«Повернення традиції»: книгу про кобзарство харків’янин Кость Черемський презентував у Києві

У нашій попередній публікації «Харківська кобзарська традиція: в чому її унікальність і актуальність сьогодні» фахівець з історії кобзарства і виконавець Олександр Савчук розповів про особливості становлення харківської кобзарської традиції, яку нещодавно було внесено до Переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Харківської області під номером НКС.15.

Видання книги «Повернення традиції»: сторінки історії кобзарства і бандурництва 1920 – 1930-х років. Засади сучасного відродження набутку традиційних співців. Харків : Видавець Олександр Савчук, 2024. 684 с. ; іл.», безумовно, є визначною подією, оскільки узагальнює багаторічний досвід дослідження кобзарства на Харківщині і Полтавщині і відображає сучасні здобутки бандуристів, які сьогодні продовжують відтворювати унікальну народну традицію. 

Кость Черемський не лише науковець, кандидат мистецтвознавства, а й братчик, майстер, виконавець, панотець Харківського кобзарського цеху. Харків’яни, які прагнуть бути послідовниками кобзарської традиції, вже багато років поспіль мають можливість прийти до його майстерні на Холодній Горі, виготовити свій інструмент і навчитися виконавству.

Дослідник кобзарської традиції, виконавець, видавець Олександр Савчук, який брав участь у підготовці видання, виступив модератором зустрічі і пообіцяв, що невдовзі відбудеться презентація у Харкові і Полтаві. Він також пригадав власний досвід, коли був одним з учнів, які власноруч створили інструмент у майстерні Костя Черемського. Там можна було побачити з десяток заготовок, тобто були десятеро охочих, які не завершили виготовлення своїх інструментів, хоча і намагалися стати на цей шлях.

За словами Олександра Савчука, існування такого осередку можливостей є надзвичайно важливим особливо в Харкові, де кобзарська спільнота дуже тонко сприймає такі запити молоді. Ці мотивації найчастіше надзвичайно слабкі, з таким інструментом як бандура складно працювати. Утім, цех максимально намагається допомагати молодим виконавцям і максимально пропонувати користатися можливостями майстерні, що є центром традиційної культури, українознавства і загалом простором, де можна спробувати себе реалізувати.

Власне, ця практична сторона, цей емпатичний метод дослідження, включеного спостереження є дуже важливою справою особливо для тих явищ, які, скажімо так, фізично вже не існують, оскільки були частково знищені. Кобзарська спільнота у Харкові використовує методи, які дозволяють не просто відтворити або змоделювати виконання кобзарських творів, а й прожити цю своєрідну гру, яка запускає механізми життя, культури, створює розуміння цих механізмів. Тому ми досить обережно ставимося до погляду, що сучасна кобзарська традиція є реконструкцією – для нас це набагато більше.

Олександр Савчук і Кость Черемський, Національний музей літератури України. 22 березня 2025 

/ Фото: Марина Домановська

Наводимо фрагменти бесіди Олександра Савчука з Костем Черемським, автором книги «Повернення традиції»: сторінки історії кобзарства і бандурництва 1920 – 1930-х років. Засади сучасного відродження набутку традиційних співців. Харків : Видавець Олександр Савчук, 2024. 684 с. ; іл.

Як Кость Черемський розпочав шлях дослідника кобзарства і виконавця?

К. Ч.: 1989 р. влітку я демобілізувався з армії, і через пару днів був концерт у Харкові останнього харківського незрячого співця Анатолія Захаровича Парфіненка. Мені його запропонували провести додому. Так почалося наше спілкування, я різко перемінив свій погляд як на незрячих людей, так і невдовзі на кобзарську культуру.

Саме досвід провідника Анатолія Захаровича Парфіненка мене зачепив. А зачепив мене чим? Тому що він багато вмів вгадати мої думки. Анатолій Захарович був людиною з великою уявою, він мені багато що говорив.

А потім Анатолій Захарович висловив бажання згадати свою молодість, кобзарювати. Мені було це надзвичайно цікаво: опозиційні оці настрої, опозиційні дії будь-які в той час були мені дуже симпатичні.

Анатолій Парфіненко, останнє фото 1991 року / Фото: Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

І одна з таких опозиційних дій – це було просто сісти на базарі і пограти, спостерігаючи за тим, як це сприймають люди. Я був просто вражений, як люди гарно сприймали кобзарський спів. На той час перерва між слуханням кобзарського співу у Харкові вже наближалася років до п'ятдесяти, мабуть. Анатолій Захарович, окрім того, що багато співав академічних творів, знав безліч псалмів. На жаль, в той час техніки мобільної не було, щоб це записати, такі можливості в нас через пару років з’явилися.

Анатолій Парфіненко знав багато псалмів, багато незрячих рецитацій. І люди у Харкові йшли на ці рецитації. Людям було цікаво слухати ці божественні речі.

Я був у Анатолія Захаровича поводирем до самої його смерті 1992 року, загалом майже три роки. А потім десь в літі 1989 року з’явився ще Микола Будник. Анатолій Захарович грав на академічній бандурі, на якій я пробував грати, але щось не пішло. І тут прийшов Будник – і все склалося. Мозаїки склалися. Я почав цікавитися автентичними інструментами. І спочатку я до цього ставився просто, мені було просто цікаво. От, як каже Олександр, просто як гра якась. Просто такий досвід такий.

Микола Будник / Фото: Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

А потім до мене підійшов Будник сказав, що тут у нас у Харкові сталася величезна трагедія, було розстріляно кобзарів. І цю тему необхідно дослідити. На це я одразу погодився. В той період я був учасником молодіжної організації «Спілка української молоді». Багато наших хлопців і дівчат з палаючими очима побігли розпитувати своїх дідусів і бабусь у навколишніх приміських селах. І дійсно, дуже багато знайшли свідчень про те, що це дійсно була харківська яма, що кобзарів постріляли поблизу Козачої Лопані.

Попри те, що свідчень було багато, всі вони були розмиті, конкретних фактів не було. Ну, раз я пообіцяв Миколі Буднику цим займатися, то розпочав роботу з архівних пошуків. Дуже важко було це знаходити, але дещо було знайдено до кінця 90-х років – початку 2000-х років. Допомогла кобзарська громада, її представники працювали у фондах і зрештою формували ці знімки і той матеріал, який зараз доступний.

А до кобзарства я вже долучився вже дещо пізніше, десь місяців через сім, на початку 1990 року. Тоді я вже вперше відвідав бандуриста Георгія Ткаченка, і в мене вже з’явилося бажання займатися.

Георгій Ткаченко / Фото з сайту Великі трансформації: архів української селянської культури Вільяма Нолла

Кобза чи бандура: як Кость Черемський пояснює термінологічні відмінності?

К. Ч.: Дійсно, постала потреба зорганізувати ці поняття. Фактично, ця термінологія, яку я викладаю у цьому виданні, чітко пов’язана з новим неокобзарським середовищем, з тими людьми, які заново почали відроджувати цю кобзарську культуру чи, як модно зараз говорити, субкультуру. Власне, слід виходити з того, щоб поставити межу між автентичними кобзарями і бандуристами. Ще на початку 90-х ми з Миколою Будником вирішили так, що кобзарями можуть називатися тільки автентичні співці, всі інші – це бандуристи.

І фактично, хоча це все дуже все умовно, розмито, але треба поставити тут якийсь розділовий знак. І, власне, якщо розрізняти кобзарство і бандурництво як окремі явища, тоді все складається. Я намагаюся аргументовано довести, чому це так.

Часто складається враження, що кобзарі грають на кобзах, а бандуристи на бандурах. Насправді це не так. Сталася мішанина в поняттях. Насправді кобзарі кінця ХІХ – початку ХХ ст. переважно грають вже на бандурах. Ці зв’язки нам надзвичайно важливі, тому що невдовзі відбуваються зворотні процеси, коли кобзарям вже інколи начитують ті думи, які втрачені історично, але збереглися в літературних джерелах. Ми розрізняємо кобзарство як незрячу традицію, як певну субкультуру, а зрячі виконавці-аматори – це вже бандурництво, незалежно від того, на чому вони грають (на бандурі чи на кобзі).

Бандура. Національний музей літератури України. 22 березня 2025 / Фото: Марина Домановська

 З якими джерелами працює Кость Черемський,

досліджуючи кобзарську традицію?

К. Ч. Тут зараз присутня Марина Гримич, я хочу їй подякувати, оскільки фактично її допис у часописі «Родовід» перевернув моє життя, я одразу почав цікавитися саме першовиходами і самим архівом. Буквально через два дні після прочитання публікації я вже був в архіві ІМФЕ (Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського).

Дослідженню архіву ІМФЕ я присвятив всі 90-ті роки. Фактично в ІМФЕ я остаточно зрозумів, що ми йдемо правильним шляхом. Колектив архіву мені багато допоміг, і перші копії, які в 90-х роках були практично неможливі, допомагали мені робити саме працівники цієї установи, і дозволяли працювати у позаурочний час. Фактично всі мої праці спираються на ці архіви.

Хотів би особливо виділити роботи Володимира Харківа. Це постать, яка мене дуже наснажила. Його доля є надзвичайно трагічною: він причетний до скликання кобзарського з’їзду, до репресій тих часів. Йому дали завдання в 1930–1931 році в терміновому порядку зробити обстеження харківських співців. Він збирав адреси, прізвища всіх співців, здійснював експедиції на Валківщину, частину Полтавщини.

Цей автор наводить різкість на багато процесів, які в той час відбуваються. Його архів треба сприймати осмислено, бо багато з того, що він подає, він пише, виконуючи своє завдання. Утім поміж тих політичних матеріалів є багато свідчень про автентичних співців Харківщини і Полтавщини.

Ще я намагався працювати в архіві СБУ. Всі, хто там працював в 90-ті роки, пам’ятають, що це була просто окрема кімнатка, куди заводили на дві години, давали тільки листок паперу та олівець і постійно слідкували. Зараз частину справ з архіву СБУ передано до обласних архівів. Але деякі найважливіші справи продовжують залишатися у корінних архівах управління СБУ, зокрема справа Гната Хоткевича. Над нею надто «гарно» працювали співробітники архіву, що фактично живою залишилася, мабуть, одна десята частина. Там зберігається тільки пара протоколів допитів, протокол речей і все. Попри те, що він тривалий час знаходився у в’язниці, багато документів знищено.

Так само підчищені архіви його учнів, в тому числі Гаєвського, з яким я працював. В інших архівних справах також часто зберігається лише обкладинка і один аркуш перед допитом, а в кінці смертний вирок.

У наступній публікації Кость Черемський розповість про підготовку відомого Кобзарського з’їзду, репресії проти співців і особливості харківської манери виконання кобзарських творів.

Цей матеріал опубліковано за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. 

Телеграм-канал КУП`ЯНСЬК Gromada Group 

Facebook КУП`ЯНСЬК Gromada Group

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

?Телеграм   ?Фейсбук  ?Інстаграм