Привиди «Герніки» на полях "Донніленду": болгарський «землетрус», ісламабадський глухий кут та світ у пошуках нової мови сили

Цей жарт, що курсує кулуарами готелю Serena в Ісламабаді, як ніхто інший описує атмосферу першого раунду переговорів між США та Іраном. Поки президент США Дональд Трамп заявив, що на невизначений термін продовжує перемир'я з Іраном, дипломатія все більше нагадує «фантастичний» сценарій, де обидві сторони розмовляють різними мовами сили.

Поки США намагаються грати в «мистецтво угоди», Іран грає в «мистецтво виживання». Різниця в тому, що для Трампа це переговори про престиж, а для Тегерана — про саме існування.

Після 40 днів запеклого обміну ударами між США, Ізраїлем та Іраном, сторони сіли за стіл переговорів. Але замість очікуваної Вашингтоном капітуляції, Тегеран демонструє «символізм образи та рішучості».

Як звертає увагу The Guardian, іранська делегація прибула на літаку «Мінаб 168», названому на честь школярок, загиблих від американських бомб.

Оглядач Сіни Туссі пише, що Вашингтону не вдалося вбомбити Іран у покору. Тегеран вважає, що вистояв: ядерні запаси збережені, пролив Ормуз під прицілом, а проксі-сили (Хезболла, хусити) залишаються дієвими.

Вашингтон вважає, що санкції та удари змусять Іран піти на поступки (ядерна програма, ракети, регіональні альянси). Але Тегеран бачить ці активи не як предмет торгу, а як «фундамент виживання». Поступка ними, на їхню думку, призведе не до миру, а до повного знищення режиму.

За прогнозом The Guardian, якщо не відбудеться дива (або не прилетять прибульці), регіон ризикує повернутися до стану повномасштабної війни. Іран готується не до компромісу, а до тривалої битви на виснаження, де його головним товаром на експорт стає не нафта, а глобальна нестабільність.

Ця пропозиція відображає глобальну реальність, в якій уряди апелюють до марнославства президента Трампа, щоб залучити американську міць на свій бік, пишуть оглядачі The New York Times Антон Трояновський та Ендрю Крамер.

Коли Польща в 2018 році вимагала американської військової бази, вона просувала цю ідею як Fort Trump.

Коли Вірменія та Азербайджан минулого року підписали у Білому домі мирне зобов'язання, вони назвали створений ним транспортний коридор Trump Route for International Peace and Prosperity.

Але, можливо, найнеймовірніший випадок, коли ім'я президента Трампа виявилося прив'язаним до геополітичної гарячої точки. На мирних переговорах щодо України в останні місяці українські офіційні особи пропонували, щоб та ділянка донбаського регіону країни, за яку Росія все ще продовжує воювати, називалася «Донніленд».

Це прізвисько — відсилання одночасно до «Донбасу» та «Дональда». Коли український переговорник вперше згадав цей термін, частково жартома, це було частиною спроби переконати адміністрацію Трампа сильніше опиратися територіальним вимогам Росії.

Те, що назва, що викликає асоціації з Діснейлендом, була застосована до знелюдненої, спустошеної смуги українського вугільно-металургійного краю, може звучати рідше. Але це також відображає глобальну реальність, в якій уряди апелюють до марнославства Трампа, щоб залучити американську міць на свій бік.

Після років політичної нестабільності Болгарія входить у нову еру. Експрезидент Румен Радев та його новостворений альянс «Прогресивна Болгарія» здобули приголомшливу перемогу на парламентських виборах.

За  прогнозами, вони отримують від 130 до 140 місць у 240-місному парламенті, що дає Радеву можливість одноосібно сформувати уряд і призначити прем'єр-міністра.

Болгарське видання "Сега" описує результати як «вибух пейзажу». Автор Петьо Цеков зазначає, що Радев фактично здійснив мрію міської правиці, хоча сам є лівим політиком — він вщент розбив корумповану модель управління попередників, відому як «модель Пеєвського-Борисова».

Західні медіа (зокрема DW) б’ють на сполох. Стратегія Радева базується на принципі: «Завжди з Німеччиною, ніколи проти Росії».

Його позиція щодо України: обіцяє не ветувати рішення ЄС прямо, але «утримуватися» від них. Виступає проти військової допомоги, називаючи амбіції Європи бути «моральним лідером» помилковими.

Болгарія може стати другим «Орбаном», блокуючи антиросійські ініціативи під приводом захисту національних інтересів.

Проте Радев намагається заспокоїти Захід, заявляючи про «прагматизм». Його позиція: не ветувати рішення ЄС, але «утримуватися» від них, якщо вони нібито шкодять інтересам Болгарії. В ЄС уже побоюються появи нового «троянського коня» Путіна, подібного до Віктора Орбана.

Перемога Радева означає появу в ЄС та НАТО ще одного складного партнера. Хоча він обіцяє не блокувати європейські ініціативи прямо, його риторика про те, що «Європа стала жертвою власних амбіцій бути моральним лідером», свідчить про намір дистанціюватися від активної підтримки України на користь «прагматичних» відносин з агресором.

Це карикатурне зображення Румена Радєва, президента Болгарії, опубліковано в болгарському виданні "Сега". Він стоїть, упираючись ногою в каретку гармати, у стилі барона Мюнхгаузена. Це натяк на хвастощі, відірваність від реальності та брехливість заяв.

На ньому традиційний болгарський одяг — біла сорочка та червоний пояс. Це символізує популізм, гру на "національних почуттях" та псевдопатріотизм. Радєв часто використовує таку риторику.

У руках він тримає прапор Болгарії, але позаду нього видно смуги прапора Росії. Це пряма алегорія: Радєв прикривається інтересами Болгарії, але насправді просуває інтереси Москви. У контексті карикатури – це залежність від російського газу та політичного впливу.

Гармата "BOTAS" - це найважливіший елемент, що пояснює привід карикатури.

На дулі гармати написано "BOTAŞ" (з турецьким символом "Ş"). Це назва державної газової компанії Туреччини.

Гармата символізує газовий контракт, укладений Болгарією із компанією Botaş на початку 2023 року. Цей контракт став предметом величезного скандалу.

Болгарія, після відмови платити Газпрому в рублях, фактично почала купувати той же російський газ через Туреччину, але за набагато вищою ціною і вкрай невигідними умовами (Болгарія повинна платити навіть за невикористані обсяги газу, так звану умову "take or pay").

Напис: "500000 EURO" на мішку, який вилітає з дула (або, швидше, падає, а не вилітає) – це плата Болгарії за контрактом з Botaş.

Секрет Полішинелю в тому, що через турецький Botaş до Болгарії йде той самий російський газ, просто з величезною націнкою за посередництво.

Гармата «Botaş» на карикатурі дерев'яна та бутафорська. Це натяк на те, що «енергетична незалежність», про яку сурмить Радєв, — це декорація, яка приховує стару залежність, тільки тепер ще й збиткову.

Радєв кричить (або думає): «Урсула впаде!». Це написано болгарською, але з використанням діалектного (македонського) "ке падні". Це саркастична посилання на легенду про "пророцтва баби Ванги", яка нібито передбачала долю правителів.

Радєв ніби "пророкує" крах ЄС або фон дер Ляйєн.

Сатира показує безглуздість та комічність його амбіцій. Стоячи на дерев'яній гарматі, зарядженій грошима, він загрожує голові Єврокомісії. Це ілюстрація того, як болгарські проросійські популісти вихваляються своєю "боротьбою з Брюсселем", яка виглядає смішно.

Стаття Саші Іссенберга для Politico малює доволі іронічну картину сучасної геополітики: колись великі держави витрачали десятиліття на те, щоб приховати свої відмички у чужих виборчих скриньках, а тепер вони просто вибивають двері ногою під спалахи камер.

Якщо у 1958 році Ейзенхауер таємно фінансував японських лібералів через готельні номери та агентів ЦРУ, то Трамп у 2026-му просто публікує капслоком «Complete and Total Endorsement» у Truth Social, звертаючись до японських чи угорських виборців так само, як до фермерів в Айові.

Дослідник Дов Левін, який проаналізував понад сотню випадків втручання з 1946 року, зазначає, що раніше секретність була питанням виживання: політики боялися, що виборці зненавидять їх за зв'язок із чужинцями.

Сьогодні ж кордони розмилися настільки, що втручання стало частиною політичного маркетингу.

Ця експансія американського політичного впливу вже простягається і на Францію, де наступного року мають відбутися президентські вибори.

Поки в Угорщині діють відкрито, у Парижі ситуація делікатніша: за повідомленнями Reuters, американські посадовці вже почали зондувати ґрунт, зустрічаючись із лідерами «Національного об’єднання», зокрема з Жорданом Барделлою (він у топі партії замість дискредитованої Ле Пен).

Проте тут проявляється цікавий нюанс «нової ери»: навіть якщо Вашингтон готовий зробити ставку, самі кандидати (як-от Барделла) можуть воліти тримати цю підтримку в секреті, побоюючись, що надто явні обійми з Трампом відлякають французького виборця.

Те, що раніше було «плащем і кинджалом», тепер стало гучним мегафоном, який, втім, іноді просто створює зайвий шум, що заважає кандидату перемогти.

У залах мадридського музею королеви Софії панує особлива тиша. Але цього квітня вона здається наелектризованою. На головному фото The Guardian — Володимир Зеленський поруч із іспанським прем’єром Педро Санчесом на фоні велетенського полотна «Герніка».

Для українського президента цей візит мав глибоко символічний підтекст. Ще у 2022 році, звертаючись до іспанського парламенту, Зеленський проводив пряму паралель між баскським містом, що задихалося від німецьких бомб у 1937-му, та українськими містами під російськими ударами. «Герніка» для нього — це не абстрактний кубізм, а реалістичний репортаж із Маріуполя чи Харкова.

Універсальність полотна сьогодні вражає: монохромні страждання людей і тварин, зафіксовані Пікассо, стали міжнародним кодом для опису жахів повітряного терору.

Як зазначає журналістка Марія Рамірес у The Guardian, колись «Герніку» в Мадриді охороняли озброєні поліцейські за куленепробивним склом — як символ крихкої демократії після диктатури Франко. Сьогодні ж вона виставлена відкрито, але політичне скло навколо неї лише потовстішало.

Поки світ бачить у картині антивоєнний маніфест, у самій Іспанії «Герніка» знову стала приводом для дріб’язкових політичних боїв. Країна Басків вимагає «повернути» картину до Більбао на 90-ту річницю бомбардування, називаючи це актом історичної справедливості. Мадрид натомість тримається за полотно, прикриваючись висновками реставраторів про його «надзвичайну крихкість».

Трагедія «Герніки» 2026 року полягає в тому, що вона досі залишається актуальною. Пікассо колись казав: «Якщо у світі запанує мир, війна, яку я написав, залишиться в минулому». Судячи з того, що президенти воюючих країн досі приїжджають до цього полотна за підтримкою, мир так і не настав.

Сьогодні шедевр Пікассо — це не лише пам’ятник загиблим у 1937 році. Це німе звинувачення сучасним політикам, які, стоячи на фоні полотна, часто бачать у ньому лише вдалий кадр для преси або привід для регіональних чвар, забуваючи про головний меседж художника: війна — це хаос, у якому немає переможців, а є лише нескінченний людський біль.

Поки Іспанія сперечається, у якому місті має висіти полотно, «Герніка» продовжує свою подорож світовою свідомістю як найгучніший крик проти мовчання міжнародної спільноти. Використання цього образу Зеленським лише підкреслює: старі символи стають новими істинами, коли історія починає ходити по колу.

Коли інтелектуал іде на війну, він завжди несе з собою валізу, повну рефлексій, які часом важчі за бронежилет. Свіжа колонка Андрія Любки в швейцарській NZZ — це не просто звіт про мобілізацію, а гранично чесна сповідь людини, яка втомилася вигадувати виправдання перед дзеркалом.

Любка пише, що європейські друзі засипали його питанням «Чому?», а українські — «Чому аж тепер?». У цих двох питаннях — прірва між світами. Для Європи він був корисним «культурним дипломатом», який купив для ЗСУ понад 400 автівок. Для України ж він став одним із тих чоловіків у тилу, які змушені відводити погляд, зустрічаючи на дитячому майданчику маму, чий чоловік не вилізає з окопів уже четвертий рік.

Його текст позбавлений дешевого героїзму. Андрій відверто визнає: він пішов у армію, бо не хотів одного дня «провалитися крізь землю» під питанням власної доньки. Він описує армію як раціональний вибір: краще піти самому і обрати Сили безпілотних систем, ніж чекати на примус. Так він опинився у «22-му столітті», де війна крізь окуляри дрона нагадує відеогру, хоча побут у наметі при -25°C швидко повертає в реальність часів Римської імперії.

Найбільше в його словах чіпляє «літературний егоїзм». Любка зізнається, що хоче мати не просто знання про правду, а моральне право її описувати.

Це шлях покоління, яке не хоче бути лише хроністом чужих травм. Тепер замість ранкової кави в Ужгороді — металеве горня в засніженому лісі, а замість гонорарів — просте «Дякую» від продавчині в придорожній крамниці. І цього, за словами письменника, зараз цілком достатньо.

 Цей матеріал створено в межах проєкту Інститута масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Читайте також:

«Закон сумочки» проти права на постріл: захист громадян від збройної злочинності – справа рук самих громадян?

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.

Якщо Ви хочете бути в курсі, про що пише світова преса, читайте наші щотижневі огляди щосереди.