Прес, чорнило, три гармати. Першодрукар Іван ФедорОвич, якого ми не знали

Першодрукар мав глибокі  знання  не лише з механіки, хімії, а був ще, як би зараз сказали, талановитим проєктним менеджером. Про ці та інші невідомі факти з життя та діяльності славетного друкаря та про його вибір ідентичності письменник Петро Яценко розповів у книжці  «Прес, чорнило, три гармати. Пригоди славного мандрівного друкаря Івана Федоровича», яка недавно вийшла друком.

Презентація художньої прози, заснованої на історичних джерелах та біографічних фактах, відбулася у львівській бібліотеці  для юнацтва імені Романа Іваничука.

- Хто такий Іван ФедорОвич? По суті, він був інженер, механік, хімік, ливарник, редактор, - наголошує письменник, який має вищу технічну освіту, закінчивши  «Львівську політехніку». - Для того, щоби сконструювати верстат для друку книжок і для того, щоби зробити шрифт, треба було знати певні ливарні процеси.

А ще треба було  знати, як діють хімічні сполуки, щоби правильно намішати чорнило, аби воно не розтікалося і не було занадто густим.

Ще він повинний був мати  глибокі  знання з механіки, з хімії, а також він був, як би зараз сказали, проєктним менеджером.

Уявіть тільки, він не лише сам створював увесь  складний процес книгодруку, що на той час  було революційним, але й ще сам  знаходив гроші, аби видавати ці книжки. 

Він  був і митець,  і різбляр, що  сам оформлював книжки. Іван Федорович прекрасно редагував книжки. Він одразу  завдав такий стандарт у друку, оформленні, якості, що його не могли перевершити, його наслідували. Його роботами і  гравюрами користувалися у Львові ще понад 200 років.

- Іван Федорович володів мінімум трьома  тогочасними мовами, був освіченою людиною, листувався з королями, особами дуже відомими, підтримував зв’язки з князями,- розповідає Петро Яценко. - До того ж, він був ще винахідником. Він винайшов не тільки друкарський верстат, але й гармати.

Коли Іван Федоровичу було вже за 70 років, він раптом перемкнувся з друку книжок на винахідництво гармат.

Гармати на той час була така річ, як сьогодні дрони. Усі вважали що, чим більше гармат, тим більша ймовірність перемоги. Королі давали дуже хороші гроші за гармати. І 

Іван Федорович вирішив випробувати щастя ще й у цій царині. 

- Він був непересічною людиною, - стверджує  письменник. - Перший друк  він зробив у москві,  потім втік з москви через переслідування.

Потрапив до Великого князівства Литовського, отримав аудієнцію, ні багато  ні мало, самого короля Сигізмунда, та ще й одержав від нього гроші.

Потім з великим  гетьманом литовським Яном Каролем Ходкевичем створив, так би мовити, бізнес-проєкт -  знову почав видавав книжки  тепер  вже у князівстві Литовському.

Потім сталася страшенна моровиця, науковці  і досі не знають, що це було, можливо чума чи інша хвороба, але люди  масово вмирали, міста  були закриті. У Львові до того ж, в той час сталася велика пожежа, вигоріла уся вулиця Руська, вся центральна частина міста, були величезні збитки. 

Попри це друкар не придумав нічого кращого, ніж виїхати до Львова саме після тієї страшної пожежі, щоби шукати тут меценатів та покровителів, аби заснувати  друкарню.

- Іван Федорович був ще той авантюрист, - резумює письменник.

-  Першодрукар листі до австрійського курфюрста, і цей лист, в якому йшлося про гармати зберігся, підписує як ФедорОвич, - зазначає автор історичної прози. -  І  так у всіх листах і документах, що дійшли до нашого часу.

Отже, в книзі використовується прізвище, яким підписувався друкар і яке збережено в архівах.

Таким чином  книжка зруйновала ще один зі стереотипів та повернула прізвище, яке прописувалося в документах. Для цього було опрацьовано багато архівних документів,  і є відповідні експертні висновки

До слова, днями у Львові вулицю Федорова перейменували на  вулицю Федоровича. Повернули їй справжнє ім’я. В книзі  це сталося раніше. Адже вона була написана ще три роки тому і тільки зараз побачила світ.

Чому саме постать Івана Федоровича зацікавила письменника Петра Яценка? Серед багатьох факторів, зокрема, інтересу автора до революційних на той час технічних винаходів, бо він «технар» за освітою, був ще особистий інтерес. І особиста історія. На межі спіритизму. І навіть з посланнями з потойбіччя.

-  Це давня історія, - інтригує письменник. – До війни я мешкав у Львові, неподалік музею друкарства, його було видно з вікна моєї квартири.

Метрів за сто від нас, на  зеленій галявині  за Палацом Потоцьких, була непоказна  будівля з силікатної цегли, яка не пасувала до Палацу, і в цій будівлі був музей друкарства. Зараз  там музей сучасного мистецтва. В музеї друкарства зберігалися стародруки. І… кістки, які ніхто не знав, кому вони  належать.

За словами письменника, у 70-х роках  за ініціативи Бориса Возницького, тодішнього  директора Львівської галереї мистецтв  було розпочато реставраційні у церкві святого Онуфрія.

-

 Під час цих робіт в стіні знайшли металеву скриньку, в якій  і були  чиїсь кістки, - розповідає автор книги. - Оскільки були відомості, що десь там має знаходитися і могила Івана Федоровича, директор галереї припустився думки, що це і є ті самі рештки друкаря.

Але в скриньці були кістки не однієї людини, а двох людей. За результатами експертизи виявилося, що одні кістки належать старшій  людині, якій десь під 80 років, інші – молодій людині у віці 20-25 років.

Ці кістки були перенесені до музею друкарства. І відтоді там почалися дива…

- Взагалі історія поховання Івана Федоровича дуже детективна, - наголошує автор книги. -  Великий інтерес до решток  першодрукаря  неодноразово виявляли росіяни, прагнучи присвоїти собі історічну пам’ять. Таких спроб було кілька.

- Коли у 1915 році російські війська окупували Львів, на Підзамче прийшла делегація росіян, яка «хотєла забрать своєго Фьодорова».

Але наші галицькі ченці сказали, що надгробок  з часом загубився, і де могила невідомо. А зараз взагалі йде війна…

Росіяни пішли ні з чим. Але ми розуміємо, що надгробок «не випадково» загубився для росіян, - констатує письменник. -  Ще у ХІХ столітті цей надгробок був відомий, є навіть ескізи та копія його, які зберігалися у музеї друкарства. Але після Першої світової розпочалася Друга світова війна і ченці переховали ці кістки. І могила вже реально загубилася.

У 2007 році  росіяни знову приїздили до Львова, знову хотіли забрати рештки друкаря. Але знову пішли ні з чим.

-  Коли я працював журналістом  у газеті «Експрес», ми  не раз писали про дивні випадки, що відбуваються в музеї друкарства, - розповідає  Петро Яценко. - Ми брали інтерв’ю у персоналу музею, людей там працювало небагато, і атмосфера там була, чесно кажучи, гнітюча. Співробітники розповідали, що час від часу  у музеї  величезні фоліанти вагою до 50 кілограмів, що стояли на  спеціальних підставках, якимось чином зісковзували з них і з гуркотом  падали на підлогу. І розкривалися  на  поховальному обряді.

Такі  дивні речі  у музеї відбувалися, аж доки у 2007 році Вроцлавський інститут криміналістики не запропонував безкоштовно провести експертизу цих кісток, аби дізнатися, кому вони належать.

-  Ці непоховані  кістки гнітили всіх навколо, і ця остання таємниця Федоровича потребувала розв’язки, - збуджує  письменник цікавість  цією загадковою фразою. – Нарешті експертизу зробили. З’ясувалося, що в кістках старшої людини надзвичайно великий вміст свинцю і олова, який у кільканадцять разів перевищує норму.

І тому, власне, в книзі є такий жарт Федоровича, коли він, випиваючи у тогочасній кнайпі, каже, що як помру, з моїх кісток можна буде зробити невеличку друкарню.

Він постійно вдихав пари свинцю і олова, коли відливав шрифти, і не знав, що це шкідливо. Втім, незважаючи на такий високий вміст металів, друкар прожив  у доброму здоров’ї до 73 років. На той час він був справжнім довгожителем.

А чиї інші кістки? Виявляється, що Федорович мав сина, він привіз його з москви, коли йому було років п’ять.

-  Ми не знаємо, чи була у Федоровича дружина, в жодних документах про це не йдеться. Але знаємо, що син оженився з львів’янкою. На жаль, він рано помер. Можуть бути різні збіги, але з ймовірністю понад 90% ці рештки  насправді належать Федоровичу та його синові. Свого часу вони були урочисто перепоховані в Онуфрієвській церкві. І всі дістали нарешті спокій. А музей друкарства перетворили на музей сучасного українського мистецтва.

-  Існує метод художньої реконструкції, і я ним користуюся, - ділиться письменник. - Я не відходжу від жодної історичної правди. Скажімо, є  факт, який я використовую - Федорович втік з москви, точніше, його вигнали  і він потрапив у Вільно – столицю Великого князівства Литовського.

Ми не знаємо, як він втік, ми не знаємо, що відбувалося у дорозі. Відповідно я собі дозволяю вигадати все, що було в дорозі, використовуючи антураж того часу та історичну правду – чим вони їхали,  як вони були вдягнені, яку їжу мали, як готувалися в дорогу. З якої шкіри був зроблений віз, чи була митниця, чи був кордон, як його охороняли, порядок перетину.

Все, що можна знайти з історичних джерел, я реконструюю.  І всі ці моменти вписую в оповідь.  Рукопис перед друком  перечитували історики, і на диво, не мали жодних зауважень.

У книзі багато Львова.

-  Коли Федорович під’їжджає до Львова,  а він під’їжджає з боку  нинішнього проспекту Чорновола, він бачить Голосківські пагорби, бачить панораму міста такою, як її на старовинних гравюрах бачили художники.

Там внизу мочарі ( багно, трясовина), але дорога все одно є, Полтва тече, є передмістя.

Після епопеї з пошуком коштів на друкарство, Федорович осів на Підзамче, у Сенька Седляра, у звичайного скромного ремісника, який видав Федоровичу  гаман з великою сумою грошей. На відміну від центру міста Підзамче не згоріло. І звичайний ремісник на той час мав більше грошей, ніж вельможі, до яких звертався друкар.

-  Ми не знаємо, що було з Іваном Федоровичем  до його 54-55 років, коли він у москві почав друкувати. Це цікава історія. Ми не знаємо звідки він взявся, не знаємо достовірно, коли народився.

Єдине, що ми  точно знаємо, що не може людина просто так, навіть дуже талановита, взяти і  почати друкувати книжки. Треба знати процес, знати, з чого робиться чорнила, як все це працює, - розмірковує Петро Яценко. - Не може бути, щоби людина такого масштабу, була незвідки.

-  І  тут є одна зачіпка, - знову інтригує письменник. - В Ягеллонському університеті, у  списках студентів за 1530 рік є запис - Іван  Федорович москус, тобто, з москви. Якщо він народився десь у 1510 році, йому на той час мало бути 20 років. Там немає ні фото, ні підпису, ні дати народження, але ми розуміємо, що все сходиться.

У москві в той час не було друкування. Були лише переписувачі. Сто років перед тим була винайдена технологія друкарства. В Європі активно вже друкували і Краків був одним з європейських центрів друкарства.

-  Навіть вже тоді друкували еротичні книжки і підпільно їх розповсюджували. Отже, дуже висока вірогідність, що Федорович навчався друкарського  ремесла саме у Кракові.

Швидше за все,  він був підмайстром, опанував процес, потім, мабуть, змушений був повернутися до москви, - припускає автор.

Але чому власне москва  раптом вирішила друкувати книжки? І чому саме  у 1564-1565 роках  раптом «нізвідки»  з’являються Федорович з Мстиславцем, друкують кілька тисяч церковних книжок,  і знову книгодрук зникає.

- А відповідь очевидна, - пояснює  письменник. - У 1552 році московське царство захопило Казань, облога тривала дуже довго, але зрештою Казань упала.

Московити, як завжди, хочуть  спочатку  пограбувати, а потім навернути у свою віру.

За 12 років вони набудували багато церков, але в історичній перспективі їм не вийшло навернути  мусульман у християнство.  

Але церков  було багато, і  переписувачі  не встигали переписувати  богослужбові книжки. Це дуже довгий процес, і книжок потрібно було тисячі.

Тут «незвідки»  і виникає Іван Федорович з Петром Мстиславцем за наказом царя. Друкарі за два роки роблять величезну роботу. Наклад «Апостола» становив 1,5 тисячі примірників, що співвідносно з нинішніми сучасними накладами. Друкарі були дуже талановиті і дуже віддані своїй справі.

Книжка Петро Яценка написана в надзвичайно цікавій, легкій манері. Дуже гарно виписані діалоги. Їх можна безліч разів перечитувати, смакуючи кожним словом.

Деякі  діалоги навіть містять своєрідні «майстер-класи», як  переконувати інвестора у необхідності вкласти гроші саме в ваш проєкт. Яскравий авторський стиль та променистий гумор точно не дадуть занудьгувати, читаючи про Івана Федоровича, якого ми ще не знали.

Читайте також:

Іван Труш: живописні шедеври "поета сонця" на тлі життєвих історій

Будемо раді Вашій підписці в наших соцмережах: 

Телеграм:  https://t.me/gromada_group

Фейсбук:  https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti

https://www.facebook.com/gromada.grp