковець. - Але тут ініціатива ніби була від Франка. Бо православний священник давав йому шлюб, оскільки в Києві, який був під російською імперією, інших варіантів тоді не було. Священник православний хрестив четверо його дітей.

Але проблема полягала в тому, що у вже звільненому від російської окупації Львові було мало православних священників. І знаходять молодого капелана румунського походження.

За спогадами, хоча його і попереджували, що Франко непроста людина, перебуває у важкому стані і потребує особливої делікатності, капелан повівся ніби нетактовно. Він сказав Франкові, що подейкують,  ніби він є атеїст, і хворий Франко  його виганяє.

Водночас Галущинський згадує, що Франко розповідав, що йому приводили православного священника. Тобто ініціатива йшла не від нього. Просто  йому приводили священника, від якого він відмовився. Єдине, що можна точно стверджувати в цій ситуації, що православний священник таки був.

Четвертий священник, який фігурує у спогадах, отець Василь Давидяк, який є парохом у тій церкві, до якої належить Франко. Він приятель юних літ Франка.

Згодом їхні долі розійдуться, вони не товаришуватимуть, кілька разів вони перетнуться, але ці перетинання  будуть спорадичні. Василь Давидяк, як і Гургула, москвофіл. Франкові з москофілами не по дорозі.

Іван Франко в домовині. Історичне фото.

Ще раз, вже втретє, до Франка мав прийти Галущинський. Про це його попросив сам Франко, наголосивши на тому, що йому добре з ним розмовляти.

У Франка  в останні дні його життя було гостре почуття самотності. Він опиняється без найближчих людей, він хоче з кимось говорити. І Галущинський пообіцяв, що прийде.  Наступного дня в нього були якісь справи і він не прийшов.

А другого дня він дізнався, що Франко помер…

От як описує годину смерті Франка Мар’ян Колодій, студент, який допомагав Франкові, і був присутній під час смерті. Франко помер на руках фактично чужих людей. Хоч і не байдужих, але чужих...

«Ми його положили, лежав хвилю. Потому сказав: я хочу встати, посадіть мене на крісло. Пані його посадила. Е, я таки може не вмру. І каже до мене: «Прийди нині до мене ночувати. Конче! Добре?» Добре, пане, докторе! Але ж  маю час коло восьмої. Прийдіть скорше. Бо я ще готов вмерти. В тій хвилині він завернув очима, відкрив і замкнув. Ще раз відкрив, хвилю дивився і замкнув навіки…»

Іван Франко відійшов у Вічність о четвертій годині пополудні 28 травня 1916 року.

Чи за християнським обрядом поховали  Великого Каменяра? Хто очолював чин похорону від церкви? Про це  читайте у другій частині.

Закінчення читайте тут::

Остання сповідь Франка: була чи не була? Детектив з інтригами. Частина ІІ

Якщо вам цікавий цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: