Парк Асмолова. Ким цей підприємець був для Сум і Харкова?

Продовжуємо більше дізнаватися про харківсько-сумські «точки дотику» від літераторки Надії Позняк. Вступом до розмови обираю її вірш, написаний взимку 2024 року.

***

Суми вечірні в середині січня, немов

юності ранньої тихе тривале відлуння.

От ліхтарі. Ніби, пагони новобудов,                  

що виростали для нас і балконних петуній.

Місто фонтанів, каштанів і «чайних» троянд:

ми невловимі залишились там, невловимі…                                                                      

Наші розмови пірнали легкі, наче ямб,

він підкоряє слова, догоджаючи римі.

Наші проспекти широкі були і нові,

сині тролейбуси взимку – палкі криголами…

Січень, п’ятнадцяте. Сніг мене містом провів.

Суми, невже те минуле – збулося із нами?

Інтерв’ю з Надією Позняк

Ірина Мироненко.  Коли 2022 року в наших містах почалося тотальне світломаскування, коли не ставало світла, що Ви писали?

Надія Позняк. Ви влучно сказали: «тотальне». До графіків постачання електроенергії пристосувалися. Організувалися. Від депресії рятувала творчість. Проте, писати про війну психіка відмовлялася. Хотілося перестрибнути важкий період, ніби катапультуватися. В одного друга в соцмережі побачила, як він зі столиці подався на дачу і там собі наганяє тепло дровами, гріється біля пічки, переживає зиму. «От щасливчик!», –  подумала. 

«На ранок ляжеш у промерзлу постіль:

під ноги — грілку, зверху — пару ковдр.

І пригадаєш, як твій друг запостив

гарненьку грубку з оберемком дров.»

Писалися оповідання. При світлі екрана ноутбука. Поширювала в соцмережах. Можливо, міркувала, хтось потребує таких тем, теж відчуває миті напруги, межі, і радий телепортуватися в інший, безпечніший світ. А це наше дитинство, коли батьки живі й здорові, баби, діди, тітки, дядини, дядьки, – вся родина! а ти – малий, і попереду – все життя.

  З оповідання «Свайба»

«У Чайчуків сьогодні свайба. Молода нетутешня. На хуторі опинилася після медичного училища. Не встигла так-сяк облаштуватися, як вихопили квітку та й понесли. Подружжя мешкатиме не з батьками і не на хуторі. Пара — як на закордонній листівці: він у темному костюмі, красивий і замашний; вона йому по плече — витончена, у білій закритій сукні, довгій фаті, зафіксованій на світлих кучерях віночком. Із-під подолу виглядають крейдяні черевички. Стоять під ручку, наче прикипіли до землі. Шумить весілля, розбалакує, частується, обідає».

І.М. Ще до великої війни в Україні вийшла книжка, перекладена з англійської мови, Гел Елрод. «Чудовий ранок: як не проспати життя». Для умов воєнного стану вона має практичні підказки. Процитую дещо з анотації. «Письмо – остання практика з набору «рятувальних кругів». Хоч що ви писатимете, перенесення слів на папір – це форма терапії, яка нічого вам не коштує. Відтворюючи свої думки на папері, ви отримуєте безцінний доступ до знань, яких іншим чином ніколи не отримали б. Цей елемент методу «Чудовий ранок» дає вам змогу задокументувати думки, ідеї, досягнення, висновки, а також будь-які сприятливі можливості для особистісного розвитку і самовдосконалення». Гел Елрод веде щоденник, записує свої думки щоранку 5-10 хвилин. Чи у Вас є щоденник війни ранковий або нічний?

Н.П. Потреба писати виливається скоріше у вірші – розповісти читачеві, який вловить авторську хвилю. Втім, швидше, це літератор вищою силою пеленгує свого читача, ніби той тільки й чекає на це. 

Щоденника, куди б сповідувалася, не маю, а от на кожен день, як в учня, щотижневик справ,  –  є. Власне, поезії й пишуться, як відгук,  фіксація подій.

І.М. Можливо, Ви колись читали чи й писали вірші у сумському парку Івана Асмолова. Хто ця людина?

Н.П. З парком Івана Асмолова у мене і приємні, і печальні спомини. Наша родина певний час мешкала майже поруч із цим парком. Після закінчення навчального року у 5 класі наш учнівський колектив, як було за тих часів заведено, проходив трудову практику. Нас тиждень водили в той парк обсапувати клумби, тепличні грядки. Там я вперше побачила розмаїття екзотичних дерев і кущів. 

Дендропарк я знала з іншого боку: взимку інколи ми з подружками перелазили через паркан і  каталися на лижах згори у велику для дванадцятирічних дітей, глибоку, але пологу яму...

З дендропарку нас могли попросити, тому що на його території розташовувався стаціонар і клінічна лікарня для комуністичного начальства. Тобто просто так ніхто туди не ходив. Пізніше, у вісімдесятих роках, на території лікарні збудували сучасний корпус, добре оснащений, з хорошою лабораторією, і лікарню передали для потреб ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Нині й інші містяни можуть скористатися її можливостями. Або хоча б погуляти по території.

Згадуються й інші роки. Я сиділа біля маминого лікарняного ліжка, зір мій сягав тополі й неба. Це був квітень, і розуміла, що мама вже не пройде наступний річний цикл. А крона дерева така розкішна, листочки от-от розпустяться повністю. Життя! І скільки літ тополі? І яким поколінням людей слугувала? І он будинок Івана Асмолова з прекрасною архітектурою, який для мене нині не зрозуміло, на чиєму балансі, і чи збережемо ми, нащадки, ці творіння. Маєток явно потребує реставрації.

Прогулялися ми якось тими вулицями, де закінчилося моє дитинство, і де я плавно й безболісно перейшла в статус юнки. Тополя. Вона виросла, потовстіла, надокучила мешканцям будинку, в якому я прожила вісім щасливих років. У класі сьомому одного квітневого дня, зі школи повернувшись після суботника, я вирішила нарешті позбавитися гілочки, що прижилася вдома ще із зими в пляшці з-під молока. За радянських часів школярі часто до Дня 8 Березня заздалегідь ставили у пляшку з водою зламану гілочку будь-якого деревця, прилаштовували на підвіконні, і якраз на свято перші молоді листочки з’являлися, як символ весни та молодого життя. Шкода було її потім викидати, адже вона була жива-здорова, розвивалася, листочки соковито зеленіли, підростали.Так трапилося і з гілочкою тополі. Прутик уже мав корінці. Крізь товщу скла вони здавалися досить розгалуженими. І ми з подружкою вирішили тендітну топольку випустити на волю. Висадили ми її на клумбу необачно: досить близько до стіни будинку. Стояв саджанець непомітним через свій зріст, і я дивуюся, як його ніхто не зламав? Ба більше, ніхто те деревце не пересадив. Через п’ять років наша родина змінила квартиру. Життя полетіло так стрімко, що було не до тополі. Інколи, проїжджаючи повз, за лічені хвилини в теперішньому я намагалася вловити обриси минулого. Тополя розрослася, витяглася, сягнула вікон останнього поверху, але схилялася на будинкові панелі. Почала заважати.

Дерево добряче підстригли, підрізали. Ніби віку вкоротили. Але воно ожило. Дало нові пагони. Не від щастя – від шоку. 

Свій шок по-своєму довелося пережити й садибі, дендропарку Асмолова.

Розказували, що там були сходи в сад, у цей парк, з тераси другого поверху, а тепер їх немає. Обірвана ажурність.

***

Свій погляд проведи на дах, що голубіє:

стара архітектура терас, балконів, лиштв...

На те, що бережем і зберегти не вмієм,

а те, що уявляєш, — хоч в пам’яті залиш.

Все минає. Були Асмолови, тепер інші люди в саду, але є маєток, тополя, дерева – вони бачили все.

Іван Олександрович Асмолов (роки життя 1850-1918) був одним із управителів майном цукрозаводчика Павла Харитоненка. Достеменно не скажу, яким. Пишуть, заводами та економіями. Сам же він – купець 2-ої гільдії. Мав інші джерела доходів.  І він заснував той парк. Із різних куточків світу замовляв саджанці. А яма ота, де ми каталися взимку, – то був ставочок, у якому плавали лебеді, до революції 1917 року, звісно. 

Класика більшовиків: «забрать і подєліть».  Асмоловим залишили дві кімнати. Потім Іван Олександрович поїхав до Харкова, де мешкав у знайомих, було йому під 70-т, працював «істопником», помер у бідності. І цей факт мене дуже вразив. З таким розумом і досвідом – і в опалювачі. Інші джерела повідомляють, що фінал його життя невідомий, і можливо, справді, людина просто залягла на дно, намагалася загубитися.

Але дендропарк носить ім’я Івана Асмолова.

Треба віддати шану працівникам, які доглядають цю пам’ятку природи: роботи багато, площа велика, і праці відповідно додається чимало. Я люблю там бувати. Це спогади про маму, дитинство. Це мої стежки.

І.М. Прочитала таку інформацію: «Нині у парку росте близько 100 рідкісних порід хвойних та листяних дерев, близько 30 сортів бузку». Чи справді таке багатство вціліло або ж парк оновлювався від другої половини ХХ століття?

Н.П.   «В розлогості кущів, крислатості дерев, у вогкій гущині доглянутого парку сорока тріскотить, поважно ворон каркнув».  

Там дуже гарно. Однак, ландшафт ще з радянських  часів зіпсований цегляними господарськими забудовами. Річ потрібна, проте втрачена цілісна естетика. Дещо там, як ото приший кобилі хвіст. Про оновлення у  20-му столітті сказати не можу. Доріжки мощені, щось дрібним гравієм посипано, зручні лавки, є де посидіти.

Парк потребує реконструкції. Наразі, я так розумію, догляд на плечах  колективу лікарні.  Якщо якесь, нехай, африканське дерево помирає, то треба ж його б таким і замінить. Тобто це фінанси.  А чи виділяються під час війни? І чи мають право замість нього посадити інший вид куща чи дерева?

В парку чисто і витає дух минувшини. Легко дихати. Точної кількості унікальних рослин не назву. Але дерева, кущі, а в теплу пору ще й квіти і трава гармонійно поєднуються.

І.М. Тож цей куточок  України варто буде побачити у мирні часи. Дякую, пані Надіє, за цю  розмову. За цікаву розповідь про Суми та зв’язки з Харковом.

Починала розповідь віршем Надії Позняк, літературним акцентом її закінчую. Антологія «Весна озброєна», де є добірка і моєї співрозмовниці, поєднує тексти, написані в різних областях України після 24 лютого 2022 року, але є й створені раніше, від року 2014, початку російсько-української війни. Знайшла у збірці й рядки поетів з Харкова – Олександра Лисака і Олександра Бобошка. Усього майже 150 авторів.

https://knushop.com.ua/image/catalog/lira20230617/pdf/13020.pdf    (ознайомчий фрагмент)

Як сказано у передмові, «по суті, це – своєрідний літопис новітньої боротьби українців за свободу, літопис бурхливого і драматичного часу, в якому живемо нині». Ще процитую пані Надію – її читацький відгук у соцмережах: «Коли ви перегорнете на останню сторінку, то утвердитеся у власній думці, що в жорстокому світі ви не одинокі,  –  онде стільки близьких вам за поглядами людей! Збірка дуже потужна. Неймовірно енергетична «Весна озброєна».

Додам до слів Надії Позняк: душу можна «озброїти» у маленьких «тилових» справах. Самі знаєте, який воно тил упродовж десяти років – Харків і Суми. Допомагаймо собі  читанням, спогляданням краси найближчого парку, скверу чи лужка із струмком. Головне знати, заради чого ота зброя.

ЧИТАТИ ТАКОЖ:    

Від хутірського раю до хімпрому. Оборонна вулиця Харківська в Сумах