«Перехід» Юлії Баткіліної. Я кажу «Привіт!». І в мене одразу запитують: «Ви зі Львова?»

Молода письменниця написала про це книгу. На українську  переходять і герої  її книжки. Вони змушені замислитися над тим, хто вони і куди  їм рухатися далі. Вони мають зробити вибір щодо власного переходу, який стосується не лише мови, але й стосунків, політичної позиції чи свободи.

Презентація книжки «Перехід» вже традиційно відбулася у львівській бібліотеці ім. Романа Іваничука, модераторкою  якої цього разу стала її директорка Тетяна Пилипець, яка зізналася в особливій прихильності до харківських літераторів, які тут часто призначають зустрічі читачам.  

Отже, яким виявився «Перехід» у Юлії Баткіліної?

Сьогодні Харків переходить на українську мову. Війна і люта ненависть до російських окупантів прискорили цей процес. Все частіше українську чути на вулиці, магазинах, кав’ярнях. Все частіше українською спілкуються не тільки в публічних місцях, але й вдома.

Але події, що описані  в книжці, розпочинаються набагато раніше, коли українська у зросійщеному місті дуже дивувала, і закінчуються у лютому 2022 року з початком повномасштабної війни.

- Львів це дуже знакове місто і місце в цій книги. Тому що Львів – це місце, куди дуже часто посилають персонажів - «Ти со Львова? Єдь в свой Львов!», - жартує письменниця. - І місто, куди одна з героїнь мало не поїхала, шукаючи  душевного порятунку та спокою.

За словами Юлії Баткіліної, її перехід  на українську не був для неї загрозою. Але випадки негативного ставлення до української мови з її приятельками з розмовного клубу все ж були.

 -  Ми колись  у Харкові започаткували розмовний клуб, де практикували українську, клуб називався «Ой, на горі два дубки», - розповідає вона. - Ми ходили в ліс, це було літо,  смажили шашлики, і під час спілкування одна з наших дівчат розповідала, що якось одна бабуська, дуже екзальтована, підскочила до неї у метро і дала їй ляпаса. Але все це, таки, рідкість. Повсюдно такого хоррору не було. Але був  ще момент, коли двоє наших йшли з клубу, розмовляли між собою українською на вулиці, і на них теж  накинулися якісь бабки, що продавали зелень біля метро. Це був 2015 рік. Тоді емоції і все навколо вирувало: хто за кого, на чиєму хто боці, що буде далі і чим все закінчиться.

- Це  не була загроза, але всі дивувалися, - згадує Юлія. - Дивувалися в якому плані? Ти переходиш на українську, кудись заходиш, якщо ти нікого не попереджала, і не робила стейтмент, ти просто кажеш усім: «Добрий день!»  І в цей момент люди здивовано питають в мого чоловіка, чомусь не в мене: «Еее… ммм… А що з нею?» Причому, це  не була ватна компанія, частина цих людей  сьогодні розмовляє українською, вони  зробили це трохи пізніше. Але тоді, коли ти вітаєшся українською, біля тебе повисає такий слон у повітрі. Люди знали тебе однією, ти приходиш, ніби інша, і це привертає увагу.

Були ще варіації реагування на її українську.

- Люди одразу з тобою починають розмовляти, навіть не знайомі. Тобто, ти заходиш, кажеш: «Привіт!».  І одразу в мене запитують: « Ви зі Львова?»  Нє, кажу. І зависає пауза…

Я колекціонувала, що люди казали мені, - ділиться Юлія. - Іноді раптом ціла тирада вигулькує: «Чому українські видавництва не видають перекладів  таких-то англомовних робіт з моєї спеціальності?». І далі – з опору матеріалів, математики, програмування тощо. Був навіть роман, який є тільки російською, так щоби він  був українською, чому його не видають.

-  А ще казали: «Я от не вважаю, що це великий патріотизм!». А я  от жодного слова про патріотизм не казала, просто зайшла і привіталася українською, -  дивується авторка такій рефлексії незнайомих людей. - Колись, я тоді  ще працювала на обласному телебаченні, і вела передачу про книжки, ми поїхали брати інтерв’ю у Жадана.  

Сідаємо  з оператором в таксі, таксист питає: «Ви со Львова?» - «Нє», - відповідаю. Ну, головне, каже він, щоби це були щирі мотиви, а не показати, що ви краща за інших. В мене спочатку щелепа відвисла! Потім думаю, він мене бачить вперше і в останнє в житті, і можливо ми ніколи не перетнемося, але йому цікаво – це були у мене щирі мотиви чи не щирі, -  жартома іронізує Юлія.

Люди чомусь  ще ображалися, або казали, так, я би теж перейшов, але не переходжу, тому що… І  далі купа причин різних. Хоча я не запитувала – чому? І це  було дуже цікаво, тому що це виглядало, як такий соціальний  експеримент, який раптом  стався зі мною, і  який я не планувала.

Так в мене виникла ідея написати про свій перехід на українську мову, зізнається авторка.

-  Книгу я писала у Харкові, але сюжет її пов’язаний зі Львовом, хоча ніхто з герої до Львова  так і не доїжджає, - зазначає письменниця. - Але книжка закінчується  саме у Львові, на вокзалі.  Героїня відвозить свою стареньку маму, щоби посадити її на потяг до Польщі. Тому що Харків сильно обстрілюють, мама вже літня і не дуже добре почувається. Героїня відправляє маму до Польщі, а сама залишається  в Україні, бо в неї є справи  і поранений коханий. Львів таки з’являється у книзі, але транзитом.

Щодо основного сюжету, то він об’єднує  кілька сюжетних груп, герої яких  перетинаються в різних життєвих ситуаціях. Їх об’єднує мовний клуб, де вони збираються раз на тиждень, аби практикувати українську мову. З тих чи інших причин всі герої перейшли на українську. І всі вони дуже  різні. І вони не ідеальні. Але  персонажі впізнавані, бо взяті з життя.

- Уляна, засновниця клубу, переживає великі проблемі в родині, у неї проблеми з дочкою, криза стосунків з чоловіком, навіть не криза, а просто агонія, - знайомить з своїми героями письменниця. - У Любки також непроста сімейна історія, вона мріє стати вчителькою малювання, але  ми її застаємо прибиральницею. У неї єдина важлива історія – її син, але вони посварилися, син на війні і вона  нічого не знає про нього.

Микола - ветеран, він дуже самотній, його покинула дружина, багато хто підозрює, що він не воював. Олег також ветеран, він дуже на боці головної героїні на відміну від усього її оточення. Я дуже люблю врівноважених спокійних людей, і коли вони  вибирають собі якийсь шлях, їх вже не зсунути з нього. Я дуже хотіла, щоби від Олега виходила  саме така енергетика. Він постійний і відданий у своїх почуттях, впевнений в тих, кого він любить. Він точно знає, хто його друг, а хто ворог.

Ще є історія Сашка і його дружини Антоніни, у них проблема знайти для дитини україномовний садочок, тому що дружина хоче вийти з декрету, але насправді в них також великі проблеми у стосунках.  Сашко знецінює те, що робить  його дружина задля родини, принижує її, як особистість.

-  І Ліза. Це дівчина, яка  живе у жіночому сімейному клані – бабуся, мама і вона. Їй оголосили бойкот через українську. У родині Лізи панують ненависть, брехня, приниження, там дуже драматична сюжетна лінія. Вони живуть в центрі міста, в старій квартирі,  і у всіх не складаються стосунки з чоловіками. Жінки ніколи не проговорюють проблеми, які  над ними тяжіють. Бабуся весь час мовчить. Цю бабусю я списала зі своєї прабаби.

- Щоправда, у прабаби був чоловік, і в них все було добре, але ось ця мовчанка з онуками, - замовкає Юлія. -  Ще я списала з прабабиної квартири «іконостас» з  портретів Маркса, Енгельса і Лєніна, який  стояв у книжковій шафі з скляними дверцятами. В шафі були лише класики марсізма-лєнінізма.

Прабаба ходила у закритих сукнях з комірцем, вона викладала історію кпрс. Це була прабабуся, яка  ніколи не співала, ніколи не гралася  з онуками, не розповідала якісь там історії або казки.

Вона тебе годувала, врульовувала тобі книгу «Наш Ілліч», і стежила, щоби ти переступу жодного не зробив.

На щастя, мене виховувала бабуся, яка  розповідала  мені і про молодість,  і про численні життєві історії, і казки.

А поруч з нею була її мама, моя прабаба. Прабаба була красива, внутрішньо зібрана, але ні вона, ні прадід з нами не розмовляли.

Все, що я знаю про їхнє життя – це від бабусі. Бабуся навчила мене кількох українських пісень. І я пам’ятаю, як нам у школі  на уроці української дали завдання вивчити віршик про кота. Я ходжу по кімнаті і вчу, як він пік пиріг.

Прабаба на мене налітає і каже: «Щоби я цього не чула в домі!». Я запитую: «Чому?». Вона  «підвисла»  на хвилину, потім каже, тому, що в тебе  це погано виходить, це не твоє, в тебе є російська мова, цього не треба, ти не зможеш ніколи!

Прабаба була  етнічною українкою, родом з Білої Церкви, прадід – з Камінця-Подільського. В дитинстві я думала, що української вона не знає. Коли я виросла, зрозуміла, що цього не може бути, тому що не може бути ніколи.

-  Звісно, вона знала українську, - наголошує авторка. - Потім я подумала, що коли родина перебралася у Харків,  те, що сталося з надто активними українцями та українізаторами, вона очевидно бачила на свої очі. І зробила висновки, мені так зараз здається. Тому що її це дуже напружувало, і вона хотіла, щоби нічого українського, навіть мови, не було в домі. Вона наполягала, щоби маму мою звільнили від української, мотивуючи це тим, що батько військовий. І от свою героїню я в подробицях списала зі своєї прабаби.

Особистий «Перехід», пережитий письменницею, став основою сюжету, а яскравість та впізнаваність героїв авторка «запозичила» у реальних людей, яких знала. Зокрема, навіть у родичів. Хоча мовний конфлікт є основним  в цій прозі, саме на тлі його розгортаються подій, авторка підкреслює  цінність  людських стосунків, свободи, важливість пошуків сенсу життя  та здатність змінювати себе на краще.

Це, звісно, не просто. І задля цього  кожен має здійснити власний перехід.

Читайте також:

Будемо раді Вашій підписці в наших соцмережах: 

Телеграм:  https://t.me/gromada_group

Фейсбук:  https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti

https://www.facebook.com/gromada.grp